Новгород-Сіверський вибір: парк чи кладовище?

Новгород-Сіверщина – свята земля, вщерть заповнена історією! Та найбільш виразною за кількістю повідомлень у вітчизняних та іноземних хроніках є та її частина, яка має прямий зв’язок із добою Козаччини. Вона й матеріальних пам’яток у Новгород-Сіверському Подесенні, від кордону з московією і до Коропщини полишила чимало. Але наразі ми зупинимось на проблемі, котра якраз і з’явилась внаслідок нашого невміння послугуватися історичною пам’яттю, яка б, за великим рахунком, мала поєднати минуле та сучасне.

Як Троїцький цвинтар став парком

А поговорити про невтішне примусили відвідини Новгород-Сіверського міського парку, який, до речі, носить ім’я Т.Г.Шевченка і є, завдяки простенькій та не зовсім вдалій табличці на вході, єдиним у староукраїнському містечку уособленням духу Кобзаря!



Міський парк – пам’ятка природи місцевого значення, про що публіка дізнається з відповідної інформаційної дошки, радіючи, що такого райського простору в маленькому містечку аж 10 гектарів. Тим більше – під охороною Закону! От тільки у найжорстокіші 30-ті роки на цій ділянці, яка обмежена тепер «центральним» цвинтарем, вулицею Шевченка та адміністративними будівлями і яка 300 років тихенько зберігає минуле попередніх поколінь містян – жорстоко побавилася «нова» комуністична влада антихристів від 1917-го.

Але спочатку нагадаємо, що тут розміщувалися Троїцьке кладовище з Міським садом та Георгіївський цвинтар. При погостах постали й храми – Троїцький та Георгіївський, навколо яких, власне, і сформувалась система поховань. Між іншим, окремі виразні натяки на епоху 19 – початку 20 століть щодо «меморіального» призначення території знаходимо й тепер. На жаль, дуже мало, у вигляді надмогильних плит.

Написи відкривають нам імена вдови статського радника Катерини Романівни Рябової, (у дівоцтві Дзюбенко-Дзюблевська) (01.12.1861 – 09.05.1903), капітана Андрія Яковича Бородуліна (помер 04.11.1895), губернського секретаря Петра Пименовича Моцакова (помер після 1895 року) та Корнелія Івановича Павленка (11.11.1858 – 05.11.1910). Кілька років тому, мабуть, далекі родичі, відновили ще одне місце, надавши йому вигляд поховання. «Сорокин Мануїл Якович (27.03.1812 – 24.02.1900), купець 3-ї гільдії, міський голова 1860-1863, мировий суддя 1885, від нащадків».

Небіжчики, що упокоїлися на елітному на той час Троїцькому цвинтарі, – різні, як і різні їхні заслуги. Одні знайшли тут прихисток через статки, інші – маючи дворянське чи купецьке ім’я, а дехто отримав таку честь на ознаку вірного служіння громаді та державі.

А мало залишків від колишніх поховань тому, що у 1937 році руками комуно-комсомольської босоти було покінчено зі спадком, а відтак і з духом благочестивих земляків-попередників. Того року могилами походили трактори, а вправні руки заступами та кірками зрівняли 99,9 відсотків поховань із землею, не пожалівши навіть родинних могил. Натомість з’явився міський стадіон, пивний заклад, веселі майданчики та закрутилися каруселі. І такий сценарій чітко вписався у план заходів «нової» епохи, яка стартувала в 1917 році і яка передбачала подальше життя без релігії, відповідно, і без згадки про людей минулого. До того ж шанованих за «класовим та майновим» розкладом. Одним словом, історія «витиралась» із теренів міста назавжди. Відтоді з повноцінних поховань, полишених у теперішньому парку, дійшла до нас лише могила померлого в 1920 році артиста І. Уралова (Конькова).

Після війни у 40-50-ті парк остаточно набрав ознак трендового специфічного стилю оздоблення парків цегляно-бетонними фігурами з популярних сюжетів життя тоталітарного соціалістичного суспільства. Кілька «експонатів» і сьогодні нагадують містянам, особливо з розвинутим відчуттям ностальгії за сталінсько-хрущовською епохою, що «нам пєсня строіть і жить помагаєт!» і що «широка страна моя родная»!

На окремій частині простору, з тенденцією «зсування» до ярів, все-таки залишили пару гектарів на потреби Центрального кладовища, яке від 30-х розвивалось вже як радянське і на якому, на жаль, так і не було досягнуто порядку у розташуванні поховань та відповідного контролю за ними. Тому через 50 років місто отримало простір, геть зарослий деревами, які вже становлять справжню небезпеку для збереження могил.

А що ж парк? Він мав перетворитися на справжній зелений кількагектарний затишний закуток соціалістичного містечка від перших комсомольських «суботників та недільників» у 30-х. От тільки про минуле, яке «під ногами» і без «опознавальних знаків», здається, всі прагнули забути! Мовляв, могили знищено, то й пам'ять викорінено?

Натомість після закінчення Другої світової війни совєцька влада знову внесла безглузду корективу в парковий простір, здійснивши посеред парку, впритул до міського стадіону, поховання у братській могилі кількох сотень загиблих червоноармійців. Тих, що склали голови, виганяючи нацистів із міста, місцевих партизанських діячів, Героя Совецького Союзу – місцевого льотчика А.С. Комосу та невідомих героїв, перепохованих у наш час. Тобто, знову повернулися до формування цвинтаря, тільки на соціалістичних засадах поза межами міського кладовища? Так було тоді модно у всіх містах Союзу.

Вже 20 років місцева влада геть втратила орієнтир у просторі та часі, а гору взяв справжній хаос із визначенням перспективи та змісту того, що найближчим часом має залишитися для нащадків: міський парк чи кладовище?

І це – правда, бо наразі парком як таким ніхто серйозно не займається. Не знаходимо у ньому й натяку на фахову роботу осіб, відповідальних за розчистку, посадку паркових порід дерев та приведення «пам’ятки природи місцевого значення» у відповідність до чинних норм та вимог.

У той же час не меншу тривогу викликає ставлення недобрих людей і до «дубів-старожилів». Їх у парку жменька. І вони реальні свідки доби Козаччини та присутності у Новгороді-Сіверському її провідників. От тільки прикро, що ці дерева, мабуть, ніколи не бачили очей керівників міста та району. Коли б не так, то навряд чи не помітили б, як виродки XXI століття підступно знищують 400-літнього дуба! А помітивши – поміркували б про причини втрати клепки у тих, хто байдуже спостерігає за варварством та знущанням над велетнем. Як подумали б і про того недоумка, що поставив прямо на могилах водонапірну залізну башту.



Замість епілогу

На жаль, передбачити майбутнє цвинтаря теж непросто, оскільки він начебто закритий. Натомість майже щодня тут відбуваються поховання. І таких вже «поза законом» не менше тисячі! Тож про дивну реакцію міської влади на перспективу «співіснування» у середмісті Новгорода-Сіверського кладовища та міського парку щоденно нагадує «пересування» паркану в глибину паркової зони «пам’ятки природи». Тому, якщо очільництво міськради дійсно прагне відновити старі «добільшовицькі» цвинтарі, що можна з задоволенням вітати, то для чого тоді продовжувати практику «народних гулянь» з пиятикою, галасливим реготом та піснями на місцях поховань?

Відверто інфантильне ставлення влади до серйозної проблеми слід вважати аморальним. Бо йдеться про борг перед пам’яттю пращурів, а відтак і перед прийдешніми поколіннями. Тим більше, що нащадкам, на відміну від сьогоднішніх «безбатченків», мабуть-таки в пригоді стануть знання про історію та своє минуле. А воно, як правило, у цивілізованих народів – на священному місці. На кладовищі. Тож пам’ятаймо і про це!

Борис Домоцький, "Чернігівщина" №26 (583) від 30 червня 2016

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (2)