У «мертвій» зоні жевріє життя

30 років тому, 26 квітня 1986 року, на Чорнобильській атомній станції сталася аварія, яка кардинально змінила життя і долі мільйонів людей. Покинуті жителями міста і села заростають самосійними деревами, хати пустують, ліси наступають на територію, позначену знаком «Радіація». Тодішньої погожої весни частина мальовничого Полісся враз перетворилася на край, непридатний для життя. Техногенна масштабна катастрофа у багатьох забрала здоров’я і життя, виявила зразки жертовного героїзму ліквідаторів, зламала долі тисяч співвітчизників. А багатьох змусила зірватися з рідних місць назавжди у пошуках нової домівки. Для вимушених переселенців трагедія стала тяжким випробуванням на все життя.



От і життя на хуторі Локотьків Пакульської сільської ради та у селі Редьківка Ріпкинського району після вибуху зупинилося, здавалося, назавжди. Це єдині населені пункти на Чернігівщині, до яких дісталася радіоактивна хмара, відтак їх визнали чорнобильською зоною ІІ В категорії, а мешканців почали відселяти на чисту від радіації територію. І якщо жителів хутора Локотьків Чернігівського району переселили відразу, у тому ж 1986 році в Кошівку неподалік Чернігова, а заражений хутір зрівняли з землею, залишивши від будинків лише фундаменти, то редьківців, котрі також потрапили в зону обов’язкового відселення, почали переселяти лише у 1991 році. Проте не всі виїхали. Дехто добровільно залишився.



По сусідству з радіацією

Колись Редьківка була великим селом. До аварії на ЧАЕС тут жило більше тисячі людей. Сьогодні — проживає 10 осіб. Більшість із них – тутешні, які під час відселення навідріз відмовилися покидати рідні домівки. Таких було близько 40, переважно пенсіонерів.

«Звідки ви, з Франції чи Польщі, – запитав чоловік, коли ми заїхали в Редьківку. – Минулого тижня до нас поляки приїздили, довго тут фотографували, розпитували, як ми живемо, чого не поїхали під час переселення, чи не боїмося радіації. До нас журналісти частенько заїжджають».



Василь Терещенко – один із тих, хто відмовився залишити рідну Редьківку. Він саме йшов до магазину і охоче з нами поспілкувався. Дехто з місцевих на запитання, чому залишилися, навіть ображається. Адже тут їхня батьківщина. Тут виросли, тут і продовжують жити після аварії у своїх рідних оселях – хай і забуті Богом та державою.

Переселили лише через 5 років

«До Чорнобиля тут добре жилось. У нас був великий колгосп, восьмирічна школа, садочок, три магазини, – згадує наш співрозмовник. – Коли стався вибух, у нас робили заміри радіації. Тоді виявили декілька радіозабруднених плям. Одна з них — в дитячому садочку. Та відразу чомусь ніхто не збирався переселяти. Тільки через п’ять років почали переселяли в село Улянівка (зараз Вознесенське) Чернігівського району. Тоді, пригадую, всіх зібрали в клубі і оголосили, що ті хто хочуть, мають змогу переїхати. Там нашим людям давали будинки. Якщо в одній оселі жили дві сім’ї, тобто батьки і дитина з власною сім’єю, їм давали два будинки. Першою поїхала місцева вчителька, а за нею всі інші. Залишилися самі пенсіонери і ті, у кого не було маленьких дітей.



Ми з матір’ю теж вирішили залишитися. А куди їхати? Кому ми потрібні? Та й свою хату кидати не хотілося. За 5 років вже встигли радіації «нахапатися», куди вже від неї тікати. А наші люди коли переїжджали, то забирали всі свої речі. Навіть дошки та дрова, що в дворах лежали — і ті забирали з собою. Повезли радіацію на нове місце. Знаєте, мені здається, що в цій ситуації страх зіграв свою роль. Радіофобія – боязнь радіації. Люди бояться всього незрозумілого і невідомого. Адже нам тоді ніхто нічого не розповідав, знали лише по чутках. Всі кажуть: радіація! забруднено! А я от живий, здоровий і вдома».

Собака – найкращий друг

Хоч з 1991 року Редьківка і «вимерла» майже повністю, магазин тут працює. Та й транспортна розв’язка непогана. Село — над дорогою, яка веде до Любеча і Славутича. А місцевий магазин – мало не єдине місце, де люди мають змогу зустрітися й поспілкуватися.

«У нас тут автобуси ходять п’ять разів на день, тому виїхати не проблема, – розповідає продавець Ігор Димарчук. – До аварії в селі було три магазини. Потім, коли люди виїхали, все позачинялося. Тільки через декілька років добилися, щоб магазин все ж таки був. В ньому моя мати працювала, а зараз я. Є в нас і церква. Одна на декілька сіл. Раз на місяць та на свята приїздить з Чернігова батюшка».



Всі місцеві жителі мають невелике господарство. Є навіть такі, що й корів тримають.

«Ми їмо все, що виростили, – продовжує Василь Терещенко. – Саджу город для себе –трохи картоплі, овочів, фруктів. На рибалку ходжу — риби у нас багато. Воду також з колодязя п’ємо. Після вибуху на Чорнобилі до нас декілька разів на рік приїздили із санстанції і вимірювали рівень радіації. Та останні роки перестали. Одна у нас проблема – дикі звірі. Вовків багато, єнотів, лисиць. Кожного дня по селу бігають. Сьогодні он лося зранку зустрів, як до магазину йшов. Тому всі тримаємо собак, бо без них нам не обійтися».

Хати розібрали мародери

Зараз у Редьківці розруха. Тут жартують, що краєвиди їхніх вулиць якраз для зйомок фільмів про війну. Адже від мирної інфраструктури залишилася лише жалюгідна подоба, але природа з кожним роком захоплює і ці залишки. Обабіч вулиці — зруйновані будинки без дахів і вікон, з похиленими стінами і багатою рослинністю, яка пробивається через рами і залишки дахів. І хоч колись тут вирувало життя, зараз приїжджій людині такі краєвиди здаються моторошними.

«Після переселення на в’їзді до села довго стояв пост міліції. Так би мовити, охороняли від мародерів, – розповідає Ігор Димарчук. – Та це не допомагало. Покрали все, що могли. Спочатку шифер знімали, потім почали будинки розбирати. Від школи взагалі один фундамент залишився. Страшно подумати: від колись процвітаючого села з тисячним населенням залишилося те, що зараз бачимо. Ось і я маю в Києві квартиру, але зовсім переїхати туди не можу — шкода будинку. Адже тиждень не побудеш – розберуть. Доводиться їздити туди-сюди».

* * *

Середній вік мешканця зони обов’язкового переселення — 63 роки. Однак, незважаючи ні на що, вони продовжують жити звичним життям: займаються господарством, збирають гриби і ягоди, ловлять рибу та ходять на полювання. І мріють, щоб колись в їхньому рідному селі залунав дитячий сміх, у розбитих вікнах загорілося світло, а на вулицях стало людно.



Свідчать жителі с. Губичі Ріпкинського району:
Іван Іванович Акульонок, 57 років:

«Я працював після армії в нашому колгоспі на тракторі. Коли стався вибух на Чорнобильській АЕС, мене, як і багатьох інших військовозобов’язаних, викликали до військкомату, а 2 травня всіх посадовили у мікроавтобус і повезли. Куди і що будемо робити, не казали до останнього. Одне тільки говорили, що не на Чорнобиль. Привезли нас в село Оране, там вже був мій молодший брат Микола, якого трохи раніше забрали. Служили ми у рембаті. Нам приганяли БТРи і машини, які ходили на станцію. Ми їх мили, дезактивували і ремонтували. Наскільки це небезпечно, нам не казали. Кожному видали маленькі прилади «накопичувачі радіації», що показували, скільки рентгенів набрав. І коли набиралася відповідна кількість рентгенів, йшла заміна. Відправляли додому, а на наше місце приходили інші. Скільки становить допустима норма опромінення, ми самі не знали. Та вже зараз я можу сказати, що людей потрібно було міняти щогодини, бо нулів датчики не показували. Я там пробув три місяці, і вистачило на все життя. Пільг зараз майже ніяких не маю, а пенсію отримую 1200 гривень на місяць».

В’ячеслав Васильович Губа, 64 роки:

«Я працював практично на всіх атомних станціях Радянського Союзу. В 1978 році був на електромонтажних роботах першого енергоблоку. Під час вибуху в Чорнобилі працював на Воронезькій АЕС. Тоді до нас приїхала сім’я з Прип’яті, вони були знайомими одного з співробітників. Поки людям не дали кімнату в гуртожитку, вони одну ніч переночували у нас на станції в бункері-укритті. Мені на все життя запам’яталося, що коли жінка приїхала, у неї було гарне довге волосся, а вже на ранок волосся від отриманого радіаційного опромінення випало.

У січні 1987 року, коли звели стіну між третім і четвертим енергоблоком, я повернувся у Чорнобиль. Тоді був у відрядженні, а з 1988 року отримав у Славутичі квартиру і переїхав працювати на Чорнобильську АЕС. До 1997 року — на укритті четвертого енергоблоку, потім майстром, поки не списали. Вже на пенсії переїхав сюди, в Губичі. Я все життя пропрацював на атомних електростанціях і можу впевнено сказати, що радіація дуже небезпечна для людини. І краще триматися подалі від місць зараження».

Микола Володимирович Осипенко:

«Все життя моє пов’язане з Чорнобилем. Там народився і виріс. Працював у Прип’яті у пожежній частині пожежником. У ніч, коли стався вибух, я був удома і нічого не знав. Дізнався лише на третій день, коли прийшов на роботу. Тоді ж і перевівся з пожежної частини до міліції. І до 2005 року там працював.

Про те, що на Чорнобильській атомній вибухнув реактор, місцеве населення не знало ще кілька днів, бо тодішня влада намагалася приховати інформацію про реальний стан справ. Виселяти людей почали лише 1 травня. Спочатку була Прип’ять, колись чудове місто. Його забезпечували всім необхідним. Місцеві жителі отримували хороші зарплати, а в магазинах були ті продукти, які навіть у Києві не дістати. То ми частенько туди їздили. Коли розпочалася евакуація Прип’яті, людям сказали взяти тільки найнеобхідніше, бо, мовляв, від’їжджають максимум на 5 днів. Великі колони автобусів виїхали з міста. Та всі зупинялися на мосту і дивилися, як горить реактор. Станція горить, реактор горить, а люди стоять на мосту і дивляться… Саме тоді і отримали великі дози опромінення. Потім почали відселяти з 30-кілометрової зони. І якщо з 30-кілометрової зони людям дозволяли хоч щось забрати, то з 20-кілометрової не можна було взяти нічого, окрім документів. Ті, у кого були машини, здавали їх на виїзді з зони, їм видавалися довідки, за якими можна було отримати нову машину. Сьогодні до Зони — сім пропускних пунктів, і офіційно заїхати туди можна лише за перепустками. Щоправда, «екстремали» та мародери потрапляють і без них».

Марія Пучинець, "Чернігівщина" №17 (574) від 28 квітня 2016

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (1)