Про ніжинського вченого-дивака, який виглядає бомжем

56-річний ніжинець Павло Шешурак — справжній вчений, який виглядає справжнім бомжем. У нього давно немита голова, непраний одяг. Більше 20 років живе в гуртожитку. Неодружений. Любить бездомних кішок, собак. Провідний науковий фахівець кафедри біології Ніжинського державного університету Ім. М. Гоголя. Завідувач біологічного музею університету.

Студенти, які справді цікавляться знаннями, називають Шешурака професором. У нього 239 публікацій, у тому числі у зарубіжних виданнях. Проте Шешурак навіть не кандидат наук. Хоча закінчив аспірантуру в Інституті зоології Національної академії наук України в Києві. (В аспірантурі вчаться, щоб стати вченим, захистити наукову роботу, отримати посаду. Відповідно, більшу зарплату, а згодом і більшу пенсію. — Авт.).
Коло наукових інтересів Павла Миколайовича — ентомологія (наука про комах), теріологія (про ссавців), охорона тваринного світу. Шешурак дослідив і описав усіх комах Чернігівщини: метеликів, мух, жуків, комарів і т. д.
Про вченого-дивака ходять легенди.

Легенда №1.
У Шешурака е американський диплом. Він входить у десятку кращих ентомологів світу!

На ці слова Павло Шешурак сміється. Сміх добрий, схожий на дитячий. Підтверджує, що справді на початку 90-х років отримував пропозицію від американської фірми.
— У красиво оформленому листі було написано: «Поздоровляємо! Ви потрапили, в список 50 кращих учених світу в сфері біології. Для того, щоб отримати диплом, Вам треба стільки-то заплатити. Для того, щоб Ваше ім'я записали в спеціальну книгу, теж треба заплатити». Звичайно, я ніяких грошей не посилав. Невеликі гроші, в межах 50 доларів. Але в той час у мене сім доларів була місячна зарплата.
Будь-який диплом за гроші — це вже не диплом, — говорить зневажливо. — Бумажка. Пропонувала фірма, яка заробляє на видачі всяких титулів і дипломів. Пересилаєш їм гроші, вони тобі будь-який диплом напишуть. Потім іще кілька пропозицій було. Всього за два роки — чотири. Різні титули пропонували. Коли зрозуміли, що я не клюю, перестали надсилати.
Подібні пропозиції, за словами Шешурака, отримували й колеги з університету. Але він був першим.

Легенда №2.
У Шешурака було нещасливе кохання. Саме тому він і став ученим-диваком.

— Ну як вам сказати... — чоловік тоненько сміється. — У кого в молодості не було кохання. Не встиг вчасно одружитися, ото й усе. Ми однокурсники, вчилися разом. її дідусь тут, у Ніжині, жив. А мати в Криму. І вона після закінчення інституту поїхала до матері. Ми і зараз у нормальних стосунках, хоча не переписуємося. У неї син, вона заміжня.
Зараз Надія живе і працює в Євпаторії.
Павло Шешурак після закінчення інституту теж поїхав до Надії в Крим. Хоча направлення було на Житомирщину. Звернувся у міністерство, і направлення поміняли. У Крим допомогла перебратися Надія. Працювали з нею вчителями в одному районі. Павло — у селі Гришино, однокурсниця — в сусідньому.
Через рік Шешурак виїхав з Криму на Донбас.
— Ви поїхали після того, як вона вас розлюбила?..
— Ні-ні, там інше. Основна причина та, що я в селі жити не можу. Психологічно не можу. Я зрозумів, що мені треба тікать із села. Я з міста, народився в Магадані. У місті у людей інша психологія. У селі всі про всіх усе знають. Це на психіку так давить. Не кожен може витримати. Для мене це виявилось нестерпним. Я почав спиватися. Нерви здавали. Що було, те й пив. Компанія була хороша, приводів багато. Я не задумувався, чому пив. Але зрозумів, що мені треба звідти їхати.
— Крім Надії, більше не було у вас прив'язаностей?
— Яка різниця, були чи не були. Це на життя не вплинуло. А якщо не вплинуло, значить, нема ваги.

«Я емігрант з Радянського Союзу, який живе на території України»

«Павел Николаевич, вы самый великий ученый факультета, а ваш внешний вид абсолютно не важен».
«Да человек просто сдвинут на бабочках. Живет только для науки».
«Прекрасный человек и специалист. О человеке по одежке не судят».
Так про Шешурака пишуть студенти в Інтернеті.

— Вам у деканаті, ректораті не робили зауваження щодо зовнішнього вигляду?
— Інколи звертають увагу.
— А ви що кажете?
— А я нічого не кажу. Мені ніколи про це думати. Коли за душею немає нічого, то тільки на зовнішність звертають увагу. Я байдужий до цього. Переступив через цей момент. У середині 90-х, мабуть, це сталося. Коли розвалився Радянський Союз. Кожен по-різному пережив розвал. Для мене була особиста трагедія. Я навіть зараз не відчуваю себе нормально. Я втратив Вітчизну. Україна — не моя вітчизна. Я емігрант з Радянського Союзу, який живе на території України. Точно так я міг би жити в Америці, де завгодно.
Павло Шешурак народився в Магадані. Батьки — українці. Опинилися в Магадані через сталінські репресії.
Батько Микола Дмитрович Шешурак — з Івано-Франківщини. Був директором школи в Тисьменицькому районі, у селі Пшеничники.
Мати Анастасія Матвіївна Таран — з Городища Менського району. В 1941-ому закінчила Городнянське педучилище.
— Батько не мав вищої освіти взагалі, — згадує Павло Миколайович. — Але мав таку освіту, про яку нам не мріяти. Він закінчив ліцей.

Краківський. Філологічний. Після ліцею вільно володів польською, українською, російською, німецькою, старогрецькою, латинською мовами. Зі словником — англійською, французькою. Працювати директором школи було важко. Вдень радянська влада, вночі — бандерівська. Якщо директор школи з бандерівцями не буде дружити, вони вночі школу спалять. Якщо з радянською владою не дружитиме — посадять. Багатьох директорів шкіл як бандерівську банду репресували. Звісно, що ніякої банди не було.
У Магадан до репресованого чоловіка приїхала дружина. Там народилися діти.
Миколу Дмитровича реабілітували у 1956 році. Через якийсь час можна було з Магадана поїхати. Але батьки доробили до пенсії.
У Магадані була квартира. її поміняли на Донбас, місто Димитрів. У Ніжині купили за свої збереження будиночок.
Батька вже немає, похований у Сумах. А мати, їй 90 років, живе в Сумах, у сестри. Ще одна сестра живе в Харкові.

«Я по натурі колекціонер»

— Я по натурі колекціонер. Комах цікавіше колекціонувати, ніж ссавців, — говорить Павло Шешурак. — Спробуйте 100 вовків поставити десь. Та й попробуй їх наловити в такій кількості.—усміхається. — Коли я прийшов працювати в школу в Криму, відкрили лаборантську, а звідти на мене полетіла хмара молі. Я побачив залишки опудала пацюка і коробки із залишками колекцій. Став ловити комах, щоб заповнити коробки, і ловлю їх досі.
Комахи — це велика любов Павла Шешурака.
Решта тваринного світу — велике захоплення. Череп лисиці, який використовують у навчанні студенти, — робота саме Павла Миколайовича.
— У пакет забрав труп тварини, потім варив, відкидав усе м'ясне, залишилась одна кістка, ото й усе, — описує технологію виготовлення. — Варив надворі.

— Вам цим займатися не гидко?
— Ні, це звичайна нормальна робота. Не люблю сильних запахів парфумів. Решта запахів — природні. До них можна звикнути.
— Як ви харчуєтеся?
— У мене так життя складається, що я не знаю, коли пообідаю. Найчастіше обідаю в... 11 вечора. Тому зранку я перше, друге, третє повинен з'їсти.
— Зранку?!
— Звичайно. Зараз борщ зварений. З кропивою. Це весняна страва, яку раз на рік я обов'язково варю. На друге найчастіше — картопля. Вона зараз найдешевша. Хоча я макаронник. Люблю макарони. В домашніх умовах я кашу не їм. І не варю, бо її тяжко варить. У моєму розумінні кашу варити важко і дорого. Каша — це коли її можна їсти без нічого. А коли вона як гарнір... Гарніру я не визнаю. Тоді вже краще макарони. Каша — коли на два кілограми м'яса півкіло круп. Оце каша. Або ж коли печена каша. Кілограм масла, і вона печеться в маслі, а не вариться на воді.

— Де миєтесь? Душова на поверсі не працює (26 квітня).
— У тазику. Теплої води все одно тижнів два нема. Душ зламали тиждень тому. Взимку гаряча вода була.
— Які сусіди у вас на поверсі — гамірні, галасливі?
— Коли приходиш в 11 вечора, не звертаєш уваги, які сусіди. У музеї сиджу, опрацьовую матеріали. Матеріалів, з тих, що вже зібрані, вистачить не на одне моє життя. Взимку визначав матеріали, які колись зібрав на Далекому Сході.
— У вас нема комплексу, що ви в такому віці живете в гуртожитку?
— Мабуть, що й є. Може, через це я на тварин так реагую, на бродячих. Вони бомжі, і я бомж. Нема свого нічого.
— Вам не складно жити в реальному світі?
— Інколи складно. Комусь же треба бути не таким, як усі.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №20 (1410)

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (10)