83-річна Мирослава Моргун: Люблю жити, а не просто «існувати»

Ікона Святої Покрови поїхала на передову

Так каже 83-річна Мирослава Моргун із Тиниці на Бахмаччині. Попри свій поважний вік вона не просто веде активний спосіб життя, а й намагається допомагати всім, хто цього потребує, особливо нашим захисникам.

БАБУСИНУ «КОПІЙКУ» — НА ПЕРЕДОВУ

— Почалося це ще 2014 року, — говорить Мирослава Степанівна. — Усі ми пам’ятаємо, в яких умовах тоді була українська армія. Щоб допомогти хлопцям, у багатьох місцях для них збирали продукти. Відкрився такий пункт і в нашому відділенні Укрпошти. Я одразу ж поклала в пакети чай, олію, овочі з власного городу і понесла туди. А тоді вже і в інші пункти збору всяку всячину, яку просили військові, носила. Було, і волонтерів до себе запрошувала, щоб забрали допомогу, і сама її в Бахмач відвозила.

Мирослава Степанівна — досвідчений водій. За кермом — понад 50 років.

— Водійське посвідчення я отримала ще в 1965-му. А за вісім років ми з чоловіком (Олексієм Степановичем. — Авт.) купили свою першу машину — ВАЗ-2101, яка тільки-но зійшла з конвеєра в Тольятті. Потім були й інші — Opel Astra, Chery Amulet. І ось остання — також ВАЗ-2101. Взагалі я хотіла продати її тисяч за 30, додати грошей і купити собі на старість якусь автівку-мікру, бо вже набридло ті «Жигулі» ремонтувати. Останнім часом їздила ними лише я, чоловік майже три роки нічого не бачив, а минулого року його не стало... У шлюбі ми прожили понад 60 щасливих років.

Але продати машину я не встигла. Їй знайшлося інше призначення. Якась потреба — комусь поїхати, комусь допомогти, тож люди часто звертаються до мене з таким проханням. Десь два роки тому я була на похороні й почула в натовпі, що з фронту у відпустку приїхав наш земляк Володя Глушко. Сам він родом із Тиниці, але жив у Бахмачі. Ще до того, як Володя пішов у військо, я час від часу зверталася до нього по допомогу — щоб поремонтував мою машину. Я подзвонила, щоб дізнатися, як у нього справи. І раптом у голову прийшла думка: а нащо мені взагалі та машина, уже ж вік який, а хлопцям у пригоді вона точно стане. Я запитала у Володі: «А хочеш повернутися до побратимів своїм ходом?» — «Звісно ж хочу, але, по правді, можливості такої немає». І я запропонувала йому забрати мої “Жигулі”.

Увечері Мирославі Степанівні зателефонував командир частини, у якій служив Володимир, і запитав, що вона хоче за свою машину. Жінка лише усміхнулась: «Я — самодостатня людина. Зараз, як і всім, крім Перемоги, мені більше нічого не треба». За кілька днів машина, навантажена смаколиками від мешканців села, поїхала на передову.

— Десь наприкінці минулого року Володя Глушко мені дзвонив. Каже: «Хлопці просили передати Вам щиру вдячність. Після обстрілу дві машини стоять розбиті, а у Вашій “копійці” навіть скло ціле». Боже, як це приємно, що та машина стільки часу служить нашим хлопчикам. Бо я ж віддавала її від щирої душі. Крім того, вона — намолена. Коли я нею кудись їхала, завжди читала молитви. Без них жодної справи я не починаю.



Передача "Копійки"

ДВІ ЦЕРКВИ В ОДНОМУ СЕЛІ

І це правда. Подружжя Моргунів у Тиниці знав кожен. По-перше, Олексій Степанович свого часу був спеціалістом ветклініки, а Мирослава Степанівна — заступником директора Тиницького училища №122. По-друге, саме Мирослава Степанівна стала однією із засновників двох тиницьких церков.

— Сама я родом зі Львівщини — із села Подусільна Перемишлянського району. З Олексієм ми навчалися в одному виші — Львівському зооветеринарному інституті. Там познайомились, а згодом й одружилися. Спочатку жили на Івано-Франківщині (мене відправили туди за розподілом), коли ж Льошина мама почала нездужати, переїхали на Чернігівщину. Думали, на якийсь час, а вийшло, що назавжди. І ви знаєте, коли я приїхала сюди, найбільше мене вразило те, що в Тиниці не було жодної церкви, найближча — у Бахмачі. Я була шокована, бо на Заході ми щонеділі ходили на службу, молилися. На щастя, разом з односельцями ми таки змогли організуватися і спільними зусиллями відкрили власну церкву. Я довго її відвідувала — була старостою, співала в хорі. Але після отримання Томоса парафіяни цієї церкви вирішили не змінювати конфесію, тому ходити туди я припинила. Натомість разом із людьми, які також хотіли відвідувати українську церкву, ми відкрили саме таку. Тепер у селі аж дві православних церкви. Радію, що причетна до появи обох, але ходжу лише в українську. Зараз на службу до неї часто приїжджають капелани. З їхньою допомогою ми теж передаємо хлопцям своє невеличке «спасибі». А виражається воно по-різному. Це і допомога за списком потреб військових, і печиво, яке тиницькі жінки печуть власноруч, і плетені шкарпетки, і вишиті ікони.

— У нас на Львівщині є дуже популярне печиво — такі собі смугасті коржики. Хлопцям ми його передали вже понад 70 кілограмів. У мене є земельний пай як у вчителя сільської місцевості, але я ніколи замість орендної плати не брала за нього жодних продуктів, а тут чомусь вирішила взяти одразу два мішки цукру. Потім сама задавалася питанням: і нащо мені стільки? Але, очевидно, то так скерував Господь, бо дуже швидко цілий мішок цукру пішов на ті коржики, а ще на 13 літрів згущеного молока, яке я зварила сама (у період окупації молоко нам безкоштовно привозили із села Григорівка). Зрозуміло, що печиво з магазину набагато красивіше — рівненьке, з гарними візерунками, але, як кажуть хлопці, від нашого їм на душі тепліше. Особливо намагаємось побалувати захисників чимось смачненьким на свята. Минулого року на Різдво я наварила чотири великі банки куті, зробила сироп, щоб можна було розвести й отримати узвар, і передала хлопцям на передову. Відсвяткувати повноцінно Святвечір вони там точно не зможуть, а це все ж таки якась часточка свята. На Покрову ж я напекла два ящики пряників і передала захисникам через капелана разом із вишитою іконою. Нехай оберігає наших хлопчиків!

ШКАРПЕТКИ-ОБЕРІГ

Окремим оберегом для військових від Мирослави Степанівни стали і її плетені шкарпетки.

— Я плела їх як тільки з’являвся час. То через нашу сільраду передавала, то в бахмацьку міськраду возила. Скільки сплела — чи то дві пари, чи то більше десятка — зразу ж віддаю, вони ж бо взимку ой як потрібні були! І що ви думаєте? Якось приїхав до нас у Бахмач «Лісапетний батальйон». Я пішла на їхній концерт. І ось нахиляється до мене жінка, з якою ми сиділи в одному ряду, і говорить: «Мирославе Степанівно, а мій син носив Ваші шкарпетки. Казав, що стояли вони на позиціях цілу добу. Багато хто померз і захворів, а він — ні, бо був у домашніх плетених шкарпетках. Просив мене знайти ту людину, яка їх плела, і щиро їй подякувати». У мене аж мороз шкірою пішов. Те добре слово назавжди залишиться в серці.

— А як же той солдат здогадався, хто ті шкарпетки плів? — дивуюся.

— Останню партію шкарпеток я відправляла перед Новим роком і в кожні поклала записочку: «Дорогий солдате! Вітаю з Новим роком і Різдвом Христовим! Бажаю тобі здоров’я! Прости нас, що ми зустрічаємо це свято під бій курантів, а ти — під звуки бомб. Будь щасливий, благословенний Богом і живим повертайся додому!» Хотілося, щоб кожен солдатик відчував, що його люблять і чекають вдома не лише рідні, а й усі українці, яких він захищає. У мене ж і самої двоє онуків зараз воюють — Олексій і Іванко. Для їхніх підрозділів ми не раз оголошували збір на машини, адже це на передовій справжній витратний матеріал. Скидалися на них усією родиною: мої брати-сестри (а нас аж дев’ятеро), і діти, й онуки. Мама хлопців, моя дочка Неля, навіть гроші з проданої квартири туди долучила. А що робити? Треба допомагати військовим виборювати Перемогу, вона ж бо потрібна нам усім!

Взагалі все те, що я вам сьогодні розповіла, — це зовсім не для того, щоб хтось хвалив мене чи дякував мені. Хочу на власному прикладі показати, що допомагати військовим можна в будь-якому віці, перебуваючи в будь-якому місці, маючи будь-яку роботу. Ми всі маємо докласти максимум зусиль, щоб ворог був розбитий, інакше майбутнього в українців не буде!

Джерело: газета "Гарт", Катерина Дроздова

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)