Фотографія на стіні, або Знайомство з сім’єю бізнесмена Алєкса Ліссітси

Завжди цікаво, як вихідці з простих сімей досягають високого становища в суспільстві, стають відомими вченими, митцями, а в наші часи — бізнесменами. Алєкс Ліссітса очолив індустріальну молочну компанію України, повідомили газети. Родом він із села Тельного Корюківського району. Що ж то за сім'я, в якій народжуються й виростають такі люди?


Так і сфотографувалися за батьківською хатою серед квітучих кульбаб. Микола, його дружина Лариса, Валентина, Катерина Іванівна, Тетяна і Олексій, він же Алєкс Ліссітса

«Тут колись був Лисичин хутір»

Хата Катерини Іванівни Лисиці над шляхом. Удень і вночі мчать повз неї автомашини — великі, вантажені лісом, і легковики. Від їхнього гулу не рятують навіть нові вікна.
— У цю хату ми увійшли у сімдесятому чи сімдесят другому. Альоша вже тут народився, — каже господиня. — Так ця хоч трохи далі від вулиці. А стара, до якої мене привів покійний Микола, та якраз над дорогою стояла. Машини летять і летять. Було, боюся, щоб онуки не вибігли з двору. Приказую: за хвіртку — ні шагу! Тут гуляйте.

На стіні біля покутя висить велике кольорове фото, на якому Катерина Іванівна з усіма своїми дітьми.
— Це вони на мій день народження зібралися, 8 травня, кілька років тому. Вийшли на лужок за хатою, кульбаба саме цвіла. Тоді й сфотографувалися. А цього року святкували моє 70-ліття. То діти з тієї карточки зробили таку велику, настоящу картину. Привезли в рамці. Кажуть: «Це вам, мамо, наш подарунок. Будете бачити нас щодня». Так і вийшло. Дивлюся на карточку щодня, бачу всіх: Колю, його жінку Ларису, Валю, Таню, Альошу. З кожним здороваюся, говорю подумки. У них тепер у кожного свій дім і своє життя, а на картонці ми всі разом. І хто в хату зайде, зразу дивиться на карточку, каже: «Як же гарно ви тут вийшли! Мати І діти».

Цей куток у Тельному звався Лисичин хутір, і жили тут Лисиці. Сюди і 19-річна Катя Макаренко прийшла до судженого Миколи Лисиці у 1962 році.
— Тепер уже, видно, я одна Лисиця в Тельному осталася, — каже Катерина Іванівна. — Коля із сім'єю в Сядриному. Теж, мабуть, один Лисиця. Ну, Альоша в Києві. А в дочок фамілії чоловіків.

«Альоша у мене четвертий, найменший»

— Я в школу сім год ходила. А тоді пішла в колгосп. У ланці робила. Далі на свинофермі. Микола мій у Сядрині на льонозаводі робив. Жили з свекрухою Стеклею Семенівною. Першою у нас народилася Таня, через два роки — Валя. Ще через два дав нам Господь сина, Колею назвали, як батька. Альоша — найменший, 1974 року народження.
Я тоді вже дояркою робила. Іду з дому рано І повертаюся в темноті. Діти, правда, слухняні були, в шкоду не лізли. Чим годувала? Хазяйство ми завжди держали. Корову, свиней, кролів, птицю. їсти було що. Біда тільки, що за роботою світу білого не бачила. Недавно якось споминали з дітьми ті часи, так которась із дочок каже: «Мати на фермі, а на столі банка молока і банка варення. А нам нічого іншого й не треба». Кругом села ліс, а в ньому ягоди, гриби. Було, з лісових ягід наварю варення. Та таке ж добре, пахуче! Цілу зиму пахнуть суниці в хаті. Цього року у лісі повно всього було, та тільки я вже не ходжу. Відходила своє. А діти збирають і гриби, і ягоди, приносять.

Таня моя тут, у Тельному, живе. А робить у магазині в Сядрині. Чоловік її Василь уже на пенсії. В лісі робив. А синок Серьожа, мій онук, живе в Корюківці, на фабриці робить. У нього вже двійко діток. Альоша ходить у другий клас, а Серьожа у дитсадку.
Валя з сім'єю — в Києві. Робить економістом у ЖЕКу, її чоловік Микола там же сантехніком. У них дві дочки
— Катя та Іра. Катя — бухгалтер, Іра — вихователька в дитсадку. її дочечка Настечка уже четвертокласниця. Оце якось приїздили до мене. Так Настя хвалилася сусідам, який у баби Каті смачний суп з печі. Така вже втіха нам!

Коля, мій старший син, вчився на кіномеханіка і робив по професії. А як перестали показувать кіно, пішов на льонозавод. Там вони з Ларисою і квартиру получили. Робив Коля і в лісі. Лариса тепер — художній керівник у будинку культури. Хороша в мене невістка, роботяща. Вона з Рівненської області. їхня дочка Катя в Києві, а син Максим вчиться на економіста одночасно в Києві і Німеччині, як колись мій Альоша.

«Син сам усього добився, своїми силами»

— Альоша у школі вчився добре. Дев'ять класів закінчив у Сядрині, а в десятий і одинадцятий їздив у Холми. Там був гуртожиток для дітей з інших сіл, та він не захотів у ньому жить. Щодня їздив уранці в школу, після уроків — додому. Шкільних автобусів не було, їздив рейсовими.
У 1991 році Альоша закінчив школу і рішив їхать поступать у Суми. І щось йому там не понаравилося. Щоб ми не лаяли за самоуправство, сказав, що провалився на екзаменах. А сам поїхав у Київ, у сільгоспакадемію. Там І вчився на економіста.
Того літа у нас случилося горе. Помер наш батько. Лежав він недовго, місяців півтора. В онкології в Чернігові сказали, що операцію робить уже пізно... Осталися ми без батька. Я з кожі лізла, доїла корів, аби заробить копійку, вивчити сина. Він у мене молодець. І в академії вчився добре. Ще взявся добре вивчити німецьку мову, найняв репетитора. Усього добивався своїм трудом. Блату у нас ніде немає. Батько був трактористом, я — доярка. Грошей ніколи не було. Який там блат? Альоша сам до всього дійшов, своєю головою.

У 1996-ому він поїхав учиться в Німеччину. Закінчив там магістратуру, а дальше — аспірантуру. Тоді й фамілію поміняв. Даже не поміняв, а узаконив написання її іностранними буквами. Став Алєкс Ліссітса. Так його тепер усі знають. А для мене він, як і раніше, Альоша, дорога моя дитина.
Споминаю, яким він помічником був мені, коли зосталися ми удвох, без батька. Жду його на канікули. Ціле літо він хазяйнує дома, бо я ж на фермі. Альоша і корову зажене, і свиням дасть, птицю погодує. Як поїде на учобу, я вже й чуствую — нема мого помічника. Після пенсії ще три роки доїла корів, аби помагать сину вивчитися.
Тепер уже й не переловім, де тільки не був мій Альоша. По всьому світу їздив по своїй роботі. В Австралії був, в Америці, ще десь. Приїде, було, гостинці мені везе:
— Це вам, мамо.
А мені вже нічого й не треба. Хватає пенсії. Город великий. Пай є. На городі вже порядкує старший син. А корову свою я Тані віддала. А вона вже і молоко мені несе, і сир, і сметану. Спасибі Богу, діти виросли хороші. Як подумаю, то ні разу ми з батьком їх і не карали. Не було за що.

«Хочу одного: щастя дітям, онукам і правнукам»

— Таню бачу хоч щоднини. І Колю. Часто їздить
Валя з Києва. Альоша не так часто. Ніколи йому. Ну, а вже на день народження до мене збираються всі.
Цього року мені минуло 70, то ми замовили у Сядрині у кафе «Причал» святковий стіл. Позвали усю рідню. Гарно попразнували. З Чернігова тамаду наймали. Так що і пісні були, і танці. Усе, як годиться. Стіл гнувся від різних наїдків. Випить теж було що.
У мене день народження 8 травня, а 25-го Тані моїй було 50. То ми і її ювілей відсвяткували в «Причалі».
Отакі у нас празники були цього року.

Ну, а в інший час, як приїздять діти, стараюся пригостити їх домашніми стравами.
Альоша мій любить холодне. Таке, як я варю. А ще гарячі котлети. Готую обов'язково і тушені гурки. Не знаєте, що це? Є у нашому селі така страва. Треба покришить солоні огірки такими паличками, трохи їх поварить. А тоді гарячу воду зцідить, налить холодною. Це щоб вони зелененькими зосталися. Далі скласти їх чавунчик, натерти моркви, нарізать цибулі. А зверху покласти м'ясо, краще жирненьке. І в піч. Така смакота, що відірватись не можна.
Альоша мені часто дзвонить. Мобілку купив уже давно. Завжди перепитує, як моє здоров'я. Один час я дуже захворіла, операцію в Києві робили. То він і лікарів шукав, і платив за все.
— Мамо, кажіть, що вам треба, — питає.
— Синочок, нічого вже мені не треба. Тільки б знать, що у вас усе в порядку, — одказую.

Ремонт хати зробили. Кришу перекрили. Вікна поміняли. Шпалери переклеїли.
— Мамо, давайте нові меблі купимо, — знову Альоша.
— Ні, синку, доживу з тим, що є, — відповідаю. — Холодильник новий. Телевізор хороший. Інший раз бачу тебе, синочок, по ньому. То ти у Шустера, то ще десь. А ліжка нехай ці стоять. Зберетеся всі — є де переночувать. Усе в мене, синочку, добре. Хочу, щоб ви були щасливі. Оце для мене головне.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №49 (1439)

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (3)