Євген Чепа 33 дні разом зі своїми колегами з батальйону "Чернігів" перебував у самому пеклі воєнних дій

«Аби не було війни», — казали наші бабусі, а ми не розуміли простоти цих слів, допоки за 70 років після того жахіття вона не повернулася в Україну, а саме на її схід. З одного боку, Чернігівщина далеко від зони антитерористичної операції, але казати, що події на Донбасі нас ніяк не торкнулися, теж не можна. Адже в області й у самому Чернігові є люди, які не з екранів телевізорів знають, що там відбувається.

Серед них і 54 бійці батальйону патрульної служби, «Грифону» та спецпідрозділу особливого призначення, які виконували бойові завдання в межах АТО на блокпостах біля Слов’янська, контролювали рух транспорту, забезпечували в Харкові охорону виборчих дільниць під час виборів Президента України, а згодом разом із Національною гвардією звільняли від терористів Варварівку та Красний Лиман. Один із бійців, який відбував службу в неспокійній точці держави, — заступник командира батальйону патрульної служби Чернігівського міськвідділу УМВС України у Чернігівській області майор міліції Євген Чепа. 33 дні він разом зі своїми колегами перебував у самому пеклі воєнних дій.

— Я збирався у відрядження на Схід, коли моя дружина була на службі, тож вона нічого не знала, — розповідає Євген Анатолійович. — Це було перед Днем Премоги, 4 травня. Спочатку ми потрапили до Ізюма Харківської області, де знаходиться штаб АТО (АТО — антитерористична операція, — Авт.) і пробули там добу. А потім нас перекинули до Харкова, тоді до Донецька, за дві доби — на кордон Донеччини і Дніпропетровщини, потім знову ми переїхали до Харкова, де забезпечували вибори. Були у Слов’янську та Первомайську. Словом, об’їздили майже увесь схід країни. Спочатку нас не сприймали, питали, навіщо ми приїхали, коли в нас своє 9 Травня є, адже ще на початку травня на сході було доволі спокійно, і люди не розуміли, навіщо там наша присутність. Тоді було багато людей, які симпатизували бойовикам, щоправда, це тривало недовго: поки не почалося мародерство, поки бойовики не почали забирати в населення речі, що їм сподобалися, грабувати магазини. Скажу більше: коли ми приїхали на схід, нам одразу ж запропонували скласти зброю й перейти на бік терористів. Зрозуміло, ми відмовилися. Та й відчуття, що знаходимося в Україні, не було: звідусіль майоріли російські прапори та прапори Донецької народної республіки. Власне, я бачив лишень один український прапор на якійсь адмінбудівлі. Крім того, нас одразу попередили, що українською спілкуватися не варто, видали георгіївські стрічки як «запоруку життя». Треба сказати, що Харківщина — це дещо інший світ, відповідно, інше ставлення місцевого населення. «Бувало, попросиш води, а жіночки ще й тістечок принесуть, — каже міліціонер. — А коли ми їхали додому, вони навіть плакали і просили не кидати їх…».

До Харкова їдеться з легким серцем

Євген Анатолійович розповідає, що всім необхідним вони були забезпечені, хіба що брали із собою так звані «сухі пайки», адже в дорозі ніхто не годуватиме.

— Ось тільки ночували де прийдеться: на СТО, заправках, дитячих таборах, напівзруйнованих будівлях…
— Інакше не можна було, якщо хочеш вижити, — каже він. — Як і не можна було сходити «до вітру» на зелену зону, адже там міни, розтяжки та інші сюрпризи від бойовиків. Ходити можна було тільки дорогою. Ті, хто приїжджав, спочатку не розуміли цього, але військові швидко проводили лікбез, пояснюючи, що до чого. Зараз кажуть про недоречність спальних мішків, але там вони були за знахідку. Росіяни ж зі свого боку розповідають про те, що ми стріляємо по мирних жителях, — брехня. З багатоповерхівок цілили тільки бойовики, знаючи, що ми в той бік стріляти не будемо, користувалися цим. Бувало, техніка зафіксує, що на даху причаївся снайпер, а ми нічого зробити не можемо — не маємо права.

Розповідає правоохоронець і про те, що одразу видно, де мир, а де точиться війна.
— Так, коли ми їхали до Харкова, дорогою ставало все менше і менше озброєних і бородатих людей, менше військової техніки, будинки ставали все охайнішими, і вже не треба було пересуватися перебіжками, боячись, що тебе підстрілять. Для нас тоді назва «Харків» значила одне — мир.

Дорогою додому

Дуже важко було, за словами міліціонера, коли їхали на бойове завдання:
— В автобусі стояла мертва тиша. Кожен мовчав про щось своє. Мене, наприклад, вдома чекав 11-річний син. Він мені часто телефонував і просив, щоб я швидше повертався додому. Тільки я, на жаль, не завжди міг відповісти, бо ми на місцях дислокації вимикали телефони: є такі прилади, які за ввімкненими телефонами можуть визначити місце скупчення людей, і тоді бойовики починають туди стріляти, а це смерть. А ще важчим було повернення додому. Коли ми поверталися з Красного Лиману Донецької області (це в 16 кілометрах від Слов’янська), почалася перестрілка, і ми боялися, що можемо не доїхати додому живими.

Хоча, як зізнається Євген Анатолійович, як такого відвикання від війни і звикання до мирного життя не було:
— Єдине, що було незвичного, — відчуття, що можна ходити спокійно вулицею і не озиратися на багатоповерхівки, щоб тебе зненацька не підстрелили.

Також Євген Анатолійович вважає за велике щастя, що після першої ротації всі наші хлопці повернулися додому живі й здорові. Зі своїми колегами в нього є 10 днів на відпочинок від тих буднів, після чого вони повернуться до виконання службових обов’язків.

Олена Левон, тижневик «Чернігівські відомості» № 25 (1213), 18 червня 2014

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (1)