А з чим ви ходили до школи?

Великі ранці школярам скоро стануть непотрібні. Адже замість важких книжок можна буде носити лише один планшет з електронними аналогами підручників. Таку програму вже пропонує Міносвіти. Міністерство освіти спільно з приватними компаніями впроваджує систему електронних книжок. Такий підручник коштуватиме 25 гривень. Окрім електронних книжок, на планшети можна завантажити програми, за якими діти будуть вивчати правопис і арифметику. Нині в Україні 30 шкіл перейшли на електронне навчання. Приватна школа закупила планшети на всі класи. Вчителі також освоюють новий метод. Коли програма запрацює у всіх школах — Міністерство прогнозувати не береться. Чимало учнів уже ходять на уроки з планшетами і на Чернігівщині.



Петро Мирошников, 90 років, Козелець:
— Родом я з Сумщини. В сім’ї було троє дітей. Дві сестри померли в дитинстві. Отож уся любов і турбота дісталися мені. Тато купив книжки і торбу, а коли подорослішав — портфель. Завдяки рідним мав змогу вчитися і закінчив вісім класів. А от дружина моя Параска таке про своє школярування розказувала! Як згадаю, сльози навертаються. Жили у селі. В сім’ї 12 душ дітей. П’ятеро померли з голоду. На решту, сімох, була одна вихідна одежина. Тому в школу ходили по черзі і босі. Книжок не було. Взимку до школи майже не ходили, бо вдітися і взутися ні в що було. Ледь три класи Паша закінчила. І віддали її у найми, в Козелець, до тітки. Вона була заможною. Племінниця город порала, прала, працювала з ранку до ночі. Ми і познайомилися у Козельці. У придане Паші батько дав жорна, щоб зерно молоти, більше нічого не було.

Ірина Дем’янченко, концертмейстер Чернігівського музичного училища ім. Я. Ревуцького:
— До школи ходила з задоволенням. Мала гарні та модні рюкзаки. Найбільше запам’ятала один — чеського виробництва. Декілька років його відносила. Був такий якісний, що нічого його не брало: ні дощ, ні мороз. У рюкзаку носила всі зошити, книги — була зразковою ученицею. Ніякої туші для вій, помади і лаків для нігтів. Тільки навчання! А ще пам’ятаю дуже гарний німецький пенал. Десь, певно, і досі вдома його можна знайти.
У старших класах у моду увійшли дипломати.

Віталій Якименко, антонівський сільський голова, Варвинський район:
— Із сумкою, у яку поміщався один або два зошити. У зошиті не 12 сторінок, — сміється, — а 48 чи 96. Був поділений на три-чотири частини — на різні предмети. Книжки у 1 сумку не влазили. Книжку брав, коли знав, що будуть питати. До цієї сумочки, яка з’явилася у старших класах, був рюкзак. У менших класах — портфель. У школі найцікавішими були перерви. Грали в настільний теніс. Чекали ; дзвінка, щоб першими вибігти, зайняти місце. Влітку любили футбол. Взимку — на пакетах з бугра з’їжджали. У шкільні роки не любив ходити до школи, а тепер, коли мені 26, повчився б із задоволенням.

Володимир Ткаченко, водій маршрутки, Чернігів:
— Школу закінчив на початку вісімдесятих. Тоді мода була носити книжки у полотняних торбинках, на яких були зображені співаки: Джо Дассен, Алла Пугачова. Потім переключилися на дипломати. Особливо ними хизувалися хлопці. Я теж дуже хотів і вмовив маму купити. В Острі, в універмазі, за 28 карбованців. А зарплата у неї була 90. Спортивну форму носили у поліетиленових пакетах із зображеннями різних артистів, красивих хлопців і дівчат, моделей у джинсових штанях біля мотоциклів і авто. Такі пакети привозили з Києва. В Острі їх продавали по три-п’ять карбованців за штуку. З формою строго було. У дівчат писком моди були плетені яскраві гетри до кросівок чи мокасинів. А взимку замість шапок — хомути.

Михайло Дикуха, сільський голова, Короп’є, Козелецький район:
— Дитинство моє було таке, що доброго мало згадується. Батько нас з мамою лупив, тікали по людях ночувати. Єдиний світлий спомин про батька — купив він мені у сьомий клас блискучий костюм у клітинку. Такого ні в кого з однокласників не було. Я був, як казали тоді, козирний парень. З п’ятого класу на літніх канікулах працював, возив воду до гребки. Тоді за день водовозу платили карбованець 10 копійок, а тим, що сіно гребли, — карбованець і 15 копійок. Гроші батьку віддавав, щоб купив велосипед. А він такий жадібний був, що виріс я без велика. Щоб сходити у кіно, тоді дитяче коштувало 5 і 10 копійок, я мамі день картоплю на городі обгортав. Донині згадую смак шкільних оладок. Якось батько розбушувався, ми з мамою три доби по родичах ночували. Вона передала мені 20 копійок у школу. Я на них три порції оладок купив (одна — шість копійок).

Володимир Гаврюш, голова Корюківської районної організації «Українське товариство мисливців та рибалок»:
— Я народився у 1952 році. До першого класу пішов ще до 1960-го. У російську школу, тоді це було престижно. Нещодавно знайшов стару фотографію, відмітив, що до першого класу я ішов у формі за розміром, а не купленій на виріст.
Чорнильницю до школи не носив, вона стояла на парті у класі. Один з найяскравіших спогадів початку навчання — автобус. Інколи по телевізору показують, як африканські діти здивовано збігаються до транспорту, роздивляються його. Коли я пішов до школи, ми, корюківські діти, уперше побачили автобус. І виглядали, як африканські малюки. Радісно бігали за автобусом.

Тижневик «Вісник Ч» №36 (1530)

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.