Хутір Хропатий: спалений, але не знищений

Вони народилися у повоєнні роки: Лідія Горбатко (Хропата) — у 1946-у, а її двоюрідна сестра Марія Литвиненко (Гирко) — у 1951-у. Проте полум’я війни залишило рани і в їхніх душах. Вони болять і досі та не дають без сліз згадувати про рідний дім, батьків, односельців. Адже їхні мами бачили каральну операцію фашистів у хуторі Хропатий поблизу Мньова.

«Було літо 1943-го, теплінь, усе буяло, — переказує Лідія Михайлівна чуті з дитинства мамині розповіді. — Раптом земля задрижала і насунула чорна хмара — в село увійшла німецька військова колона. Чотири години поспіль центральною вулицею сунув обоз: на возах були кибитки, увішані нашими, українськими, вишитими рушниками и полотном. Це люди добре запам’ятали, адже фашисти, крім харчів, забирали по хатах і червоно-чорне вишивання — чомусь подобалося воно їм...»

«Німців у тій колоні було стільки, як листя на деревах, — переказує спогади своєї матері Марія Василівна. — Здавалося, їм не буде краю. Вони брали у людей усе, що хотіли, ніхто не перечив. Слава Богу, зітхнули селяни, коли хвіст колони наблизився до виходу з села. Та раптом пролунали вибухи, спалахнули хати і застрочили автомати...»

Благенькі дерев’яні будівлі під солом’яними дахами горіли швидко. Скоро від села, де було понад 100 дворів, залишилося згарище. Того дня кожна родина втратила когось із своїх, хтось помер від ран пізніше.

«На той час у моєї мами, Галини Ксенофонтіївни, було двоє діток — ! Іванчик і Мотронка, — розповідає Лідія Михайлівна. — А чоловіка, як забрали на Фінську війну, то більше вона його й не бачила. Прислали ніби «похоронку», що загинув у Великій Вітчизняній... Тож коли загорілися хати й почалася метушня, вони побігли у поле, де стояв курінь, і там поховалися. А хіба ж карателі не знайдуть? За мить вони стояли на порозі: кинули на купу людей, які щільно лежали на землі, розривну гранату і пустили чергу з автомата. Двох діток, що лежали у мами на руці, миттєво скосили кулі, а мамі прошило наскрізь долоню лівої руки. Того дня загинули мамин дядько Тимофій із дочкою Марією, брат Михайло з дружиною Ориною та двома дочками, двоюрідний брат Павло, тітка Софина з малим сином.

Словом, у братській могилі на місці того куреня, у Розі, покоїться 14 душ.

Мамина мама, моя баба Варка, була сильно поранена в голову і до кінця життя носила тугий чепець на голові, бо там не лишилося кісток, крізь шкіру «дихав» мозок. Розповідали, яка то була мука: спека, немає ніде ні ганчірки, щоб забинтувати, ніяких ліків, жодної допомоги. Однак її врятували німецькі лікарі. Коли поранену віднесли у військовий госпіталь, що був за кілька кілометрів від хутора — її там прийняли і, напевно, прооперували. А потім промивали рану, мазали, перев’язували дуже ретельно. І казали: мовляв, ми покалічили — ми і вилікуємо. Мабуть, у госпіталі допомагали й іншим, бо пізніше люди згадували, яким дивовижно блискучим, чистим і запашним було німецьке хірургічне обладнання в спеціальних чемоданчиках. Тож за пару місяців бабуся Варка пішла на поправку. Пам’ятаю її завжди веселою, доброю, оптимістичною...»

«Моїй мамі, Єлизаветі Ксенофонтіївні, на той час було 20 років, — продовжує розповідь Марія Василівна. — Вона втекла від розстрілу і сховалася в болоті: щоб не захлинутися багнюкою — дихала через очеретину...»

Хто вижив — пішли зимувати в бараки торфопідприємства, що за пару кілометрів від хутора. Після війни Галину Ксенофонтіївну Хропату доля поєднала з фронтовиком із Мньова Михайлом Пащенком, який став батьком її чотирьох дітей, старша з яких — Лідія. Родина збудувала нову хату на старому дворищі, на батьківщині, поруч із тим кущем калини, який тоді не згорів. Подружжя прожило у злагоді 48 років. Красуня Єлизавета Ксенофонтіївна з чоловіком Василем також виростила чотирьох дітей.

«Коли вони ридали на могилі у Розі, — згадують сестри Лідія і Марія, — здавалося, ми самі пережили ту трагедію і все бачили. А як душевно співали наші мами і любили життя...»

P.S.

Нині у Хропатому лишилося, за словами моїх оповідачок, троє корінних жителів, а решта — дачники зі Славутича. Уродженці хутора, які живуть деінде, доглядають за могилами родичів. Але є одна прикрість: кладовище сильно заросло деревами. Самотужки його почистити не можна, тому люди через газету звертаються до місцевої сільради з проханням про допомогу. Адже пам’ять потрібно берегти.

Історична довідка

У ході каральних операцій 1943-го фашисти спалили в Чернігівському районі: Яцеве (22 лютого, через переховування в селі військовополонених із концтабору, знищено понад 200 людей), Ведильці (27 лютого й З травня знищено 800 жителів села та спалено 700 дворів, тут був штаб партизанів загону М.М. Таранущенка), Кувечичі(28 квітня спалено 205 чоловік, напередодні партизани розгромили під селом німецьку військову колону), Пакуль (6 травня спалено 375 дворів та знищено 105 людей,а також за зв'язок із партизанами). Смоти (травень, спалено 374 двори, за зв'язок із партизанами). Малійки та Хутір Хропатий (травень, за зв’язок із партизанами).

Любов Потапенко, газета "Дитинець" №7 (32) від 18 квітня 2013

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (1)