В Іванківцях у кожній хаті був музичний інструмент. А все Михайлюк!

— Та ні! — сміється Юрій Григорович. — Не в кожній. Але в багатьох. Один час пішла така мода, почали купувати музичні інструменти для дітей. Багато скрипок придбали. А хтось гармошку чи баян. Наш оркестр народних інструментів налічував тоді 62 учасники. Ну хіба не диво? А все він, Михайлюк.

«Дуже хотів гармошку. Вона мені навіть снилася»

Я пам'ятаю той його оркестр. Сцені було тісно, коли діти — зовсім маленькі, мабуть, першачки, і старшокласники, і ще старші шанувальники музики вийшли, тримаючи в руках музичні інструменти, і акуратно всілися на свої місця. Юрій Григорович з незмінним баяном у руках дав їм сигнал, і в зал полилася музика. То таки було диво, той оркестр з невеликого села Срібнянського району. Михайлюка знали всі народники області. Шанували і дивувалися, як він, інвалід з дитинства, так добре працює, що прикладом своїм, залюбленістю в музику гуртує селян і їхніх дітей у творчі колективи. Що й казати — молодець!
Відтоді минуло чимало часу. І хоч чуб у Юрія Григоровича усе ще чорний, а життя настукало вже літ-літ...
— Я тридцять сьомого року, — каже він.
— Був ще старший брат, помер малесеньким, від менінгіту. Пам'ятаю, як проводжали з матір'ю батька на фронт. Його забрали зразу, у сорок першому. Мені п'ятий рік ішов. Обійняв він мене, пригорнув до грудей, сказав матері: «Бережи сина...»

Ніщо не провіщало біди. Я здоровенький ріс. І раптом щось сталося. Крутило мене всередині, страшенно боліла спина, ламало її неймовірно. А вже ж ми під німцями, лікувати нікому. Мати насипала пісок у мішок, клала його на піч і наказувала мені на ньому лежати. Вона цілий день на роботі, а я сам у хаті. А надворі хлопці бігають, м'яча ганяють. Хіба влежиш! Я був непосида. Звісно, тікав з печі, грався з дітьми, бігав. Мати прийде увечері, хитає головою: «Будеш плакать, ой, будеш!» Тоді й деформувалося моє тіло, виріс горб. Що я не такий, як інші діти, до пори до часу не розумів. І в футбол грав, і в волейбол, бігав швидко. Батько прийшов з війни, думав, що я вже виріс, а побачив мене такого. У першу мить навіть розгубився.
Вони з матір'ю були гарною парою. Співали красиво, на два голоси, і я так тоненько підспівував. Пам'ятаю, співаємо утрьох:
Ой у полі сніжок упав,
А мій милий з коня упав.
Упав, упав та й убився,
Сивий коник зажурився.

Батько ветеринаром працював. Мати — в ланці. Тютюн, м'яту, буряк, льон — чого тільки тоді не вирощували в колгоспі! Важка праця, з раннього ранку до пізнього вечора. Що диво, то це те, що завжди співали. Повертаються з поля — співають. Щось удома роблять — співають. Я стільки пісень вивчив від матері з батьком, що й не сказати. Досі їх пам'ятаю, бережу в серці.
Дуже хотів навчитися грати на гармошці. Було, беру подушку в руки, притискаю до грудей і пальцями перебираю уявні кнопочки. Вона меня навіть снилася, та гармошка. Вчився вже у п'ятому класі, коли батьки мені купили — житомирську красуню. Я мало не плакав від щастя і швидко навчився грати. Краков'як, карапет, страданіє, польку-коханочку...
Та так грав, що вже старші дівчата почали кликати на колодки грати. Ну як було не радіти, не пишатися! Я граю, вони танцюють. Відчуваєш себе потрібним, а хіба не це головне для підлітка.

У Карпилівці — найкращі співуни

— У школі я вчився добре. Коли закінчив десять класів, мене послали до Ніжина на курси баяністів-хормейстерів. Там освоїв нотну грамоту. Роботу дали в Карпилівці. У нас у районі вважається, що саме тут живуть найкращі співуни. Ніби ще поміщик Галаган звозив туди людей з найкращими голосами. У Дігтярах були ремісники, а там — співуни. Може, й правда. Що тут багато людей мають хороший голос, переконався швидко. Працював у школі учителем музики і керував сільським хором.
Заприятелював із регентом місцевої церкви Павлом Івановичем Усенком. Надзвичайно цікавою людиною він був. Багато чого навчив мене. А одного разу показав пісню «Видиш, брате мій, товаришу мій». Пізніше її виконувавли наші провідні співаки і колективи. Правда, співали: «Чуєш, брате мій». Ну, а я вперше почув її як «Видиш, брате мій». Так вона сподобалася, що ми вивчили її з хором. Пам'ятаю, послухати нас з'їхалися директори усіх шкіл району. Тоді директор Іванківської школи Михайло Іларіонович Пресич покликав мене і каже: «Повертайся додому. Батьки у тебе вже в літах. Роботу в школі гарантую».
Отак після шести років у Карпилівці опинився я в рідному селі. І вже з шістдесят третього тут, вдома, на одному місці. Керував хором ще й у Горобіївці, велосипедом їздив, а було й гусеничним трактором везли у бездоріжжя, коли й «газик» не проб'ється. В інший же час мій транспорт — велосипед.

«Баян мені жінку дав»

— Батько мій, Григорій Якович, у скорості помер. Молодим ще був, але хвороба укоротила йому віку. Залишилися ми з матір'ю. Хазяйство держали. Город порали.
Роботою моєю керівництво було задоволене. В школі працювали гуртки художньої самодіяльності. У клубі створили хор і оркестр. Жодне свято не минало без наших концертів. Збиралося багато людей, щоб послухати нас, помилуватися дітьми, які виходили на сцену у вишиванках, з музичними інструментами в руках. Я сам освоїв гру на скрипці, бандурі, цимбалах. Та улюбленим інструментом залишився на все життя баян. І школярів навчав. Уже у нас були і оркестр народних інструментів, і тріо бандуристок, і баяністи розтягали міхи. Тоді ото сільські жителі й почали купувати дітям скрипки й іншу музику.
Ну, а Галю я примітив, ще коли вона до сьомого класу ходила і грала у мене на бандурі.
Було у нас таке дівоче тріо бандуристок: Надя Нестеренко, Галя Любченко і Галя Бадрак. Акомпанували Сашку Зацаринному, який виступав з піснею «Якби мені не тиночки». Гарно співав.

Ну, що, признаюсь, Галя мені подобалася, але ж я учитель і на дванадцять років старший за неї. Ні про яке залицяння не могло бути й мови. Я тоді за порадою Михайла Іларіоновича вступив на заочне відділення Ніжинського педінституту. Хотів на музпед, але директор сказав: «Іди краще на філологічний. Мовники завжди потрібні». Так що одержав я диплом учителя української мови і літератури. Довелося попрацювати трохи і словесником. Але музика так і залишилася головною в моєму житті. Коли нагородили значком «Відмінник народної освіти», було приємно.
Галя після школи закінчила бухгалтерську школу у Прилуках, працювала в колгоспі обліковцем. Що вона стане моєю дружиною, не смів і думати. Материні слова: «Будеш плакати» я згадав ще на своєму випускному вечорі, коли чітко відчув різницю між собою і високими стрункими хлопцями. Отоді я й заплакав. Тепер уже навчився тамувати свої почуття.

Але дівчина подобалася. Дорогу до її серця допоміг прокласти баян, мій вірний друг і супутник. Та село є село. Чого тільки не говорили люди, обговорюючи наші відносини. Звісно, їй не радили іти за горбатого, матір її застерігали. І моїй чого тільки не говорили.

Не знаю, скільки б це ще тривало, якби не мій директор Михайло Іларіонович Пресич і голова колгоспу з Горобіївки Петро Платоно-вич Бобир, який дуже шанував мене. Одного разу вони посадили нас з Галею в машину і повезли в сільраду до Павла Терентійовича Боровика, що працював там секретарем.
— Прийми, Терентійовичу, від цієї пари заяву, а через місяць — розпишем, — сказали.
Це було 10 грудня 1968 року. А 18 січня 69-го ми зареєстрували наш шлюб. Стала Галя Бадрак Ганною Михайлюк. Сьогодні, після 43 років сімейного життя, скажу вам таке. У кожної людини є якась вада, червоточина. А в Галі — немає.


Ганна Марківна, кохана дружина

Щастя — коли ти потрібен людям

— Я хотів зробити її життя казкою. А щасливим мене зробила вона.
Першим у нас народився син, Сашко. А через три роки дружина подарувала мені ще й дочку Людмилу.
— А Сашка вашого я пам'ятаю! — кажу Юрію Григоровичу. — У Чернігові в театрі він з вашим оркестром співав пісню про веселого пастушка. Був у солом'яному брилі, з батіжком у руках. Зал гаряче аплодував йому, а фото було в обласній газеті. «Я веселий пастушок...»
—... Маю довгий батожок.
Я корівок завертаю,
Їх у шкоду не пускаю.
Гей, сіра, гей, руда!
Гей, колгоспна череда!
Була така пісенька, я її написав, а син виконав.
У Сашка хороший голос. Грав на баяні і сопілці. Закінчив Київський інститут культури. Працював трохи тут, співав у Черкаському народному хорі, був артистом Київського театру юного глядача. Пережив тяжку депресію. А тоді знайшов свій шлях до Бога. Закінчив у Києві біблійну школу, працював у Львові, став глибоко віруючою людиною.
Люда наша теж грає на скрипці. Після Ніжинського педінституту працювала у школі в Ромнах учителькою української мови і літератури. Тепер живе з сім'єю в Прилуках. Роботи нема, стоїть на біржі. У неї два синочки. Сашкові вже 13 років, Павлику —10. Саша вчиться в музичній школі по класу скрипки, а Павлик освоює вокал.

Тепер ми з Ганною Марківною удвох домуємо. Вона у свій час закінчила в Лубнах технікум бухгалтерського обліку заочно, а працювала усі 37 літ у колгоспі, в бухгалтерії.
Матір мою Ганну Гуріївну ми поховали ще в 1984 році. Було їй вісімдесят літ. Батька пережила на 18 років. За мене завжди переживала. Уже була слабенька, доживала свої останні дні. Лежала отут. Були якраз жовтневі свята. У мене щодня концерти. 4 листопада — у Гнатівці, 5 — у Дігтярах, 6 — у своєму клубі в Іванківцях. Підходжу до неї, кажу:
— Мамо, я поїхав на Платівку.
— Юро, ти мені такого не кажи, — чую у відповідь.
Шкода їй зі мною розлучатися. Ждала з кожного концерту, хвилювалася... Царство їй небесне і наша вічна пам'ять.
Ми з Галею і досі тримаємо хазяйство — корову, свиней, птицю. Є чотири бджолосім'ї. Цікаво з ними возитися. І тут мені Галя — помічниця.
Я теж стараюсь їй допомагати. Привожу з магазину продукти. Щодня встаю о четвертій, іду до корови. Чищу хлів, даю сіна. Випускаю курей. Даю їсти собакам. їх у нас дві.

Буває, ідемо з дружиною сільською вулицею. Може, жінкам приємніше, коли поруч високий дужий чоловік. Розумію, що щастя — це насамперед здоров'я. Але щастя — і коли тебе шанують, знають не тільки вдома, а й далеко за межами села, коли відчуваєш, що ти потрібен людям.

Це дуже приємно. Назустріч нам молода мати з дитиною. І я чую, як дитя каже:
— Мамо, он Юрій Григорович іде. Юрію Григоровичу, добрий день!
Я досі працюю — у Дігтярах у аграрному ліцеї, у себе в Іванківцях у школі і будинку культури. Відчуваю себе потрібним людям. Як ото в приказці: де народився, там і пригодився.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №17 (1407)

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)