Ювелірна справа — вишукане ремесло

Так вважає чернігівський ювелір із 33-річним стажем Володимир Логінов. Звичні епітети про таємничість та романтичність своєї професії він сприймає дещо скептично, хоча це цілком зрозуміло. Адже золотарство завжди було поміж фізикою, лірикою і мистецтвом. Аби стати ювеліром, майстру треба бути художником і скульптором, володіти знаннями одночасно з креслення, фізики і хімії, а ще бути великим акуратистом та естетом.



Наша розмова, під час якої мені пощастило зазирнути у світ золотих і срібних справ майстра на всі руки, відбулася неподалік від його робочого місця на «золотій манхеттенській вулиці» Чернігова, тобто проспекті Миру, де найбільше ювелірних майстерень у місті. А приводом для зустрічі з Володимиром Олександровичем послужило майбутнє професійне свято ювелірів, що відзначають 31 січня.

— Володимире, ви стали ювеліром волею випадку чи ні?
— Спеціальних навчальних закладів у Чернігові немає, де б цьому вчили. Тож, мабуть, «навмисно». Тільки почув про можливість повчитися цьому фаху в профтех-училищі у Львові, одразу поїхав туди з товаришем, вступив. Закінчивши (у Володимира диплом з відзнакою. — Авт.) у 1979-му, влаштувався в «Ремпобуттехніку», спочатку в будинку на «Ниві». До того працював на радіозаводі і навіть їздив на Байконур. До речі, з радіозаводу чимало колег пішли в ювеліри, щоправда, деякі вже виїхали за кордон.

— Знаю, ваш батько був льотчиком, але ваш син усе ж пішов стопами батька — це ви загітували?
— Мій син, теж Володимир, працює зі мною, як закінчив школу. Але жодного насильства, він, напевно, мій найкращий учень — усе схоплював на льоту. Мабуть, це на генетичному рівні. Я свою роботу роблю так, як би я робив для себе, і його привчив. Крім точності, тут потрібна ретельність. Коли зовсім малий був, на цю тематику йому книжки читав. Є навіть фото, де він із пилкою, ніби проволоку у вушко вставляє. Спитаєш: «Вова, що це?», а він упевнено: «Матриця, лапи, просічка» — у 2 роки. І літаки йому теж подобалися. Пам’ятаю, дивиться в небо з підвіконня: «Польоска». «Не полоска, — кажу, — а инверсионный след. Самольот на высоте, там -50°, газ выходит, замерзает и превращается в льдинки». Приїзжаємо в гаражі в льотку до діда. А там відставники: «Что это?». А він уже по-вченому так серйозно: «Это инверсия, темпертура низкая, газ превращается в льдинки».

— Прикраси — це не хліб, щодня їх не купують, тож хто ваші клієнти?
— Клієнти різні: жінки, чоловіки, з різними статками, різного віку. Приїздять із Москви, Києва, бо в нас дешевше. Білоруси, щоправда, після стрибка курсу дещо менше купують, а раніше так: спочатку за шубою, чобітками і до нас. Без них тут нічого робити було б.

— Але згідно з загальноприйнятою думкою, ця справа вважається надприбутковою…
— Добрий ювелір голодний ніколи не буде. Але ті, хто приходить у цей бізнес, звикнувши заробляти швидко на зразок купи-продай, одразу відсіюються. Сам процес потребує скрупульозності, дрібні похибки недопустимі. Буває так: шліфуєш ланцюжок на машині, де за хвилину 3—4 тисячі обертів, а він намотався на вал, і ланки як вистрілять по черзі, наче з кулемета. І руки побиті, і ланцюжок на шматочки, у цеху всі кричать: «Ура!» А майстру ціле горе.

— Дивилася онлайн-голосування чернігівців щодо дорогоцінного каміння, як з’ясувалося, прихильність на боці діаманту, ІІ і ІІІ місця посіли смарагд та рубін. А які прикраси зараз популярні і що з цікавих екземплярів доводилося вам робити?
— Кулони, сережки, каблучки, ланцюжки — все це актуально, але є масові, а є ексклюзивні прикраси, їх завжди менше. Дехто обирає з каталогу, дехто приносить взірець. Щодо металу, то затребуване європейське золото, а ось біле через зовнішню «непоказність» майже не купують. Цікавинок усіх не пригадаю, але робив я і каблучки-тайники з портретом, жучками всередині, з міні-резервуарами. Хоча впевнений: на відміну від середньовіччя, у цьому випадку рукостискання для ворога не буде смертельним.

— Що в роботі вам найбільше до снаги? Чи є якісь мінуси?
— Я радію, коли клієнт задоволений результатом. Мені подобається сам процес. Хоча порахував, щоб зробити хрестик, потрібно 15 операцій: профальцювати пластинку, випиляти контур, напис «Спаси и сохрани», відгравіювати, зробити розп’яття, напаяти його, напаяти вушко, але спершу проволокою зробити отвір і, відповідно до проби, припій, додавши кадмій, мідь, срібло, цинк для легкоплавкості. Але для цього розігрівається весь виріб, і треба враховувати, що температура плавлення припою й основного металу можуть мати різницю 50—70 градусів. Тож слюсар, якщо щось не так пішло, вилаявся й викинув, а тут усе спочатку треба робити. А якщо фамільна дорогоцінність, треба особлива обережність, адже не знаєш, хто і як припій робив. Тож маєш відчувати матеріал. Із натуральним каменем взагалі поводитися треба обережно, після розігріву у відбіл одразу не кидати — луснути може. Ремонт інколи буває складнішим за виготовлення. Так, ми працюємо з благородними металами. Мінусів не бачу, хіба що контакт із сірчаною та соляною кислотами. І ще я не уявляю, як можна займатись, скажімо, самими ланцюжками. Мавпяча робота, бо клепаєш одне й те саме…

— А доробити щось у виробі могли б довірити іншому?
— Ні, адже філігранна техніка виконання — це індивідуальна робота, останній етап шліфування — теж. Випадок навчив. У різний час у мене було достатньо учнів, один, пам’ятаю, все в білій сорочці ходив. Я зробив десь із півсотні хрестиків і кажу: «Дмитре, відполіруй». Прийшов, дивлюся: усі хрестики вигнуті, а лик Христа зовсім стертий — він давив щосили, коли шліфував. Каже: «Якби один був, а тут багато». — «А якби 50 клієнтів прийшло по черзі, кожному б так зробив?» Усі тоді сміялись. А хрести я сплавив і робив наново…

— А що, крім точності і знання, потрібно ще золотих справ майстру?
— Терпіння. Ще на радіозаводі я займався чеканками. Чеканив навіть портрет Леніна, котрий 20 років провисів у начальника цеху. Найдорожчою для мене чеканкою був улюблений лінкор
Петра І «Інгерманланд». Так ось, буває, спитаєш товариша: «А ти що в неділю робив?» — «Гуляв там і там». А я як сів і 12 годин над чеканкою просидів. Щоправда, в ювелірці теж було від ранку до ранку без сну, бо термінове замовлення. Найбільше шкода, коли робиш клієнту, скажімо, обручку, а її попросили на виставку. Виставив, а там її купили. Тож наново доводиться робити — клієнт чекає. До речі, з приводу точності. Моя донька народилася 29.11.1970, а син 29.11.1995 через 25 років (посміхається. — Авт.). Ну, так уже вийшло…

— Жартують, що в ювелірів «золоті дружини». Як у вас? Цікаво, в нашому краї, де золотарство народилося ще в сиві часи, наскільки вправні в ньому жінки-ювеліри?
— Прикрас у дружини достатньо, а ось ставиться до цього байдуже. Хто увесь у прикрасах, так це дочка. У Чернігові мені відомі три жінки-ювеліри, але тільки одна — це було подружжя — робила філігрань. Монтувальні операції жінкам цілком по силі. В Англії живе відома ювелір без пальців Аннет Геббеді, яка створює шедеври, інкрустовані коштовним камінням. Справжні золоті руки — ось інструмент для творчості, і не важливо, скільки на них пальців, головне, щоб вони творили.

— У вас є особистий рекорд? Чи є таке, що дивує в наших людях?
— Це ж не спорт, щоб робити рекорди, та і я цим не переймаюся. Але мій рекорд, мабуть, це лінійка прикрас, виготовлена на прохання керівництва зі 170 грамів золота. Їх потім у Київ до монетного двору відвезли. Люди нерідко дивують. Буває, прямо запитую: «До чоботаря чисте взуття несете, тож чому…». Приходить вишукана дама з діамантовими сережками і зізнається, що 18 років їх не знімала. В іншого цигана-кухаря на каблучці усі вінегрети нашарувалися. Якось навіть довелося горілкою ланцюжок-«американку» поливати, аби показати, скільки жиру на ній. Усі жахнулися: пахло, наче свиню смалили. А ще дивуюся наївності, коли бачу, як у поїзді в комівояжерів піввагона «золоті» каблучки і сережки за копійки купують, або на базарі. Приходить одна жіночка: купила перстень і пробу перевірити хоче. Я їй: «За бензин на дорозі взяла?». Вона здивувалася: «Звідки ви знаєте?», адже саме так і було: їхали по трасі, а тут парубок із каністрою, доїхати треба, перстень пропонує…

— Наостанок поділіться експрес-методом очистки срібла-золота.
— 150 г води, трохи «Фейрі», столова ложка нашатирного спирту — розігріти до 90 градусів і вкинути, потім водою промити. Або в руку соди насипати й потерти — срібло як нове буде. І не забувати: небажано користуватися відбілювальними засобами, що містять ртуть — ворог золота. Від неї воно чорніє.

Інга Вітковська, тижневик «Чернігівські відомості» №5 (1193)

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)