Бог послав їм донечку, коли вже онук по хаті бігав

Ні-ні, не в старості народилася їхня донечка. Оксані було сорок, Петрові — на п'ять більше. Просто старші діти були вже дорослі. Жені — майже 23, Валерію — 20. Валерієвому сину Дімі йшов уже третій рік. Невістка Люда чекала другу дитину. А тут у матері і батька така радість. От і вийшло, що Валерія Валеріївна Ігнатенко народилася б листопада 2012 року, а Єлизавета Петрівна, її рідна тітка, — наступного дня, 7 листопада. Нині дівчаткам уже дев'ять місяців. Такі вони гарненькі, така втіха, що словами не передаси.

На правій ручці залишились тільки два пальчики — великий і мізинець

Оксана — чистокровна росіянка. Народилася в Архангельській області. Єдина дитина у сім'ї. Подружнє життя у батьків не склалося. Коли сталося те нещастя, дівчинка жила у місті Шенгурську удвох із мамою. Тамара Григорівна працювала кухарем у їдальні. У Оксанки, що закінчила перший клас, були літні канікули. Куди себе подіти семирічній дитині? Прийшла до мами на роботу. Та якраз готувала фарш на котлети. Оксанка взялася допомагати. Кидала м'ясо в отвір електром'ясорубки. Було цікаво дивитися, як швидко воно зникає в тому отворі. Ще запитала маму:
— А що буде, коли я туди руку запхну?
— Не буде пальчиків, — відповіла мати.
Цікавість перемогла, і за мить права рука дівчинки вже була там. Оксанка закричала від несподіванки. Навіть болю не відчула. Просто щось запекло.
Перелякана мати вимкнула світло в усьому приміщенні, викликала завідувачку їдальні. Вийняти руку дитини з жерла м'ясорубки було неможливо. Металева хрестовина тримала її в міцному полоні. Доки їхала «швидка», Оксанка бігала навколо їдальні, тримаючи в пелені ту кляту хрестовину з рукою, і кричала:
— Ай-ай, пече! Ай-ай! Пече!
У лікарні, аби вивільнити ручку, довелося розпилювати хрестовину дворучною пилкою. Операція тривала шість годин. Під загальним наркозом дитина все одно брикалася, тому матері наказали тримати її ноги. Трьох середніх пальчиків на правій руці вже не було. Лікарі зашивали шкіру на їх місці, а тоді наклали гіпс. Два місяці лежала Оксанка в лікарні у Шенгурську, а тоді літаком відправили її до обласної лікарні в Архангельськ. Там вона пролежала ще місяць. Цілий тиждень вчилася писати лівою рукою. Боялася, що діти сміятимуться, дражнитимуть лівшею, і кинула це заняття.

Додому вони з мамою поверталися поїздом. їхати було довго, і Оксана спробувала писати правою. Затискувала олівець між великим пальцем і мізинчиком і — писала. І — навчилася!
1 вересня вона пішла до другого класу. Ніхто над нею не насміхався.
Великий палець і мізинчик стирчали, як ріжки. Але дитина зрештою звикла, що в неї рука не така, як у інших. Робила все лівою, а права допомагала.
В Україну Тамара Григорівна приїхала з новим чоловіком. Оселилися в селі Мар'янівка Конотопського району Сумської області. Школи в селі не було, і до шостого класу Оксана пішла в Конотопі. Школа-інтернат санаторного типу №1 залишила в дівчинки хороше враження. Там смачно годували, слідкували за здоров'ям вихованців. Учителі ставилися до них добре. Оксана навіть вчилася тут краще, ніж у Шенгурську. Поступово освоїла українську мову.

На балконі четвертого поверху юнак грав на гітарі

Після восьмого класу вона вступила до Конотопського профтехучилища № 8, аби вчитися на продавця. Туди ж після армії прийшов і Петро Ігнатенко із села Жовтневе Коропського району. Набував зразу дві спеціальності — монтажника зв'язку далекої мережі і стропальника.
У гуртожитку дівчача кімната була на третьому поверсі, а хлопці жили над ними, на четвертому.
— Спочатку я його не побачила, а почула, — згадує Оксана. — Ми зі свого балкона слухали, як на четвертому поверсі хтось грає на гітарі. А іноді і співає.
— Ой, як я вже там грав і співав! — сміється Петро. — Так, бринькав, смикав струни. Правда, на гармошці теж граю. А дівчина з третього поверху сподобалася. Молодесенька, 15 років. Почали вітатися: «Привіт! Пока!» Через три місяці нас послали до Дніпропетровська на практику — класти кабель по залізниці. Запитав, чи буде відповідати на мої листи. Пообіцяла. Пізніше я дізнався, що писав Оксані не тільки я, а ще й Толик з Обтова. Відповідала обом, а зрештою вибрала мене. Коли приїхав до Конотопа, то вже пішки, а це ЗО кілометрів, ходив до неї на побачення в Мар'янівку. А далі у нас знову виробнича практика, вже у Поварово, у Московській області. Писав і звідти, мало не щодня. Що цікаво, в листі міг написати що завгодно, а в очі соромився признатися у своїх почуттях. От в одному листі в останніх рядках написав дрібненько: «Виходь за мене заміж». А вона у відповідь: «Такие вопросы в письмах не решаются». Ви бачите, яка розумна! Та я зрадів: не написала ж, що не згодна. Значить, не гонить! Є надія!

26 грудня я приїхав у Конотоп. Стою в роздумах, чим же дістатися до Мар'янівки. І раптом бачу, що у вокзал заходить Тамара Григорівна, Оксанина мати. Я до неї, кажу:
— Іду свататись.
А вона каже, що Оксана хворіє, лежить у лікарні в Конотопі. Віддав я майбутній тещі торт, а сам — шукати кохану. З апельсинами і косметичним набором, які віз їй у подарунок. Зустрілися. Вона ще з температурою, слабенька. А я прошу у лікарів відпустити її на Новий рік. Не відпустили. Так ми з нею на сходах у лікарні й просиділи в новорічну ніч.
Виписали Оксану тільки 6 січня. Ми з нею поїхали до Мар'янівки, а звідти пішки до Жовтневого.
На Різдво у моїх батьків були гості. Вже зібралися розходитись, а тут бачать у вікно, що я йду. І не сам.
— Петро молоду веде! — гукнув хтось.
Знову всі сіли за стіл, аби познайомитись, кого ж там Петя привів.
Що я налаштований на одруження, знала тільки теща. Ні молода, ні мої батько з матір'ю ще не знали. Ну, тут я вже все й сказав.


Ліза Ігнатенко з татом і мамою

«Оксані було ще тільки 16, нас не розписували. Довелось їхати в район»

— Молода моя всім сподобалася. Мати, правда, хвилювалася:
— Синку, їй же тільки 16 років. Вас же не розпишуть. Може, почекаєте, доки підросте?
Ні, у нас любов! У сільраді й справді сказали, що на такий ранній шлюб потрібен дозвіл району. У Коропі ми збрехали, що молода вагітна. 4 березня 1989 року розписалися. На вулиці стояла така грязюка, що з сільради до пам'ятника полеглим, куди молоді кладуть квіти, я ніс свою Оксанку на руках. Була маленька й худенька. Це тепер вона вже справжня дама.
— Я справді була ще дуже молода, — доповнює розповідь чоловіка Оксана. — Про заміжжя не думала. Страждала через скалічену руку. Гадала, кому я потрібна така. А тут — любов! Усе так швидко. У березні наступного року у нас уже срібне весілля. 25 років разом, і все у нас добре. Сини виросли. Донечку дочекалися, спасибі Богу.
А тоді Петро більше не пустив молоду дружину в училище в Конотоп. Боявся, щоб хтось не вкрав його красуню.
На третій день після весілля він поїхав на роботу до Прибалтики, а вона залишилася у свекрів. Валентина Яківна і Микола Якович прийняли її як рідну, берегли і шанували.

2 грудня Оксана народила першого сина. Женя важив 3200 грамів і був зростом 51 сантиметр.
Після народження первістка Петро повернувся в село, пішов працювати помічником комбайнера до батька. Свекри купили молодим хату. Уже до неї у лютому 1992 року привіз Петро з пологового будинку Оксанку з другим сином — Валерієм.
Він мріяв про донечку, був впевнений, що другою дитиною обов'язково буде дівчинка. Кум навіть розіграв його, мовляв, телефонував у лікарню, де сказали, що Оксана народила дочку.
— Виставляйся!
— І я, щасливий, поніс пляшку, — сміється Петро Миколайович.
— Замочили дочку. А потім подзвонив у лікарню, сказав, що я чоловік Оксани Ігнатенко, як там вона і дочечка. І чую: «Та вже ж її чоловік телефонував. Син у неї». От кум!
— Сестричку чекав і Женя, — згадує Оксана. — Ще ж малесенький зовсім, а було гладить мій живіт, каже: «Сестричка, Оленка». А народився Валера, синок.

Єлизавета Петрівна, щастя і втіха

Так мрія про донечку ще довгих двадцять літ залишалася в Ігнатенків мрією. Вже ніхто й не чекав, що Бог подарує їм таку радість і втіху.
Життя склалося так, що Оксана забрала до себе у Жовтневе з Мар'янівки матір. Тамара Григорівна працювала там на свинофермі. З чоловіками їй не щастило. І цей пив, бив дружину. Про знущання над собою мати дочці не признавалася. Доки вона сама не побачила все на власні очі. І сказала:
— Все. Досить! Будеш жити з нами.
У 2001 році вони купили собі просторіше житло, а мати залишилася в їхній старій хаті.
Сини виросли. Женя нині працює у Києві на будівництві. Ще не одружений. А Валерій після 9 класу вступив до Реутинського профтехучилища, вчився на маляра-штука-тура-облицювальника-плиточника. Закохався в сестру свого товариша по навчанню Людмилу, яка в цьому ж училищі вчилася на перукаря-стиліста. Побралися молодими. Невістці було 17, а Валерію — 18, коли народився їхній первісток Діма. Молодому батьку ще випало й армію відслужити. Живуть молоді окремо. Все у них добре.
Що Оксана завагітніла, не повірила й сама. Подумала, щось негаразд із шлунком. Коли ж усе прояснилося, дуже зраділа. Це Бог послав їм омріяну донечку. Вагітність була важкою, мучив токсикоз. Синам сказала зразу. Женя зустрів новину спокійно: «А що? Це ж вам клопіт, не мені». А Валерій: «Чи ви не подуріли?» З часом з'ясувалося, що й невістка чекає дитину. І теж дівчинку.

У Коропі минулої осені вже не було пологового будинку. Люда народжувала в Конотопі, а Оксана — в Чернігові. 7 листопада о 14 годині 25 хвилин з'явилася на світ Єлизавета Петрівна, 3000 грамів, 51 сантиметр. А за день до цього, 6 листопада, народилася її рідна племінниця, Валерія Валеріївна. Зразу дві радості в сім'ї Ігнатенків.
10 листопада щасливий батько Петро Миколайович привіз дружину з дочкою додому. Через два тижні малу похрестили. І такою хорошою, безмежно коханою росте вона, що батьки натішитися не можуть. Спати вона любить тільки з мамою і татом. Дуже подобається Лізоньці, коли з нею розмовляють. Спеціально для неї мама купила козу. Ліза кашку любить, борщик їсть, і памперси вже не потрібні — усе, що треба, мала робить у горщик.
Не натішиться донею щасливий батько. Не спускає її з рук. А вона сяє синіми очима, усміхається назустріч добру.
У селі зараз роботи багато. А Ігнатенки ще й за будівництво взялися. Провели у хату газ. Тепер прибудовують простору веранду. Фундамент Петро Миколайович зробив сам, а все інше — з синами. Лісу заробив. А руки в усіх хороші, роботи не бояться.
Корову Ігнатенки вже не тримають. А свині, качки, кури, коза для Лізи — в хазяйстві.
— Доки була корова, я доїла її лівою рукою. І картоплю вигрібаю з землі так. Звісно, двома було б швидше. Та я справляюся, — каже Оксана. — Свекри допомагають. А ми — їм. Усе в нас добре. Та найбільше щастя — діти. І оця крихітка, донечка. Вимріяна наша дитина. Моя ти радість! — пригортає мати свою білявку. — Сонечко моє!

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №35 (1425)

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)