«Сваха висохла, дивитися страшно». Катерина Бакутіна хоче позбавити батьківських прав сина на невістку і взяти опіку над трьома онуками

67-річна жителька Козельца Катерина Бакутіна м я хоче взяти під опіку трьох онуків. Бо вважає сина і  невістку Світлану непутящими. За дітьми не дивляться, а рідну матір Свєта морить голодом.

Уже рік і майже чотири місяці з невеличкими перервами дев’ятирічний Вова, семирічний Максим та п’ятирічний Мишко живуть з бабусею. Умови є — двоповерховий будинок з металопластиковими вікнами. Ворота пофарбовані у кольори національного прапора. У дворі на вірьовках сохне багато прання — дитячий одяг. Перед порогом квіти, дитячі велосипеди. В хаті чисто, пахне смачно. Хлопчики і дівчатка бігають по східцях нагору, сміються, за ними скаче маленьке цуценя йорк. У колясці тихенько сопе двомісячне дитятко.


Катерина Бакутіна з онуками Володимиром, Максимом та Мишком

10 дітей, 18 онуків, 2 правнуків

— Усе моє багатство, — киваючи на малих, усміхається Катерина Федосівна. — У мене десять дітей (п’ятеро синів і п’ять дочок). Вісімнадцять онуків, двоє правнуків. Нині восьмеро онуків у мене. Треба всім раду дати. Дітей я дуже люблю. 25 років пропрацювала листоношею. А ще чотирьох корів тримала, індокачок, свиней. Вдень робота, вечір — господарство і діти. По кілька годин вночі спала. Діти у ліжках, а я то перу, то стіни білю. Штопаю, шию, плету їм одяг, тоді ж секонд-хендів не було. Приведу малих у садок, вихователі: «Ой, яка мила кофтинка, де взяли?» «Зв’язала сама», — відповідаю. Дивуються. Бідність не вада. Можна прожити і бідним, але з чистою совістю. У дев’ятьох дітей життя більш-менш нормально склалося — всі при роботі, сім’ї мають. А от 40-річний Сергій і його дружина Свєта — мій біль.

Серьожа у нас не лінивий. У молодості до горілки байдужий був. Працював на хазяїна, той грошима не платив, а цигарками, продуктами, горілкою зі свого магазину. Так син і почав потроху випивати, — продовжує. — Знайшов Свету з Батурина. Одружилися. Свекруха ще за життя подарувала моєму чоловіку свою хату. От ми молодят туди і поселили. Спочатку все наче було нічого. Света працювала у Калинівці (Київська область) у теплицях. Потім пішла у декрет. Як сіла вдома, отут я і побачила, що Света любить випить, покурить, робити нічого не хоче. Сергій заробітками перебивається. Принесу продуктів, дітей же шкода. Кажу:«Ти б хоч підлогу помила». А вона ногу на ногу, сидить, усміхається. Не знаю, куди вони гроші дитячі поділи. Малі ні яблучка, ні апельсинки, ні сиру домашнього, ні м’яса не бачили. Кашу манну Мишкові на воді варила. Лікар Лідія Крамарець до них приїздила, я їй кажу: «Треба щось робити». А вона: «Треба, треба». І все.

Днями невістка вдома сидить, у хаті срач, діти замурзані, голодні. Добре, що недалеко живу, прибіжать онуки до мене. Нагодую, приголублю. Нігті пообрізаю, бо чорні, вушка почищу, попідмиваю, жах дивитися, які прищі на їхніх попках. Максиму півмісяця мати колготки синтетичні не знімала. Через це у дитяти пальчики на ногах попріли і погнили. Я лікувала. Света ще й четвертого хотіла родить, щоб грошей заробить. Ледь її відмовила.

Вова до трьох років не говорив. Відвела невістка його в реабілітаційний садок. А тоді в шість років виперла у школу. А воно ж ні читати, ні рахувати не вміло. Просила, молила: «Свєто, хай ще рік у садочку побуде, займайся ним». Не послухала. Не розумію, як його в школу взяли. Інша внучка тести проходила на загальні знання. А цього так записали, бо одного учня в клас не вистачало...

Проходив Вова у школу рік, а толку ніякого. Невістка його у Халявин повезла (психлікарню). Звідти Вовку відправили у Березну Менського району, в інтернат для особливих дітей. Там його знову опреділили у перший клас. Поїхати дитя провідати у них грошей немає. А на горілку і дорогі цигарки є. Я і на канікули, і на вихідні Вову до себе забирала. Питала у вчителів, як він. «Сидить, плаче».



П’ють з друзяками

— Два роки онук в інтернаті провчився. Днями поїду до психіатра у Чернігів, щоб Вові зробили перекомісування. І заберу до себе у Козелець, на індивідуальне навчання. Він вже і читає, і гроші рахує. І мені помагає. Я навчила діток пельмені ліпити, вони їх називають «лепені», піцу робити, вареники. Вони і поняття не мали, що така їжа є. Приходили, сирі пиріжки хапали і їли. Вова слухняний, — розповідає Федосівна. Хлопчик підходить, обнімає бабусю. Видно, йому з нею спокійно і добре.

— Максим і Мишко навесні минулого року, як прийшли до мене, розплакалися, сказали, що додому не вернуться. Пішла до сина з невісткою, а в них у холодильнику тільки черствий хліб і порожня каструля. У хаті п’яниці сидять. Внуки мене тягнуть: «Пішли звідси». У дворі — подруга Свєти п’яна валяється. При дітях штани з неї не стала знімати, вона ледь на ногах трималася. Задрала футболку та кропивою її як відходила по спині. Та піднялася і побігла на село Сивухи (Козелецький район).

Свєта хотіла і Максима з Мишею в Березну відправити. Я сказала: не смій. Так вона їх обох в один клас на цю осінь записала, хоча Миші ще й 6 немає. Серце кров’ю обливається, як згадаю.

Свєта з Сергієм завелися битися. Вона викликала поліцію. І я туди прибігла, бо Сергій подзвонив. Невістка себе нахвалювала, яка вона хороша мама. Он Максим в чистих колготах, мовляв. Я при поліцейських спустила колготки, а у дитини ноги аж чорні, як земля...

«Голодомор для матері»

— Діти по три порції у садочку добавки просили. Спасибі нянечкам, вихователям, що їх жаліли. Свєта і матір свою голодом морить. У Свєти ще чотири сестри, та вона матір до себе взяла, привезла з Батурина. У матері щось з головою. Пенсію її отримують, а пусту кашу дають, і то рідко. Щоб менше какала, аби памперси на неї не тратити. Сваха висохла, дивитися страшно. Якось я прийшла, у неї ще сили були вставати, діти якраз борщ їли, вона за ложку і давай їсти з Максимової миски, а він закриває. Вона голодна, хапає, лізе попід рукою. Свєта з Максимової миски матері половину відсипала. Свасі краще б в інтернаті чи лікарні було, ніж отак мучитися. Вона ж себе не захистить, бо вже і сил немає з ліжка підвестися. А їй лише 59 років. Якби ви побачили, якби побачили, — змахує сльозу Федосівна. — їм не те що матір, дітей, а й собаку не можна довірити. Спека, а Свєта псу навіть води у миску не налила.

Приходили соціальні служби. Свєта перед цим поприбирала, їжі накупила — показати, яка вона хороша мати. Жалілася на Сергія, що п’є. Так вони мені сказали його полікувати. А де мені грошей набратися, коли я трьох дітей вже більше року сама тягну на пенсію, — зітхає Катерина Бакутіна. — Вже другий рік пішов, а я не можу у Миші і Максима подолати так званий синдром дитбудинку. їжу під подушки ховають. Дивлюсь і плачу. До чого рідні батьки дітей довели. Ні книжки у хаті, ні розваг ніяких не було. А я ж онуків і в дельфінарій, і на іподром, і в зоопарк у Київ возила. Ходимо в парк, на пікніки, на природу. Бобрів дивитися на річку Остер. Завдяки одній з дочок я Вову п’ять разів на море возила: Чорне і Азовське. У Максима питала, куди тебе батьки водили. «У город, там мама з тьотею Аллою вино пила. А ще тато мене до Гаркавого водив, там мені молоко і компот давали». Лаються, б’ються між собою, і все при дітях. Матюків їх понавчали, дулі крутити.

«Палкою мене била»

— Якщо вже починають шкодити, кажу, що відправлю до мами. Як шовкові стають, — говорить Катерина Федосівна.

— Бабусю, ми тебе любимо, ти у нас найкраща, — туляться до неї діти.

Запитую діток:

— Вово, хочеш до мами і тата?

— Ні. Вони п’ють і курять, б’ються. У хаті брудно. І в холодильнику теж. Мама палкою мене била, тато в куток ставив. А бабуся і книжки читає, і казки розповідає. І мультики дає дивитися. Дома мама дивиться по телевізору тільки те, що сама хоче.


Порожній холодильник Світлани та Сергія

— Максиме, а ти?

— Ні. У бабусі і борщ зелений, і картопля з котлетами, і цукерки. А ще до баби Каті алкоголіки не ходять (закриває обличчя руками).

— А в школу хочеш?

— Угу...

— Мишко, підемо до мами, тата?

— Не хочу. Я з братиками тут буду. До нас дітки гратися приходять. Баба нам полуниці, суниці, персики дає. Любить, не ображає нас.

«Досить, що я в інтернаті виріс»

На годиннику п’ятнадцята. Четверте серпня. Заходимо до 36-річної Світлани: у веранді три мужики, якась жінка і Світлана, усі за столом. На столі чарки, хліб, помідори. На тарілці залишки консервів в олії і голівки від копченої салаки.

— Не цікаво, що діти їли, аби самій напитися, — залітає Федосівна.

Один з мужиків швидко хапає пластикову пляшку і ховає під стіл. У ній ще десь склянка спиртного. — Це лимонад, а що, вже зайти поговорити не можна? — каже один з чоловіків.

— Який лимонад? — кричить Катерина Федосівна. Хапає пляшку і починає її розливати по веранді. Бризки летять і на мене. Принюхуюсь — самогон.

— Я тільки дві чарки випила, — кліпає винувато очима Світлана.

— Ти хоч матір сьогодні нагодувала? Чи вона вже так ослабла, що й просити їсти сил немає? — продовжує свекруха. Гості миттю покидають хату. А Федосівна веде мене в кімнату, де лежить бабуся. Стягую з неї ковдру. Жах. Таких худих людей я бачила лише на фото про Голодомор 1932-1933 років і концтабори. Памперс на ній аж чорний, чути запах давно немитого тіла і сечі.

— Я доглядаю маму, годую, купаю, ось ціла пачка памперсів, — показує Світлана.

— Годуєш? Чим би ти дітей годувала? На горілку і цигарки є. А що в холодильнику? — Федосівна відкриває його. Там бруд, як і казав Вова. Півторашка води, щось у тарілці та п’ять яєць. У морозилці суповий набір. Брудно і в хаті.

— Що ти днями робиш, ти ж на роботу не ходиш! — кричить свекруха. — Ти б хоч рушники кухонні попрала.

— Я прала, — Світлана підносить стопку старих випраних кухонних рушників. — Я дітям он рюкзаки у школу купила, — показує. — Ще костюми треба.


Світлана показує рюкзаки, які купила для хлопців

— Вимітайся на свій Батурин! — кричить свекруха.

— Я тут десять років прописана, — Світлана їй.

— Свєто, чому не провідуєте дітей?

— Скучаю за ними дуже, знаю, що їм у свекрухи добре. А не йду туди, бо не хочу, щоб діти бачили скандали. Так, я хазяйка не ахті. Ну, вип’ю, буває. Коли діти були з нами, казали, що люблять мене, тулилися. А побули у баби — стали як чужі.

— Ви хоч би цукерок їм віднесли.

— Де грошей набратися? Я на біржі стою. Чоловік вдень заробить 350 гривень, 50 мені суне, 300 кудись діне чи проп’є.

— То хай бабуся візьме опіку над ними.

— Якщо заради дітей, то краще хай їх чужі люди заберуть, ніж вона, — каже Світлана.



Поки розмовляли, прийшов із заробітків Сергій.

— Я дітей нікому не віддам, бо люблю їх... Навіть матері. Досить, що я в інтернаті виріс.

Чоловік згадує, що він єдиний з десяти дітей був у інтернаті в Городні і йому дісталося менше любові, ніж іншим дітям. Сергію сорок років, а дитячі образи і досі лізуть з душі.

«Хай позбавлять їх батьківських прав»

— Ну хіба можна їм дітей давати, їх треба батьківських прав позбавити. Я вже ходила у служби, мені дали список, які документи необхідно зібрати. Кажуть, звертайся до суду, позбавляй, — продовжує Катерина Бакутіна. — В мене часу не вистачає по кабінетах і судах ходити. Окрім дітей, у мене ж чоловік лежачий. Вже два з половиною роки, як упав. Утки з-під нього ношу. На візку надвір вивожу. Він лежить, їсть, дивиться телевізор і кросворди розгадує. Дуже прошу, щоб служби допомогли мені зібрати документи та самі ініціювали позбавлення батьківських прав невістки і сина. Я не маю претензій до служб. Лише прошу допомоги в інтересах дітей.

Як з’ясувалося, родина Світлани і Сергія Бакутіних не стоїть на обліку як неблагополучна. Проте служби знають, що бабуся горою за дітей, і обіцяють їй підтримку. Хочеться вірити, що питання з опікунством таки вирішиться. А долею бабусі, якій дочка влаштувала голодомор, зацікавляться відповідні служби.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №32 (1579)

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)