«Мерседес» на дровах!

Садибу Миколи Наумчика в Корюківці не можна оминути. Всі, хто йде чи їде вулицею Сагайдачного, так і повертають голови у бік височенної конструкції в його дворі. Такої вітряноїустановки, яку змайстрував господар, мабуть, ні в кого немає. Моделював сам і зводив також. Спочатку Микола Петрович планував зробити вітряк для отримання електроенергії, та згодом вирішив, що він стане йому неабияким помічником у майстерні. З його допомогою можна токарний чи деревообробний верстат запустити - і працювати-працювати! Де ще дармову енергію дістанеш?! Коли на вулиці вітряно, лопаті крутяться, аж гуде від того на весь двір. Та це не єдине, що привело мене до Миколи Наумчика. Виявляється, цей талановитий майстер за своє життя власноруч виготовив три автомобілі, електровелосипед, токарний і фрезерний верстати, піролізні котли, дровокол, зварювальний апарат... А ще - газогенераторну установку, завдяки якій старенький «Мерседес» тепер їздить на дровах.



Дровохід

У нашій області таких диво-автомобілів - три. Один власник техніки живе у Сновську, інший - у Седневі Чернігівського району, третій - у Корюківці. У перших двох водіїв, що заправляють своїх залізних коней дровами, газогенераторні установки прикріплені ззаду автівок, а ось у Миколи Наумчика вона схована в багажнику. Це і вигляд автомобіля не псує, і не привертає зайвої уваги оточуючих.

- Відкриваю кришку установки і кидаю сюди заздалегідь підготовлені сухі дрова, - розповідає Микола Петрович. - Вони мають бути невеличкого розміру, мо’, з картоплину. Найкраще застосовувати граб, дуб, березу, шовковицю, акацію... Не рекомендую ялину і сосну, бо швидко горять і мають низьку віддачу тепла. Наповнюю дровами бак майже до самого верху, а потім підпалюю. Коли температура сягає позначки 1100 градусів, на це потрібно хвилин десять, можна сідати за кермо й рушати. Агрегат простий, діє за принципом твердопаливного котла: дрова тліють - машина їде. Газ отримую чистий і не переймаюся, що зіпсую двигун... Повного баку дров вистачає на 50 кілометрів. Найбільшу швидкість дровохід розганяв десь до 80 кілометрів за годину.

За словами чоловіка, запасні дрова він возить із собою у відрі в багажнику або у мішку в салоні. А якщо, бува, забуде, то й не переживає: пальне ж під ногами лежить. Корюківщина - багата на ліси й деревину. Можна сказати, автозаправка всюди, де б не зупинився. На узбіччі автошляху можна без особливих зусиль назбирати сухого гілля й підзаправити «Мерседеса». Замість заправочного пістолета у Миколи Наумчика - пилка. Трішки зусиль - і вже повний бак!

- Запаху диму в автівці не відчуваю. Щоб до салону він не потрапляв, вивів із багажника спеціальну трубу, через яку дим виходить на вулицю, - продовжує Микола Петрович.

На дровах сорокарічний «Мерседес» їздить порівняно недовго, з травня 2016-го.

- Як розпочався сезон на пасіці, так і літаю, - каже чоловік. - Двічі, а то й тричі на день у Наумівку мотався. Хіба ж на бензині чи дизелі наїздишся? А на дровах - вигідно.

Обійшлася газогенераторна установка Миколі Наумчику задарма. Все, що знадобилося для її виготовлення. у його майстерні знайшлося. Добре, що колись запасався металом, тепер усе згодилося.

- Мудрував над дровоходом два роки, - ділиться винахідник. - Спочатку з дружиною від гаража до ґанку відстань подолали. Це було справжнє досягнення! Коли проїхали від гаража до воріт - ще більший успіх! Потім по вулиці ганяв, сусідів катав... А перша наша «подорож на дровах» до Наумівки була.

На досягнутому майстер зупинятися не збирається. Микола Петрович уже працює над потужнішою газогенераторною установкою, з теплоізоляцією. Роботи в нього чимало. Приміром, щоб виготовити ін-теркулер для охолодження повітря, тільки на одну трубочку треба закріпити 138 металевих квадратиків. Отож у майстерні минають не години, а дні, тижні, місяці.

Небезпечна зустріч

Микола Наумчик жартома називає себе «довоєнним зразком», бо народився далекого 1937 року. Коли почалася Друга світова, його родина покинула Холми й перебралася в Самсонівку, а потім у Сахутівку. Із собою вони взяли корову і все, що могли донести. Довго жили в землянках у лісі, переховувалися від ворогів поблизу непрохідних боліт. Маленький Миколка і його дві старші сестрички Таїсія і Людмила разом із мамою Анастасією Єфимівною вижили і цілі й неушкоджені дісталися до людських хат.



- Як зараз перед моїми очима Холми, - згадує Микола Петрович. - Ставок, дерев’яний тротуар, двоповерхова будівля... Там була пошта, де працював мій батько Петро Феодосійович... Він відповідав за радіозв’язок. А мама все життя колгоспницею трудилася, пенсії такі не отримала. Найстарша сестра Тая вже померла, а Люда у Олексан-дрівці живе. їй уже за вісімдесят, проте на базар у Корюківку ще навідується.

Згадав Микола Наумчик, як він первачком із сестрою і мамою до школи діставався:

- Було це пізньої осені, невеличкий морозець тримався, скрізь трава біла від інею. Ми, босі, минули болото поблизу Самсонівки, і тут дорогу нам перегородив велетень-вовк. Мама дуже злякалася, її трусило не від холоду, а від страху. Я і сестра стояли нерухомо, ніби вкопані. Здавалося, що страшний звір миттю накинеться і розірве нас живцем. Та, коли ненька почала голосно вигукувати незрозумілі для нас слова, вовк відступив убік і зник у гущавині. Сльози радості так і котилися по наших щоках... Мама перехрестилася, обійняла нас босих... Не дай Боже знову те все пережити.

До семирічки в Киселівку Менського району Миколку і ще з десяток діточок возив конем дід Корній. Взимку саньми, в інші пори року - возом.

- Колись Лахман вагони тягав, ваговозом працював, копита у нього такі величезні були, - веде далі співрозмовник. - Не біг, а поважно йшов, тільки й чули ми: «ляп-ляп-ляп-ляп». П’ять кілометрів в одну сторону, стільки ж назад...

Баян із газети

У родині Миколи Наумчика музику шанували і любили. Батько не лише вмів грати на бандурі, а й міг власноруч виготовити цей інструмент, а дід-чоботар на скрипці грав. У його майстерні смичок на стіні висів. Батькові сестри теж із музикою на «ти». Співали і грали на гітарі, балалайці, бандурі...

Вперше Микола Наумчик баян побачив по телевізору у стрічці «Здравствуй, Москва». Захотілося й собі такого. Зробив із газети, кнопки у три ряди намалював. Маленькі пальчики бігали по «клавішах» -уявляв себе справжнім музикантом. Коли за таким заняттям Миколу побачив чоловік старшої сестри, розчулився до сліз і подарував Колі свою гармошку. Радості дитини не було меж. Він так захопився інструментом, що закинув навчання у школі, його не перевели до п’ятого класу. Так Микола Наумчик «програв» у четвертому класі аж два роки.



Після закінчення семирічки навідувався до механічного цеху місцевого підприємства, де добували торф, оволодів різними технічними навичками і згодом став там працювати. З нього вийшов умілий токар, слюсар, фрезерувальник.

Солдатські роки минули у ремонтній авіаційній майстерні в Ленінградській області, де дуже його цінували за талант поводитися зі складними, найточнішими металевими виробами. Начальник штабу навіть пропонував Миколі Наумчику залишитися.

- Але я не міг так вчинити, адже хотів скоріше повернутися додому і скласти власноруч автомобіль! - каже винахідник.

У армії баяніст Микола брав активну участь у самодіяльності, грав на всіх концертах, під час офіцерських танців - без нього не відбувалося жодне свято.

Військове керівництво за час служби вручило українському солдату сорок подяк і навіть листа батькам відправило за хороше виховання сина. Проте конверт додому чомусь так і не надійшов.

«Десна» пройшла і Крим, і Москву

У 1964 році Микола Наумчик склав свого першого легковика. Назвав його «Десною», пофарбував у блакитний колір. Каже, що автомобіль унікальний був, клепаний. Зареєстрував його і отримав у Чернігові номерні знаки. Коли в обласний центр заїхав, справжній затор утворився. !з роззявленими ротами перехожі й ті, хто за кермом сидів, зупинялися й роздивлялися ексклюзивну легковушку. І тролейбус став, і автобуси... Словом, без «даїшників» не обійшлося.



Десять років на ній їздив, а потім розібрав. Кузов на металолом школярам віддав. Сам же мудрував над другим авто, нового покоління. На ньому Микола Петрович також десятиліття від’їздив, а на третьому -шістнадцять. За цей час де тільки не бував! У Криму лише з сім’єю сімнадцять разів. А скільки ще з друзями! Навіть у Москву на «Десні» їздив. Якби бензин не такий дорогий був, мо’, й нині «літав» би.

«Швидка допомога»

У Корюківці Миколу Наумчика називають «швидкою допомогою». Чому? Бо тільки він може оперативно «вилікувати» будь-яке авто, діагностувати несправності, реставрувати чи виготовити найточнішу деталь. До нього біжать дівчата з перукарні, щоб ножиці наточив. Звертаються по допомогу чи пораду сусіди, родичі, друзі й незнайомі люди не лише з Корюківського району, а і з прилеглих. Нікому не відмовляє, за все береться і все у нього вдається.

Його життя - сцена

Микола Наумчик двадцять три роки присвятив культурі. Працював методистом музичного жанру, хормейстером у Корюківці. Його вокальний чоловічий квартет і жіночий ансамбль славилися на всю область. Микола Петрович тричі був лауреатом республіканських конкурсів, має купу грамот, подяк, дипломів.

На яких сценах він тільки не виступав! Навіть тричі їздив із концертом у тридцятикілометрову зону відчуження. А ще ж він талановитий композитор! Створив чудовий твір - «Маленький вальс».

І хоч Микола Петрович уже давно не пенсії, на баяні старається грати щодня. Каже, щоб пальці пам’ять не втратили. Інструмент у нього на почесному місці, після справ у майстерні бере його до рук -і полилася мелодія... А підспівує йому друга дружина Ірина Михайлівна. Вона також культпрацівник, хореограф, співачка. Разом вони вже чотири роки.

- З першою жінкою, Нілою Григорівною, ми прожили дуже добре, понад п’ятдесят років. Усе своє життя вона працювала медсестрою. Дуже жаль, що її вже немає на цьому світі... - поділився чоловік. - Вона подарувала мені двох чудових дітей: доньку Наталочку і сина Павлушу. А діти - чотирьох онуків, а ті - вже трьох правнуків!

Варто додати, що Микола Наумчик тримає пасіку, у нього одинадцять сімей. Зробив величезного вулика й розфарбував у різні кольори. Тут трудівниці зимують, звідси подорожують на квіткові поля. Каже, що йому до вподоби, як бджоли жалять, а ще медок цілющий любить. За грибами їздить, радіє життю. Планів і задумів у нього багато - на три життя вистачить. Та хіба стільки дихатимеш? Наче ще недавно Микола Петрович - чорнявий і з вусами - на сцені грав та співав, а вже голова біла. 26 жовтня він відзначив свій 79-й рік народження. Тож принагідно вітаємо його!

Без перебільшення Миколу Петровича можна вважати самородком. Адже, не маючи професійної освіти, він став справжнім майстром і талановитим музикантом.

Завзятий, непосидючий винахідник хоче ще в небо піднятися. Ось дельтаплан змайструє і нас запросить, щоб усьому світу розповіли.

Лариса Галета, "Деснянка" №45 (625) від 3 листопада 2016

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)