Люди і гади

Після прибутної води у селах поблизу річок багатенно вужів, гадюк. Їх бояться, гидують.
А може, пристосувати їх на користь людям? Запитала про це у Клубівці Ріпкинського району, що поблизу Сожу (притоки Дніпра).

1. Вужі — як доїльний апарат. Корів смокчуть!

— Люди бачили, що смокчуть! — не сумнівається Валентина Бобир. — Це споконвіку. Лічно моя мамка, Лісавета Аврамовна Чучвага (її нема вже 18 років), розказувала таке. Діти сидять на мосту (на долівці в хаті). Рулі єдять — хліб, покришений у молоко. Нарулять у миску, хльопають. І вуж приповз і хльопає. Вони ложкою по лобу його. А йон не втєкає, йон і дальше п'є. Корів смокчуть, точно! — впевнена Валентина Павлівна. — Обкручуються вокруг ноги — і з доєчки. І того вужа нельзя вбить. Бо тоді кінець корові.
— Корова привикає, як до теляти, — пояснює чоловік Степан Бобир.
— Привикає чи здружується, — додає Валентина Павлівна.

Валерик Гречанков (із Другої Олександрівки, живе в Гомелі) розказував, що бачив — за ногу обвивсь і за дієчку смокче молочко. А все одно ж його вбив. Пристеріг. Бо матка боялась доїть. Мати Наталія Яковлевна, їй 86 років, корову й тепер держить.
— Як приживется в хліві вуж, корові по нозі обів'ється, да вим'я і буде ссать, — підтверджує Надія Тимошенко. — Куди хоч залізе.
— Хоча трудно в таке повірить, але кажуть, якщо вуж смокче молоко, корова так звикає, що навіть людині не хоче віддавати, — говорить секретар Клубівської сільради Валентина Ясько. — Місяць тому бачу — вужиха, з товстим животом, от-от народить вуженят, повзе до хліва. Я швидше двері закрила!..

2. Вужі — як риба чи м'ясо. На сковорідку їх!

— Смажить — ні, не смажимо, — каже Валентина Бобир. — Дід зловить, за голівку і поніс. їх китайці смажать! По телевізору бачила. Нам головку отсєчи, і всьо — нема чоловіка. А вужу голову отсєчи, на крошки порубай, і крошки тиє отак-о, підплигують. Нерви там чи що. Б'єш і ніяк не вб'єш. Голову розіб'єш, а він і повзає, і ворушиться, і хвостом б'є.
— У вужа серце в хвості, — пояснює Надія Тимошенко.
— Чим отруйніша зміюка, тим більш годиться на страву. Читав таке, — каже син Микола Тимошенко. — Навряд чи вужі годяться, щоб їх смажить.
— Смажить? Ізбави Бог, — не хоче вужатини Степан Бобир.
— Да на чорта вони! — злиться Валентина Кравченко. — Я лучше салоніка (вареної картоплі) ні з чим з'їм. Нехай їх пранци їдять, тих вужів!
— Онучка наша Христина приїде з Ізраїлю, — продовжує розмову про незвичну їжу Валентина Бобир. — Піде на озеро, ракушечки стулєниє (беззубки) наловить і в каструлю. Варить цілий день. Я вже не чіпаю. Нехай горить той газ! Тоді вже ракушки порозкорячуються. Повідкидає самі стулки. Перемиє, що всередині. Бо там пісок же. Що попало пхає, приправи різні і піджарює на сковорідці. Потім сидить, довбе: «Немножко что-то недоделали, твердовато». І мама поряд, донька моя Галя. Я кажу: «Галочко! Сє й ти єсі?» Нам кансєрву привезли. Кальмар. Цілий сидить у банці, і такі щупальці, наче глистики. Ніхто не взяв. Я гляджу, гляджу, як же його відірвать, того щупальця? Страшно. Викинули.

3. Вужі – як прикраси

У містах дерева обвивають гірляндами. Чим жива гірлянда, темна, з жовтими вушками, гірша за штучну?
— На город ішла тиждень тому, — розказує Валентина Тагієва. — І донька Ельвіра зі мною. А вуж лежить на аґрусі. Як гірлянда на Новий рік. На гілочці. Потім, звиваючись, на другій гілочці. Аж блищить, вилискує. А голови не видно. Я кажу: «Господи, хай лежить». Через годину вийшла — лежить. Увечері вже не було. Увечері був на смородині.

4. Змії — як доказ, що можна жити без вакцини

У районних лікарнях нема протиотрути. А для чого вона треба?..
— Сусід Василь Максимович Бобир лісником був, — згадує Степан Бобир. — Отпускали дрова. Помогав грузить на машину. Послідні брав. А гадюка раз! — за палець і цепанула. Він на мотоцикл і в Нові Яриловичі, до медика.
— Василь Митрофанович, так і так, гадюка мене вкусила.
— Ти випивав? — питає.
— Випив.
— Дак іди ще четвертушку візьми, випий. Да й забудь, що вона тебе кусала.
Він так і зробив. Вони ж у нас не дуже ядовитиє, — спокійно зазначає Степан Бобир.
— У нас же нема пісків, сонця. В Азії ядовитиє — в Китаї, Монголії. У нас ніхто від укусу гадюки не вмер. У минулому році бачив гадюку у лісі, як ішов по лисички. Аж виляглася на сонці. Сіра. Собака був зі мною. Собаку відізвав та й відійшов. Гадюку не зачепиш, вона першою тебе не чіпатиме.

5. Вужі — засіб від самотності

З бабкою Тетяною вуж в одному ліжку спав. Давно колись.
— Кроватей тоді не було, — згадує Валентина Бобир. — Отак ослінчик і отак, і накладені дощечки. Баба спить, і вужик приповзає. На полік ізлєз, з бабою спить.
Баба прийшла до Степана: «Ой унучок! їді вужу таму шось ізрабі». Убив його.

* * *

— Від змій не знаю, тільки від поганих людей, — говорить Валентина Бобир. — Хтось гляне на вас, щось подумає — чи добре, чи зле, чи некрасива ви, чи красива. І є така секунда, що чоловіку погано стане. Може й температура буть. Щоб не було зглазу, треба прочитать таке:
Першим разом
Божим часом
Помолюся Господу Богу,
Матері Божій,
Пречистій святій,
Усім святим.
Прийдіть, поможіть (називаємо, кому)
рожденній, хрищеній.
Примовці не бувать,
Ні мужичій, ні жіночій,
Ні дівочій, ні парубочій.
Дощовая, сніговая,
Подумано, погадано,
Повстрічно, поспішно.
— Це молитовка такая, — пояснює Валентина Павлівна. — Якщо читаєш сам собі чи родичу, треба ножик класти собі під груди чи під жопку. Для чого ножик, не знаю. Так мамка казала. Як чужого шепчеш, ножик не треба.


Микола Тимошенко. У його ноутбуці фото вужів

Всюди вони, гади!

— На соломі побачила, грабельками стукнула, — каже Валентина Ясько. — Повзи куди хочеш, тільки втікай з очей. Гадюка, кажуть, чіпляється за палку. А вуж не чіпляється.
— Дивлюся — вуж на погребі, — розказує Валентина Тагієва. — Я до чоловіка: «Міша! Міша!» Вуж у дірку поповз, у погріб. Ми відкрили двері. А там троє лежить на ступеньках. А потім дивлюся — четвертий повзе. Чи десь привелися, не знаю. Усіх чотирьох вбила. Лежали довго. Кури повитягали. Довелося винести.
Було, на вулицю двері із сараю відкриваю. А змія виповзає. Я її притисла дверима і верещу не своїм голосом. Боюся! Голова з одного боку, тулуб з другого. Так придавила, що кончила її. Товстюча. Вужиха, бо яйця повиходили, мо', штук три. Яйця товщиною з палець, білі. З них потім вуженята виводяться.
А то обриваю ростки картоплі. Вуж сидів у мішку з картоплею. Виповз і поліз.
— Сусєдка, бачу, пирскає картошку, все нормально. — розказує Валентина Бобир. — Тут чсую: «А-а-а!» Аж я дрогнула. «Лариса, чого це ти?» « Якби ти бачила, який вуж!.. До вас поповз». Я всегда влітку боса ходжу. А то обуваю бурки. Хоч вони й не кусаються, а мені конец світа.
— Позавчора вбила вужа у сучки в будці, — говорить Марія Скварник. — Гадюку убила за колодезем. Рижу. Убила палкою.
— Повзуть по два, по три. Такої гидоти не було раніше, — каже Валентина Кравченко. — Внучка Марина з Києва приїхала в гості, пішла в туалет. Повертається — біла. «Ой бабушечка, я ж туалет відчинила, а там таке звите лежить, товстенне». А змія спала к сонцу. А мо', думала яйця відкладать. Я сонну порубала на куски. А то Янка, внучечка із Ріпок, злякалася. Таня (донька) каже: «Йди, Яна, купатися в душ». Дід зробив гарний душ. Пішла сама-саменька. Прибігає — біла: «Щось туди поповзло!» Побігли, а то вуженя.
— Сусідка щавель на лузі рвала у плахтянку (теплий платок), — згадує Надія Тимошенко. — Плахтянку із щавлем принесла і вужа разом з ним.

Бити чи не бити?

— Я брезгую, — каже Степан Бобир. — Але бить не хочу. В сараї поймав, довжиною сантиметрів 60-70. Нашо він у хліві? Корова там. Поймав да зжав і викинув. А то я на сарай поліз, там моє сіно, аж вуж там. Приступив да стиснув, відніс буслам, поклав під стовбом біля сільсовіта.
— Племінник Андрій Ясько (приїжджає із Чернігова) вужів не вбиває, — розповідає Валентина Ясько. — Ловить за голову. Хоча вуж може вкусити. Але укус не отруйний. Племінник сказав, якщо вужа не вбивати, а винести, він більше не вернеться. Розкаже родичам (на своїй зміїній мові): туди не ходіть. Але це неправда. Виніс вужа, а вони є і є у дворі.
— Багато перебив їх, говорить Микола Тимошенко. — Але почав лояльно ставитися. Буває, що ловлю за хвоста й виношу за город. Недобре бить. Хай живе. Жаб ловить, бо розвелося їх.
— На чорта єни, — нервує Марія Скварник. — З вєку їх б'ють.
— Моя мама, покійна Любов Пилипівна Сергійчик, казала, що вужі заповзають у двори, коли по болотах зацвітає трава парило, — говорить Людмила Скварник із Другої Олександрівки, сусіднього з Клубівкою села.
— Не хочеш, щоб вуж повзав, візьми на довгу палку, занеси його в ліс. Я ніколи вужів не б'ю. Але щороку вбиваю гадюк. У минулому році, у вересні, на доріжці на сонці грілися двоє маленьких гадюченят, убила. Минулого року гадюку вбила у дворі. Повзе в бік хліва. Сіра зі світлими ромбиками. Поки збігала за палкою, то вбила аж біля хліва. Минулого року на городі вбила руду гадюку. Квасолю треба збирати, а біля квасолі — межа і трава висока. Чоботи взула, взяла серп, палку. Палкою розведу траву, вижну. Майже всю межу вижала, метрів два лишилося. Думаю, чого буду назад траву носити, буду вперед кидати. Раз кинула, другий. Дивлюся — лежить на межі, темно-коричнева зі світлими ромбиками. Я за палкою, бігом. Вона в розорку заховалася. Палкою її вбила.

Дьоготь — проти вужів

— У калідорі у мене мазь є, — говорить Марія Скварник. — Смердюча. Дьоготь. Хороший, яким вози мазали. Ним можна і корів мазать, як у пастушню ходить корова. Відлякує і гнус, і вужів.
— Колись батько наш помаже у хліві підвалини, вужі бояться, не лізуть, — підтверджує Надія Тимошенко.
Крім дьогтю, від змій є примовки. А може, не треба ні дьогтю, ні примовок? Може, приручати їх?

Примовка від змій

На море, на океане, на острове Буяне
стоит дуб ни наг, ни одет.
Под тем дубом стоит липовый куст,
под тем липовым кустом лежит
златой камень,
на том камне лежит руно чёрное, на том руне лежит инорокая змия Гарафена.
Ты, змея Гарафена, возьми своё жало
из раба Божьего (имя), отбери от него недуги.
А коли ты не возьмёшь своё жало,
не отберёшь недугов,
ино я выну два ножа булатные,
отрежу я у змии Гарафены жало,
положу в три сундука железные,
запру в два замка немецкие.
Ключ небесный, земный замок!
С этого часу, с полудня, с получасу,
да будет бездыханна всякая козюлька,
и ужапения её в неужапения.
А вы, змии и змиицы, ужи и ужицы, медяницы и сарачицы,
бегите прочь от раба (имя)
по сей век, по сей час. Слово моё крепко!

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №26 (1416)

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (1)