«Зайшли у хащі – а там двоє ведмежат». Мисливці і зоологи не вірять

Коропським районом блукає легенда. Жінка з села Рижки на велосипеді поїхала в ліс збирати гриби. І побачила... двох ведмежат. Злякалася, лісапету кинула, побігла з лісу.



Родина, яка стверджує, що бачила ведмедів, живе у Нехаївці, за сім кілометрів від Рижків. Переїхали Новодережкіни три роки тому з Отрохів Козелецького району. Родина багатодітна. Вова, найменший, ходить у дитсадок. Катя навчається у другому класі, Оля закінчує дев’ятий. 23-річний Микола виїхав до Києва, працює на СТО, одружений. 22-річна Наталя — вийшла заміж, переїхала до чоловіка у Сосницький район.

— Переїхали, бо в Отрохах школу і садок закрили, — каже господар 65-річний (так, це не помилка, сильний мужик) Аркадій Новодережкін. — Кияни викупили будинки під дачі. Поближче до мисливських угідь. Будинки дивилися, щоб і ціна підходяща, і до райцентру недалеко, зі школою, з садком. У Нехаївці маршрутки до райцентру кожен день. Село не на трасі. Біля Десни чи у Київській області ціна для нас захмарна. А тут, у закутку, хати від двох до трьох тисяч доларів коштували. Пробурили свердловину, замінили вікна на металопластикові. Потроху обживаємось. Я дерева старі у дворі пиляю, паркан новий треба ставити. Роботи, правда, тут немає. Займаємося городиною. Землі десь соток 30 біля хати, на полі 20. Із худобини хрюшки, курочки. Дівчата влітку у лісі ягоду, гриби збирають.

— Ягода — це моє, — говорить 42-річна Світлана Володимирівна. — Як жили в Отрохах, весь час у лісі пропадала. Вивчила майже всю місцевість. Краще всього ягоди-гриби у лісах біля Гончарівського. Там лосів, оленів, косуль, кабанів, рисей повно. А от ведмедів побачили тут, на Коропщині. У серпні минулого року, на чорниці якраз був кінець сезону.

Збираємо для себе, морозимо у морозильній камері. Як жили в Отрохах, возили на Київ. У Коропському районі люди їх рідко купують. З дочкою Олею поїхали до лісу. Доїхали до села Нориця, це десь кілометрів десять від Нехаївки. Людей там зовсім мало живе, ні магазину, ні цивілізації. Від’їхали від Нориці вбік, кілометрів два, до лісу. Від дороги люди майже всю ягоду повибирали. Вирішили зайти трохи в глиб. Йшли десь кілометр-два пішки. Ні доріжки, все заросло, дерева повалені, хащі. Людська нога, крім нашої, мабуть, там давно не ступала. Чорниць багато, ягода крупна, хороша. Давай збирати. Нагнулися з Олею, чуємо, за спиною щось тріщить.



— Не піднімаючи голови, мама каже: «Мо’, білки по деревах стрибають», — розповідає Оля. — А тоді піднімаємо голови — за два метри від нас дві невеликі сосни. На них десь метр-півтора від землі двоє маленьких ведмежаток. Схожі за розміром на оцю іграшку, — показує плюшевого кота Пумбу. — Перелазили з гілки на гілку. Ми дивимось на них — вони на нас.

— Так минуло хвилин з п’ять, мо’, і менше, — ділиться спогадами жінка. — А тоді вони спустилися з дерев і давай тікати. А збоку від нас гілки затріщали. Подумали — десь поряд повинна бути мати-ведмедиця.

— Шкода, що на телефоні камера зламана, не сфотографували, — жаліється Оля. — Бо нам тепер ніхто не вірить.

— Може, здалося, що то були ведмежата?

— Свєта точно ведмедів ні з ким не могла сплутати. Бачила у зоопарку. Та і по деревах хто може стрибати, волохатий і бурого кольору? Білки ж рижі, малі. Як варіант, міг бути бобер, та вони по деревах не лазять, — розмірковує Аркадій Ігоревич. — Могло б привидітися одній, та не двом одразу.

У тій місцевості сосновий бір, а по боках болота. Ведмеді, зубри у нас пропали, бо їх повідстрілювали. Та і зараз що таке вбити когось у лісі? Фігня. Застрелив, машину підігнав, тут же шкуру зняв. І всі діла.

По-любому з малими була мама. Як варіант, і тато. Якщо підійшли б погладити ведмежа, у дівчат були б проблеми. Бо як тато-ведмідь на задні лапи стане та заричить...

Дівчата приїхали, розказують, мені аж шкода стало, що з ними не пішов. Цікавився у місцевих браконьєрів про ті місця, ведмедів. Відмахуються, кажуть, не бачили. Зараз якраз такий час, ведмеді починають прокидатися, вилазити з барлогу. Та хто піде туди? Це ж треба протоптати не один кілометр, щоб хоч слід який побачити.

По спеціальності я геолог. Ведмедів бачив, і не раз. Як був студентом, у 1974 році, відправили на практику у ліси Нижнього Приангар’я Красноярського краю (Росія). Провіднику нас був мисливець Володимир Латиш. Бродили по лісах день з собаками. Під вечір зупинилися серед лісу, на пагорбі. Собаки втомлені, спати лягли біля нас. А ми з Вовою під ялинкою сиділи, в карти грали. Аж тут ведмідь за три метри від нас із низини виглядає. Я заціпенів, кажу: «Вово, за тобою ведмідь». Невеликий: півтора метра, як став на задні лапи. Вушка волохаті, кругленькі. Очі вилупив і дивиться на нас. і Вова спочатку онімів. А тоді розвернувся, як рявкнув. Мишко злякався, давай тікати. Поки собаку збудили, рушницю зарядили. Взяли сокиру і давай по слідах іти. Ведмідь Вовкиного крику злякався, чкурнув у глухомань. Тільки сліди від лап і какашки лишилися.

— Чекаю нового сезону, щоб поїхати знову по чорниці, — усміхається Оля. — Можливо, зайдемо на те місце, побачимо косолапого. Точно сфотографую.
— Знаю, що люблять малину, чорниці, — ділиться знаннями про бурих Світлана. — Розбивають кубла диких бджіл. Розривають мурашники, їдять мурах.

— 15 років маю законного мисливського стажу, до цього працював лісником, — каже Сергій Цупко з Рижків. — Ні ведмедів на лісапеті, ні слідів у наших лісах не бачив. Колгоспних лісів у районі багато. Може, десь за Десною водяться? А у нас тільки рись по городах бігає. Лисиці за курками, гусками у двори серед білого дня заходять. Навіть вовків за три місяці полювання двічі тільки сліди бачили. Раніше дикі кабани по полях ходили, тепер і їх повідстрілювали.

— Не думаю, що то був ведмідь, — підтримує мисливця Олександр Федун, зоолог, старший викладач кафедри екології та охорони природи хіміко-біологічного факультету педуніверситету імені Шевченка. — Припускаю, як варіант, то була куниця. На Чернігівщині був зафіксований випадок, коли з Брянських лісів до нас заходив ведмідь. Навіть слід його виявили. Але, якщо б сім’я блукала у Коропському районі, їх би ще хтось бачив. Ведмідь — хижак. Полюбляє м’ясо. їсть всіх, кого може наздогнати у лісі. Хоч і живуть подалі від людей, та на живність наші ліси бідні. Велика вірогідність, що вони б вийшли з лісу, до людських угідь у пошуках їжі. Десь засвітилися б.

Гуляш з ведмежатини:

На 100 грамів продукту — 98 кілокалорій. Білків —16 г. Жирів — 2 г.

Вуглеводів — 6 г. Час приготування — дві години.

Перед тим як готувати, бажано на ніч замочити у воді з соком лимона. Півкіло м’яса вимити, нарізати кубиками. Дрібно покришити дві великі цибулини. Розігріти олію у глибокій сковорідці і обсмажити м’ясо хвилин п’ять на сильному вогні. Додати цибулю, помішуючи, просмажити ще 5-7 хвилин на середньому вогні. Поперчити, посолити, додати столову ложку муки для згущування. Томатну пасту. В гуляш влити 2-3 склянки м’ясного бульйону або води, розмішати, додати лавровий лист. Накрити кришкою і тушкувати на маленькому вогні годину-півтори. При подачі на стіл можна посипати гуляш із ведмедя зеленню.

* * *

Автор рецепта ділиться, гуляш із ведмедя чимось схожий на гуляш зі свинини. От тільки запах ведмежого м’яса залежить від того, що хижий їв, скільки йому років, якої статі. Найсмердючіший — ведмежий жир, його бажано зрізати перед приготуванням.

P.S. Не треба нас лаяти за рецепт. Де її візьмеш, тієї ведмежатини. Зі свинини — не гірше.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №9 (1608), 2 березня 2017 року

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (1)