Олесь Санін про фільм «Поводир», Майдан і історичні паралелі

Відомий кіномитець, лауреат державної премії імені Олександра Довженка, сценарист і режисер фільму «Поводир» Олесь Санін відвідав Чернігів, аби поспілкуватися з учасниками першого семінару-практикуму з етнопедагогіки, що проходив у Чернігові. Про найцікавіше з цієї зустрічі – читайте далі.



«Міфологізація подій відбувається на наших очах»

Гасло історичної драми «Поводир, або Квіти мають очі» режисера та сценариста Олеся Саніна завжди актуальне: «Заплющ очі — дивись серцем». Про успіх цієї картини можна сказати двома реченнями. По-перше, український Оскарівський комітет обрав фільм «Поводир», аби представляти нашу країну на здобуття премії «Оскар» 2015 року у номінації «Найкращий фільм іноземною мовою». По-друге, за кілька тижнів прокату в кінотеатрах України ця картина зібрала стільки ж грошей, скільки всі інші українські картини разом взяті за 25 незалежних років.

Загалом робота над стрічкою «Поводир», за словами Олеся Саніна, тривала близько 10 років, а остаточно була закінчена за кілька місяців до подій Революції Гідності. Світова прем'єра картини відбулася в липні 2014 року на Одеському міжнародному кінофестивалі. Цікава деталь: існує спеціальна версія стрічки з тифлокоментуванням для незрячих людей.

Кілька слів про сюжет для тих, хто ще не бачив картини (як не дивно, але з розмови з колегами дізналася, що такі є). В її основі - мандри Радянською Україною американського хлопчика та українського сліпого музиканта на початку 30-х років ХХ століття. Історія головних героїв вигадана, але коли дивишся на екран, усвідомлюєш: все це могло відбуватися насправді!

Американський інженер зі своїм десятирічним сином Пітером міг приїхати працювати до Харкова, адже в той час наша країна переживала період індустріалізації. Він міг закохатися в привабливу артистку Ольгу (в картині її зіграла співачка Джамала), а його син міг стати випадковим свідком вбивства батька, а потім втекти завдяки сліпому бандуристові Івану Кочерзі (цю роль виконав на сьогодні вже народний артист Станіслав Боклан)… Так малий стає поводирем, а згодом – єдиним свідком трагічних подій, коли взимку 1933 року Івана Кочергу разом з іншими кобзарями страчують під Харковом. І саме цей факт – історично достовірний, переконаний режисер Олесь Санін.

- Для мене залишається загадкою, чому за тиждень до прем’єри фільму в російській «Вікіпедії» всі згадки про ці події зникли, а в українській з’явилася фраза, що не існує достовірних доказів, - дивується Олесь Санін. - Але ж є три наукових дисертації на цю тему, є кримінальні справи по цих подіях, є справи, заведені проти музикантів, є постанови центральної влади про заборону музичних інструментів, що взагалі унікально для світової юридичної практики. До цього тільки в ХІІ ст. в Шотландії забороняли волинку. А тут в сучасній історії заборонено музичний інструмент, репертуар. Втім, про факт одночасного розстрілу, на мою думку, не йдеться, їх було декілька, в тому числі масових.

За словами режисера, фільм не розповідає про кобзарський з’їзд, але міф про нього народився тому, що були фізично знищені, зникли чимало людей.



- Музиканти приїхали на наукову конференцію, яка насправді відбулася в Харкові, - продовжує розповідь про створення фільму «Поводир» Олесь Санін. - 302 людини отримали добові – це факт. Є інформація про витрати відповідних міських управлінь Харкова: культури, освіти. Але я не вірю, що люди, які пережили громадянську війну, репресії, десятки повстань, свідомо пішли на смерть. Це міф, адже у нас все має бути епосно, епохально. Є 300 спартанців, значить, має бути 300 кобзарів, у Крутах - 300 студентів. Правда набагато складніша. Міфологізація відбувається на наших очах. Особисто я був свідком, як не так давно в центрі Києва загинула сотня людей. Але для більшості це вже міф. Чи було воно взагалі? – тепер розслідує ГПУ, голова якого там знаходився в той час…Чому кобзарство взагалі вижило? Тому що ці музиканти були носіями правди, люди до них тягнулися, щоб дізнатися, а що ж насправді робиться? Вони вірили цим незрячим музикантам, які розповідали, що сталося, - часто не про сам факт, а про його духовну складову. Тому вони й дожили до середини 30-х років ХХ ст. Я й сам граю, музикую, я учень Кирила Ткаченка, Миколи Будника. Теперішня школа кобзарства вижила завдяки цим людям.

«Я думав, що втрачу віру в людство»

Отже, темою кобзарства наш співрозмовник зацікавився не випадково. До слова, його двоюрідний дідусь був відомим на Волині майстром музичних інструментів. Олесь Санін теж належить до «кобзарського цеху», має вдома декілька інструментів. Учасники зустрічі поцікавилися, як же пана Олеся взагалі допустили до документів про ті події? Розповідає Олесь Санін:

- Коли в нас був президентом Віктор Ющенко, СБУ розсекретило велику кількість документів, що зберігалися в Києві, Чернігові, Полтаві. Я приходив у кабінет біля Софії Київської, і такий чемний хлопчина на вимогу приносив мені документи, які я мав можливість читати, але не мав права копіювати. Дещо я собі переписував, занотовував. Скажу відверто, коли це читав, то думав, що втрачу віру в людство. Є там свідчення один на одного, на рідного брата, на маму, на тата. Є описи знищення людей, тортур. Я бачив купи чистих довідок, які тоді видавали слідчим, і на яких вже стояла печатка прокурора області. Людина могла сама вписати прізвище і навіть розстріляти. Велику кількість вбивць з погонами НКВС тоді випустити з тюрем, дали їм в руки нагани. Для нас зараз це не новина, це нікого не шокує. Це відбувається на наших очах. Коли фільм вийшов, багато хто думав, що це така реакція на Революцію Гідності, на те, що ми дізналися, але картина була закінчена до цих подій. Я й уявити не міг, що багато сцен настільки будуть резонувати з нашими днями.

Як розповів Олесь Санін, він підписав контракт з «Держкіно» на виробництво цієї стрічки ще в 2006 році, але тільки в 2012-му отримав фінансування.

- У мене були серйозні діалоги з керівництвом держави на цю тему. Кажу: «Забороніть мені це знімати, я поїду за кордон як дисидент, буду українцем, якого вигнали й не дали зняти фільм про історію України», - розповів режисер про події, які передували знімальному процесу. - На це тоді піти не могли, дали мені «право зробити помилку», як мені говорили. Величезна кількість людей підтримали мене, цю історію, допомагали неймовірними речами: відбудовували залізницю, паровози, давали зброю… Адже на момент запуску бюджет картини зменшився в чотири рази. Загалом у фільмі знялося майже 100 незрячих артистів, яких ми шукали по всій Україні. Зйомки проходили в Харкові, під Києвом в Трипіллі, в Умані, тут на Чернігівщині в Новгороді-Сіверському. Ми збиралися знімати і в самому Чернігові, але по графіках не встигали, довелося скоротити деякі сцени. Ми знімали на Волині, в Дубно, біля Львова, на Яворівському полігоні – багато де, адже це фільм-подорож, фільм про велику Україну. Картина жанру «епос». Її композиція збудована як музичні середньовічні твори. Досить складна і композиція фільму, бо окрім лінії головних героїв, є ще декілька додаткових, щоб розкрити стан країни в той час, коли відбувалися ці події. Ціла лінія українських художників, артистів, Лесь Курбас, театр «Березіль», репресії, повстання, голод і так далі. Свідком яких став мій головний герой – хлопчик.

На роль головного героя шукали «інопланетянина»

Про головного героя, точніше, про хлопчика, котрий зіграв цю роль, варто згадати окремо. Десятирічний Антон Грін – американець, його батьки – музиканти. За словами режисера, хлопчик надзвичайно талановитий, за його роботою на знімальному майданчику, затамувавши подих, спостерігала вся знімальна група…

- Довго ми його шукали, бо я хотів, щоб це був «інопланетянин», - продовжує розповідь режисер картини «Поводир». - Шукали серед дітей іноземців, дипломатів, підключили українську діаспору, кастінг пройшли понад 200 дітей, але всі ці «відгодовані курчата» на шоколаді не підходили, хоча й були талановиті. Я вже зібрався знімати хлопчика, чий тато працював у Британському посольстві, але за тиждень до зйомок його батьки розлучаються, мама залишається в Лондоні… Як я не умовляв, не погодилися. Я розумію: «Все, нема фільму». А це складна драматична роль, це дитина, яка потрапляє в інший світ, переживає смерть свого батька, це довгі кадри.

Я звернувся до архівів, які мені надсилали агенти, почав переглядати відео, дитина мала показати свої таланти, прочитати віршик українською, англійською. Причому на відео були не тільки хлопчики, а й дівчатка років 20... Нарешті знайшов! Сидить хлопчик у великому кріслі, великі, очі, довге волосся, прочитав віршик англійською, з сильним акцентом – українською. Потім сказав: «А ще я граю на саксофоні та на роялі». І повернувся до роялю, не будь якого, а це «Стейнвей», далеко не кожен музикант собі такий дозволить, він дуже дорогий. І от перед тим, як зіграти, хлопчик на мить завмер. Зазвичай діти цього не роблять! Для них це майже механічний процес.
Я одразу зателефонував його мамі, вона майже одразу підняла слухавку, наче ми домовлялися, наче чекала. А в Америці була десь шоста ранку. Я кажу: «У мене до вас всього декілька запитань: чи зможете відпустити вашу дитину на 4 місяці на зйомки?» - «Так, звичайно». – «А він може прилетіти за 4 дні?» - «Без проблем». Для того, щоб встигнути, хлопчику треба було сісти на літак годин за 12. Я навіть здивувався: так можуть відповідати або «сумасшедші», або циркові. З’ясувалося, що його батьки – творчі люди. Тато – дуже відомий викладач музики, а мама – скрипалька. Вони й самі летіли на концерт до Токіо. Антон прилетів сам, з кількома пересадками...
Він почав зніматися і вже на перших пробах показував неймовірні результати! При цьому він ніколи раніше не знімався. Він вивчив роль, доки летів у літаку, знав напам’ять увесь сценарій. А його партнер – Баклан грав у спеціальних лінзах, їх було дуже складно знімати-вдягати, це ціла процедура. Для актора це мука! Він не міг почитати у перерві текст, щось підгледіти перед сценою. І ось Антон йому в усьому допомагав, як суфлер нагадував текст. В останній знімальний день нарешті приїхали його батьки. Ми знімали сцени, де хлопчик по пояс у снігу, йде по річці, по льоду, замерзлий… На вулиці було десь - 27. Він дуже замерз, ми його постійно то загортали в ковдру, то розгортали, але батьки з розумінням до цього поставилися. І тільки в останній день я дізнався, що він правнук одного з найвідоміших українських дисидентів! Так що це була неймовірна стійкість, неймовірна воля і неймовірний талант!

Антон Грін – правнук Михайла Сороки, члена Крайового Проводу ОУН, котрий 34 роки провів у радянських таборах і був організатором руху спротиву в'язнів «ОУН-Північ». А його прабабця Катерина Зарицька - зв'язкова Романа Шухевича, організаторка й керівниця Українського Червоного Хреста, донька видатного математика Мирона Зарицького. Дідусь хлопчика Богдан Сорока - відомий український художник-графік. Однак повернімося до зйомок картини.

- Офіційно все знімалося державник коштом, але нам допомагало дуже багато людей. Якби ми за все платили, то бюджет картини був би втричі більший, - продовжує Олесь Санін. - Я хотів зняти фільм за державні кошти – державний фільм. Я вважав, що саме такий, на цю тему держава мусить зняти, що будь яка держава мусить екранізувати людей, які зображені на її грошових одиницях. Це той матеріал, на якому виховуються діти в школі – не залежно від того, чи це ігрове кіно, чи документальне, - вони мають знати, хто ці люди.

Як зізнався Олесь Санін, він не впевнений, чи знімав би фільм про когось із славетних гетьманів, а от про великих філософів – Сковороду, Лесю Українку, Шевченка – залюбки! Тож, сподіваюся, побачимо когось з «велетнів українського духу» на широкому екрані в картині талановитого режисера!

Вікторія Сидорова

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)