«Вівці мої, вівці!» або У нас не держава, а територія

В народі здавна казали: «вівця і нагодує, і взує, і одягне, і полікує». Вівці з правіків були невід’ємною частиною домашнього господарства українців. На Чернігівщині ж ця галузь навіть в найкращі часи розвивалася не так стрімко, як, скажімо, на Одещині чи в Прикарпатті. Нині ж вівчарство через свою збитковість є виключно прерогативою ентузіастів, які не можуть покинути цієї справи.



Вигідно розводити вівці чи не вигідно, та в родині Голованів так повелося: «батько тримав – і я триматиму»! Олександр Головань з села Петрівка, що на Борзнянщині, – один з небагатьох в районі, хто розводить овець. А в селі він такий один.
– Молодим такий промисел не до душі, бо мороки забагато, – каже господар. – Найбільше докучає те, що їх слід випасати, а випасу як такого немає.

Олександр Головань тримав своїх тонкорунних у спеціальній загородці на безлюдному сусідському подвір’ї. Як і належить, косив траву та доглядав за вівцями. Однак ті проламали хитку загорожу та залізли до сусідів у городи.
– Наробили там шкоди, тепер ось тримаю їх третій день у хліві, – засмучено розповідає чоловік. – Але вівці такі істоти, що тримати їх довго у приміщенні не можна. Їм треба гуляти та розминати ноги, тож думаю відновити загорожу.

Турбується за свої вівці господар недарма.
– Вони, немов діти, потребують пильної уваги. Недарма ж наші діди-прадіди ростили ягняток, як діток, – каже Олександр Головань. – Овець у мене небагато – п’ятеро дорослих овечок, один баран та ще стільки ж молодняка.

Але вівці у господаря не прості, а знаменитої і найбільш продуктивної породи у світі.
– Ці овечки «кацапські», вивели їх у Московії, – посміхається вівчар. – Порода – романівські. Їх вивели 251 рік тому у Ярославській області Росії. При колгоспах, які займалися вівчарством, їх колись не було зовсім. А почали цю породу у нас розводити вже при самісінькому розпаді СРСР. У самій Росії порода теж мало де представлена. Цих овець багато у Ярославлі, Костромі, Іваново – там їх тьма. Далі їх практично ніде не розводять. Бачив їх чимало у Київській області.

Романівська порода овець виявилася настільки успішною, що стала популярною у багатьох країнах світу. Тільки за останні п’ять років вівці романівської породи поширилися всією Північною Америкою. Романівським вівцям легко пристосуватися до холодного чи жаркого клімату, адже вони мають виняткову витривалість. Вівця цієї породи також дає кращу шерсть порівняно з іншими. Але чи не найбільш винятковою особливістю є плодючість.
– За один окіт вівця приводить до трьох ягнят, але бувають випадки, коли овечка приводить до семи близнюків, – каже Олександр. – Це в той час, як звичайна овечка приводить 1-2 ягняти за окіт. До того ж овечки можуть окочуватися двічі на рік.

Тож стадо романівських овечок в кількості двох десятків голів може збільшити на 430 відсотків річний приплід ягнят. Так, 110 голів молодняку можна отримати всього з 20 овець.
Втім, завести вівцю – це лише перший крок. Адже догляд за нею не такий простий, як здається.
Бувалі вівчарі радять тримати овець у стайнях разом з іншими тваринами: коровами, кіньми, козами. За словами Олександра, так ці полохливі тварини почувають себе у безпеці. При цьому овець варто відгородити від інших. Проте довго тримати їх у загоні теж не годиться. Вівці мають багато ходити.


Нашкодили - зачинені

В середньому доросла вівця з’їдає до 8 кг трави за день, при цьому тварина всеїдна: обгризає хвойні дерева, ласує конюшиною, ягодами, будяками, скубе навіть маленьку зелень. А ось пити вівця буде тільки чисту воду, до брудної навіть не підійде. Окрім того, вівця небайдужа до солі. Якщо її немає, то вона може навіть відмовитися від їжі та пиття.
– Аби виростити дорослу вівцю, треба рік її годувати, – каже вівчар. – Доросла вівця важить до 60 кілограмів, баран – до сотні кіло та більше. М’ясо у них дуже смачне, з солодкуватим присмаком.

Перш як завести романівську породу, Олександр Головань експериментував з іншими породами овець і зробив висновок: кращої за ту, що має, нині не існує.
– Спочатку ми тримали білих овець, потім перейшли на чорних, – розповідає селянин. – Різниця між цими вівцями разюча. Скажімо, біла – грубошерста, чорна – тонкорунна. Але основна відмінність у якості тушки. Так, м’ясо білої вівці має багато жиру, романівська ж порода – це чисте м’ясо.

Не варто забувати, що крім м’яса вівця дає ще цінну вовну та молоко. Останніми превагами вівчарства родина Голованів не користується. Кажуть, за коровою ледь встигають, а тут ще й овечок доїти. Вовну господарі також не продають, бо вартує вона дешево: 7-10 грн за кіло.
– Вовну віддаємо людям, – коментує Олександр Головань. – Хоча вдома є електрична прялка, за допомогою якої можна б було прясти нитки. Та ніяк руки не дійдуть…
За словами селянина, раніше його мати та сестра робили з вовни теплі ковдри та подушки, нині ж роботи у господаря і без цього вистачає.

Вівці Олександр Головань також тримає для себе, не для продажу. Каже, ціни на бараняче м’ясо залишають бажати кращого.
– Закупівельна ціна на баранину – 15-20 гривень за кілограм живої ваги, – скаржиться вівчар. – Це дуже дешево, дешевше за свинину. Тому перекупникам баранину я не продаю.

А нещодавно з’явилась нова хвиля: люди намагаються наситити ринок бараниною. Дійсно, потреба у м’ясі доволі значна: близько 45 тисяч тонн, наразі ж вітчизняні господарства виробляють лише 8-9 тис. т. Але вівчарі натрапляють на проблеми. Перша: баранина – це сезонний продукт. Адже вівці мають сезонний тип розмноження, ягняться на початку весни. Виходить, що товарне м’ясо від них можна отримати не раніше осені. Є й інше складне питання: щоб отримати багато м’яса, тварину потрібно добре годувати. Для добрих кормів потрібні гроші, проте вони не окуповуються, бо ж маємо надто низькі ціни. Виною, як часто-густо в аграрному секторі, є діяльність посередників. Так, між виробником і покупцем стоїть купа людей, які не доклали до продукту суттєвих зусиль, але претендують на свій куш. Вони беруть тварин по 15-20 грн за кілограм, а потім продають м’ясо на столичній Бессарабці по 100 і більше грн за кіло.

Та все ж Олександру Голованю вдається знаходити вихід з положення. Інколи до нього приїздять доволі забезпечені люди і купують ягнят для розведення у своїх господарствах.
– Селяни не розуміють високої вартості вівці, – каже вівчар. – Скажімо, поганеньке поросятко я можу придбати на будь-якому базарі за 700-800 гривень. Вівцю ж романівської породи відшукати на Чернігівщині дуже важко. До мене іноді навідуються серйозні люди. Вони не торгуються, бо розуміють, що ці вівці варті тих грошей, які я за них прошу.

Не так давно, шість чи сім років тому, коли на село давали 14 мільярдів гривень, вівчарству перепадало до 57 мільйонів. Нині ж підтримки як такої немає зовсім. Зовсім інша ситуація в країнах Європейського Союзу. Так, наприклад, у Франції створені всі умови для розвитку вівчарства. Там фермер має підтримку від держави у сумі 320 євро за кожен гектар землі пасовищ, плюс 16 євро за кожну голову. Українським вівчарям такі умови навіть не снилися. Тому політику держави відносно українців Олександр Головань називає прихованим геноцидом.
– Держави як такої у нас взагалі немає, а є тільки територія, з якою Путін та Америка роблять, що заманеться, – обурюється селянин. – Вони свідомо роблять з нас валяк і алкоголіків. Це спланована політика. І спланували знищити нас не на тисячі, а на мільйони. Подивіться: що у нас будують?! В Україні процвітають шинки, аптеки та похоронні бюро!

Як прикро б не було від таких слів, але, на жаль, велика доля правди в них є. Прикро й те, що гине племінна база, і не тільки у вівчарстві. «На плаву» залишаються тільки приватники. Невже на них та їхній ентузіазм у вітчизняного сільгоспвиробника – вся надія?

Віталій Назаренко, тижневик «Чернігівщина» №24 (528), фото автора та Івана Ковтуна

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (2)