За ним не заржавіє

Відправлені на всеукраїнський конкурс роботи учнів Іржавецької школи (с. Іржавець, Ічнянський район), виконані під керівництвом Володимира Рахнія, були визнані... придбаними у магазині. Тільки коли керівник надіслав фотознімки етапів виготовлення, журі розглянуло роботи і цього разу визнало найкращими, присудивши авторам диплом І ступеня.



Корінний мешканець села Іржавець Володимир Рахній жодної освіти, окрім місцевої школи, за плечима не має. Отримав у 1975 році водійське посвідчення і майже всю свою трудову діяльність провів за кермом. Возив продукти, селян, голів колгоспів тощо, змінивши понад десяток різних автомобілів.

Не дивно, що й більшість вільного від роботи часу від присвячував металевій техніці: ремонтував та модернізував наявну, вигадував нову. Аж якось, років 15 тому, він прочитав у газеті «Труд» про росіянина, який виготовляє мотоцикли з дерева. Ні, не для подорожей, як могли б переконливо написати у сучасній російській пресі про бандерівця, який, скажімо, виготовив дерев’яний танк, приїхав ним на Донбас та обстріляв школу, де вчили історію «Ново-росії». Дерев’яні мотоцикли - для естетики, щоб милуватися. Було в «Труді» й фото моделі, яка надихнула Володимира: «А чом би й самому не спробувати такого зробити?».

Не маючи ніякої спеціальної літератури, креслень чи порад (тільки знімок у газеті), Володимир взявся за роботу. Вийшло. Сподобалося. Закортіло ще. І пішло: «Ява», «БМВ», «ІЖ-49»... Майже весь вільний час Володимир став присвячувати новому захопленню: облаштував собі для цього спеціальну кімнату і, тільки-но вільна годинка, він туди і до години-другої ночі насолоджується творчістю. За словами чоловіка, фізичне виснаження, що він отримує від виготовлення моделі, компенсується неймовірним приливом енергії, яка його накриває, коли виріб завершено. Що цікаво, кількість отриманої енергії не зменшується й після десятого виконання однієї й тієї ж моделі.

Пізніше пан Рахній познайомився з великим спеціалістом з металевої техніки, сусідом по району Віталієм Білоховцем із села івангород. Той забезпечив Володимира відповідною літературою, що дозволило йому удосконалити роботи і вийти на новий рівень, а саме зробити дерев’яний мотоцикл у натуральну величину. Фотографії майстра «верхи» на дерев’яних «БМВ» та «Харлей-Девідсоні» потрапили у газети та краєзнавчі музеї області. Був він з ними і на виставках.

У 2008 році Володимира Рахнія запросили на перший міжнародний Воздви-женський ярмарок у Прилуках. Майстри з різних куточків України представляли там свої вироби. Подивитися було на що, але родзинкою заходу стали мотоцикли ір-жавецького майстра. Визнання, до речі, Володимир отримав тоді не тільки від спеціалістів по дереву, але й від найзатятіших шанувальників та знавців мотоциклів.

- Людей там багато було, - згадує Володимир, - але тут усі ніби розступилися переді мною і підійшли чоловік вісім бай-керів, косматих, у чорних шкіряних штанах та темних окулярах. Ці страшні молодики, як побачили, що я презентую, ніби на дітей перетворилися, давай ледь не руки мені цілувати... Мені незручно, кажу, перестаньте, хлопці, а вони: «Ми в житті нічого схожого не бачили, дякуємо тобі».

Тих легендарних мотоциклів у Володимира Рахнія вже немає: одного продав киянину, іншого - прилучанину. Заплатили, каже, добрі гроші, хоча й нема в нього підприємницької жилки. В іншому разі, припускає майстер, він міг би поставити виробництво на потік і заробляти ним на життя.

- Коли я став захоплюватися виготовленням мотоциклів, що стало забирати чимало часу, дружина почала мене сварити. Мовляв, он інші чоловіки по господарству й те, і те роблять, а ти дурницями займаєшся, - зізнається Володимир. - Аж якось, у часи чергової скрути з грішми, до мене приїхали знайомі й купили кілька мотоциклів. Як прознала про це дружина, одразу змінила гнів на милість і відтоді за захоплення мене не лаяла.

Більшість з виготовленого пан Рахній роздарює знайомим, але інколи ті приводять до нього і клієнтів, які допомагають родині Володимира латати фінансові дірки. Найбільшим попитом, за словами майстра, користується «ІЖ-49» - модель мотоциклу радянського заводу «ІЖМАШ». Розлетілися вони із Іржавця по Україні, Росії та навіть Канаді й США - до представників української діаспори. Така популярність надихнула Володимира зробити «ІЖ-49» у натуральну величину. Проте через брак часу до цієї моделі поки що готові тільки колеса.

Окрім мотоциклів, виготовляє пан Рахній і дерев’яні моделі ватажних автомобілів, переважно часів Другої світової. Є серед них і американський «Студебекер» - наймасовіший транспортний засіб, що поставлявся Радянському Союзу зі США за програмою ленд-лізу.

- Мій батько на такому їздив, коли в армії служив, - говорить Володимир. - Він же й розповідав мені про різноманітні деталі машини та був головним оцінщиком роботи.

Є серед виробів мешканця Іржавця і модель автомобіля, водієм якого під час проходження строкової служби був він сам. Служив Володимир на території Білорусі, у секретних військах, а тому під час демобілізації підписував 5-річний акт про нерозголошення.

Він і зараз, незважаючи на те: що строк давно сплив ще до часів Горбачова, не світиться бажанням розповідати подробиці своїх військових буднів. Чи не єдине, про що розказав - що був водієм автомобіля «ЗІЛ-157», на якому перевозив ракету. Машина, говорить, дуже міцна: 14,5 тонн, 5 ведучих мостів тощо.

Якось, дивлячись телевізор, Володимир побачив дерев’яну модель човна, що містилася у скляній пляшечці. Цей виріб зацікавив його тим, що човен був настільки великим порівняно з горлечком пляшки, що аж ніяк не проліз би крізь нього. Володимир не був би собою, якби не захотів спробувати зробити й таке.

Узяв сулію й почав метикувати, бо, як і у випадку з мотоциклами, не мав жодних знань та літератури, а тому користувався тільки власними ідеями й думками. Процес полягав у тому, щоб зібраний зовні човен розібрати на маленькі частини, а потім відновлювати його вже у пляшці, просовуючи крізь горлечко прикріплені до дроту та намащені клеєм складові.

За словами майстра, така робота... лікує нерви. Звісно, він не вживає алкоголю, бо навіть трішки тремтячі руки зведуть весь задум нанівець.

- Якщо вже дуже мене виведуть, можу чарку випити, - зізнається Володимир. Говорить, що горілкою і раніше на зловживав. А ось пиво, доки воно не стало «порошковим», полюбляв: у хаті під стіною постійно батарея з пляшок стояла. Нині він віддає перевагу козиному молоку, узвару та відвару з шипшини.

Керівництво місцевої школи помітило талант Володимира і запросило його вести гуртки для учнів. Були дві групи, майже ЗО школярів, дипломи І та II ступенів на всеукраїнських конкурсах... Але за кілька років пан Рахній остаточно зрозумів: сучасних школярів цікавлять комп’ютери та планшети, причому зовсім не їхні дерев’яні копії. А виробляти щось із дерева «не айс» навіть для сільської дітвори. Два роки «вчителювання» майстер інколи згадує і п’ять років потому. Каже, що з радістю продовжив би таку роботу - аби було для кого.

Передати досвід найближчим родичам навряд чи вдасться, оскільки у Володимира дві доньки. Вони викладають англійську та німецьку мови у школах району і, звісно ж, жаги до вироблення дерев’яних мотоциклів не мають.

Зараз пан Рахній продовжує «педагогічну» діяльність. У Іржавецькій школі він швець, і жнець: столяр, сторож, водій шкільного автобуса. З транспортним за-собом тепер, щоправда, більше возиться, аніж їздить. Автобус у школи відібрали, на-томість видали вбиту «ГАЗельку», яка чи не щодня -поламалися й просять».

Є у Володимира Рахнія ще одне захоплення, яке й давніше набагато, і, мабуть, більш близьке серцю. Це подорожі. Як зразковий та непитущий працівник він чи не щороку отримував від колгоспних профспілок путівки і колесив величезною у ті часи країною.

- Вночі їдеш поїздом, - говорить Володимир, - а весь день тебе на автобусі возять по екскурсіях. Потім знову ніч у поїзді й так далі.

Таким чином товариш Рахній об’їхав увесь радянський Кавказ та Закавказзя (Батумі, Махачкала, Баку тощо). Був і в Москві, Ленінграді, Прибалтиці, багатьох містах Білорусі та України і ще багато де.

- Їхати і з вікна автобуса чи поїзда спостерігати природу...Чи може бути у житті щось краще? - запитує Володимир. -Тільки на пальми чи пустелі дивитися я б не поїхав, а ось в Сибір чи на Алтай - хоч зараз.





Ігор Стах, "Чернігівщина" №12 (516) від 19 березня 2015

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)