А для вас свято — День шахтаря?

25 серпня — День шахтаря. У Донецьку — головне свято. День міста Донецька традиційно відзначають одночасно з Днем шахтаря. Донецькі та луганські зараз при владі, то, може, і нам уже пора святкувати? Чи ні? А що взагалі ви знаєте про шахтарів, шахти, чи є родичі в тих краях, запитали ми на цьому тижні.

Василь Сурков, керівник інтелектуального клубу «Грань», Ніжин:
— Я родом з Маріуполя. Там шахт немає. Але одразу після війни мій батько змушений був працювати на шахті в Донецьку. Тоді хлопців 13-14 років забирали в шахти. Пропрацював там пару років, а легеневу хворобу заробив на все життя. Переїхав до Маріуполя. В 1969-ому там були голодні роки. Мати ж сама з Ніжина. У промисловому Маріуполі не було нічого, а на Чернігівщині тоді можна було наїстися овочів-фруктів. Мати взяла мене на руки і на батьківщину. Тато поїхав за нею. День шахтаря не святкуємо, батько вже покійний.

Валентина Мельниченко, пенсіонерка, Прилуки:
— Ніколи не була знайома з донецькими, а тим більше з шахтарями. Про них знаю тільки те, що показують по телевізору. А політики, я так розумію, більшість з Донецька. Там, певно, люди розумніші від інших областей. Останнім часом чогось усе їх показують.

Іван Мірошник, пенсіонер, село Змітнів Сосницького району:
— Я й сам пропрацював у шахті 33 роки. Ще молодим пішов учитися в училище у місто Червонопартизанське Луганської області. Потім практика. У шахті працював слюсарем по конвеєрних стрічках. Працювати мені було не важко. Подобалося. Там і діти від першого шлюбу з онуками живуть і працюють на шахті.
Багато років тому приїхав на батьківщину у село Прогони, зараз його вже немає. В минулому році останніх жителів позабирали діти. Зустрів другу дружину, переїхав у Змітнів. Тепер на пенсії.
Багато шахту Червонопартизанському вже закрили, роботи стало менше. Шахтарі повертаються додому, на батьківщину. Повітря чистіше. Дихається легше.

Олег Власенко, голова Прилуцької райдержадміністрації:
— Серед донецьких у мене є друзі. Серед начальства. Це надійні люди. З Ігорем Карнаковим, директором підприємства «Дорожнє будівництво «Альтком», ми разом навчалися в Національній академії державного управління при Президенті України. З того часу товаришуємо.
У Донецьку живе моя двоюрідна тітка по маминій лінії.

Валентина Стихиляс, завідувачка фельдшерсько-акушерським пункту у селі Радомка Семенівського району:
— У селі Спасько-Михаилівка Олександрівського району Донецької області живуть мої родичі. Рідна тітка Уляна Колосок та її чоловік Михайло, їхні діти. Живе двоюрідний брат Микола Колосок. У самій Спасько-Михайлівці нема шахт, але вони розташовані недалеко, їх видно. Я була в гостях, бачила.
Тітка з дядьком із села Жадове Семенівського району виїхали працювати на шахти ще за Радянського Союзу, І брат Микола працював раніше в шахті, в забої.
Робота шахтаря важка. Родичі про неї розказують не дуже охоче. Платять добре. Більше, ніж у нас на Семенівщині, можна заробити.

Валентина Коваленко, пенсіонерка, працювала вчителем історії, с. Будище Новгород-Сіверського району:
— Мої родичі виїхали туди з Будища у 50-х роках. Роботи у нас не було. Як приїздили, то розповідали, що платять там краще. Але сумують за нашею картоплею, цибулею. Завжди брали із собою сушку з яблук. Пенсії хороші вони там заробили.

Ольга Примушко, пенсіонерка, с. Хвилівка Ніжинського району:
— Шахтарів дуже жалко. Небезпечна робота. Коли в Крим їхала потягом, бачила їх. Бідні люди, думаю. Важко-тяжко працюють, а заробіток, вважаю, недостойний.
Чого з Донецька їдуть на Чернігівщину, на керівні посади? Не тому що донецькі розумніші, а наші дурніші. Донецьким на Донеччині вже немає місця. Розплодилися. З ними там не знають, що робить. То й відсилають до нас. А що може зробити нова людина у чужому місті? Вони ж не знають нашої області, наших людей, а ми їх.

Любов Агапова, тимчасово безробітна, смт Тростянець Ічнянського району:
— Знаємо, що донецькі — страшні люди. Рекет! Мені розказували. Наші люди їздили продавати у Донецьк картоплю. Так не давав рекет їм нормально працювати. Знаю, Янукович своїх на Чернігівщину працювати відправляє. Та вони й самі до нас їдуть. Подобається їм тут. У нас, у Тростянці, наприклад, хати купують донецькі пенсіонери.
Щодо шахтарів... Тільки знаю, що працюють, як кати. Здоров'я їм, та й все. У мене два сини. Будівельники, їздять по Україні. Так от, у шахту я б їх не пустила. Скільки там молодих загинуло! Он у мене племінники будівельниками у Чечні працюють, і такі задоволені! Краще у Чечню, ніж у шахту.

Олексій Залізний, пенсіонер, с. Крупичполе Ічнянського району:
— Багато донецьких на Чернігівщину присилають керувать. Не по професіоналізму, а по відданості людей обирають. Бо правлять у нас в Україні сімейні клани. Хай воно не здатне нічого робить, але зате буде віддане, вибачте, як собака.
З нашого села у Донецьк до і після війни виїхало багато людей. їхали добровільно-примусово. Та й тікало назад багато. Деякі поприживались. От, наприклад, мій двоюрідний дядько десь у 33-ому році поїхав працювати у Донецьк шахтарем. Якраз голод був, а там же пайки давали. І досі там. На шахті трудився до пенсії.

Тижневик «Вісник Ч» №35 (1425)

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (5)