Священик - не професія, а покликання

Архімандрит Никодим (Сергій Силко) давно не живе в рідному селі Виблі, що на Куликівщині, де народився і виріс. Проте тут його люблять і шанують. Адже своє життя він віддав служінню Богу і людям.


До церкви привчила бабуся

Сергій народився в 1966 році і став первістком у сім’ї Галини та Івана Силків. Потім з’явилася і сестричка Надя.

Мати й батько все життя працювали у колгоспі. Звичайно, були віруючі люди, хоча з відомих причин особливо не афішували цього. Чого не скажеш про його бабусю, яка щонеділі ходила до церкви на службу.

- Змалку Сергій ходив до церкви зі своєю бабусею, - розповідає мати Галина Василівна. - Кожного разу вона брала його з собою. А малий не противився. Навіть навпаки: чекав відвідин церкви з нетерпінням. Подобалося йому там. Тоді ми з його вже покійним батьком не надавали цьому великого значення. І навіть подумати не могли, що наш Сергійко пов’яже своє життя зі служінням Богу.

Армія не припала до душі

Хлопець виріс, і все ніби забулося. Закінчивши школу, Сергій вивчився на ветеринара у Козелецькому технікумі. Після чого повернувся назад, в рідне село, де й працював за фахом, аж поки його не призвали до армії.

- Одного разу Сергій пропав на декілька днів: поїхав і не сказав, куди, - розповідає пані Галина. - Ми з батьком тоді дуже хвилювалися. Десь за тиждень, як повернулася з роботи, я сіла на поріг і плакала, бо вже втратила надію побачити свого Сергія. Аж тут відкривається хвіртка - і заходить Серьожа. Я кинулась йому на шию. Він тоді дуже сумний був, мало не плакав. «Не вийде з мене священика, мамо», - сказав він в розпачі. І розповів нам, що їздив до Ленінграда, хотів поступити в духовну семінарію, та не вийшло. «Туди тільки діти священників йдуть. Таким простакам, як я, годі й сподіватися», - додав він тоді. Після тієї поїздки Сергій і думати перестав про службу в церкві. Потім була армія. Служив він у Польщі чотири роки. Два роки за призовом, і два - залишився на контракт.

- Ми тоді з чоловіком подумали, що буде наш син військовим, - продовжує Галина Василівна. - Та не так сталося, як гадалося. Коли розпався Радянський Союз, його відправили в Україну. Вже вдома він довго чекав, доки надішлють документи з Польщі.

Коли ж отримав, то поїхав поступати на навчання. Я тоді подумала: хоче продовжити навчання на ветеринара. Приїхав син пізно ввечері і сказав нам з батьком, що вступив до Харківської духовної семінарії. Я навіть не можу вам передати мого розпачу. Уявити не могла, як це - мій син буде священиком, у нього не буде сім’ї, а у нас - онуків. У ті часи ніхто з нашого села не вступав до духовної семінарії. Ми всю ніч з чоловіком не спали. Вмовляли Сергія: відмовся від задуму. Та він настояв. А ми змирилися. Вранці, благословивши, провели сина на автобус.

Відбудовував церкву 10 років

Довго він не вчився: чимало й сам знав. А після закінчення семінарії священика Никодима відправили до села Рокитне, що в Нововодолазькому районі Харківської області. Там він став настоятелем храму архангела Михайла. Згодом закінчив і Київську духовну академію.

- Церква там розміщувалася в звичайній сільській хаті, бо стара будівля церкви занепала, - говорить пані Галина. - Люди розповідали, що її погромили ще в Радянські часи. Довгий час церква слугувала за комору, тож і сама будівля стала непридатною. Не було а ні дверей, ні вікон, а всередині - сміття. Тоді Никодим захопився ідеєю відновлення церкви. Ось тільки люди мало повірили в нового настоятеля. «Ти не перший, хто нам пропонує відбудувати храм. Забереш гроші, як попередники, й на цьому скінчиться», - казали селяни. Та Никодим настояв. Домовився про вивіз сміття з храму, про ремонтні роботи. І люди повірили йому: почали допомагати, хто чим міг.

Так, за 10 років, настоятелю Никодиму спільними з селянами зусиллями все ж таки вдалося відремонтувати храм в Ро-китному. Отець за час своєї служби в Ракитному дуже зблизився з людьми. А з часом допоміг відремонтувати церкву в сусідньому селі Озеряни.

Та не вдалося йому послужити у відбудованому храмі: був призначений настоятелем Свято-Озерського храму в Харькові. Де служить і донині.

- Зараз він служить у Харківській церкві і вже має звання архімандрита. Це як полковник в армії, - пояснює мати. - Я дуже ним пишаюся, адже він досягтого, чого хотів, хоча ми спочатку і не схвалювали це рішення сина.

Має отець Никодим і чимало нагород. А ні на день він не полишає служіння Богу і завжди допомагає людям.



Марія Савіна, "Чернігівщина" № 16 (468) від 17 квітня 2014

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)