Олена Дідик: «Для мене кожна сорочка – великий скарб»

Українці – древній народ із традиціями, що своїм корінням сягають глибини віків. І обов’язок кожного наступного покоління – зберегти їх, зберегти власну автентичність, не перетворитися на сіру безлику масу без роду та племені. З часу здобуття Україною незалежності інтерес до свого минулого в нашій країні зріс у рази. Народні символи, як то калина, дівочий віночок, вишиванка, шанують і люблять. Зокрема, вже понад десять років у третій четвер травня відзначається свято, що вже вийшло на міжнародний рівень, – День вишиванки.

З цієї нагоди 13 травня у Прилуцькому краєзнавчому музеї ім. В.І. Маслова відкрилася виставка народного українського одягу, жіночих прикрас та головних уборів «Скарби Прилуцької вишивки. Автентичне і новітнє» (діятиме до 31 травня). Старовинні речі зі своєї колекції, а також власноруч виготовлені надала для експозиції майстриня Олена Дідик. «ВЧ» не могли не скористатися нагодою поспілкуватися із цією творчою молодою жінкою.


Олена Дідик

Пані Олені лише тридцять, проте вона вже багато чого встигла в цьому житті. Закінчила Києво-Могилянську академію за спеціальністю «археолог-антрополог», збирає народні пісні. Є учасницею знаного в Україні фольклорного гурту «Гуляйгород». Знялася у восьми фільмах, найвідоміші з яких – «Чорний козак», «Поводир, або Квіти мають очі», «Століття Якова», «Гіркі жнива». Працювала стилістом номеру-відкриття другого півфіналу «Євробачення-2017» у Києві. Та все ж головне захоплення Олени Дідик – вишивання.

– Із чого все почалося? – запитуємо у майстрині.

– Я хоч і народилася у Боярці під Києвом, – розповідає пані Олена, – однак рід мій походить із Прилуцького краю, з Линовиці. І власне це селище я вважаю своєю малою батьківщиною. Адже там провела все дитинство разом із дідом, бабусею та прабабусею. Найближчими подругами були бабусі-сусідки, а улюбленими іграшками – каштани, жолуді та зроблена прабабусею лялька-мотанка. Звісно, я мала магазинні іграшки, але бавитися ними було не так цікаво. Змалечку полюбляла слухати, як співають старенькі, – отой непоставлений, неакадемічний, але такий щирий і неповторний вокал. Тож коли виповнилося вісімнадцять, вирішила зайнятися збиранням українських народних пісень, аби зберегти їх для наших дітей та онуків. Спершу поговорила зі своїми бабусею та прабабусею, щось надиктував дідусь. Затим обійшла усіх бабусь-сусідок. А далі сідала на велосипед і об’їжджала довколишні села. І от у селі Лутайка (зараз воно фактично зникло, там уже майже не залишилося людей) зайшла до однієї хати. Запитую у літньої господині: «Ви співаєте?». «Ні, дитино, не співаю». Проте у нас зав’язалася розмова, й ми торкнулися теми вишивки. Бабуся згадала, що має щось вишиване. Виносить рукав сорочки, прикрашений тяганою мережкою. Цей рукав був перешитий на торбинку, в якій зберігалася квасоля. Вона мені той рукав подарувала. З нього, власне, й почалося моє захоплення вишиванням.

– Тобто?

– Мені цікаво було відтворити візерунок. Спеціально цьому я ніде не навчалася, ніяких книг із вишивання не читала, а просто дивилася на рукав і намагалася один в один повторити. У мене вийшло. Згодом ми з друзями знаходили по селах ще рукави, подоли сорочок, а то й цілі сорочки. Деякі мені віддавали, а з деяких лише перефотографовувала візерунки, щоб потім скопіювати у своїх роботах.

– І багато вже вдалося назбирати?

– Понад сто сорочок. А ще є поясний, плечовий одяг, головні убори, прикраси.

– Це з усієї України?

– Ні. У моїй колекції переважно Центральна Україна. Найстаршому вбранню років зо двісті. Є кілька сорочок із Поділля, Західної України, але основні зусилля я спрямувала на свою малу батьківщину та околиці. Адже це величезний пласт, котрий треба вивчати, досліджувати. Аби охопити всю Україну, і життя забракне. Принаймні в собі сил на це я наразі не відчуваю.

– У Вашій колекції є унікальні речі?

– До Прилук привезла вбрання моєї прабабусі, котра народилася в 1912-му. Тут і вишита нею сорочка, і корсетка, і крайка. Та особливу увагу привертає фартух. Окрім, як у Линовиці, я більше ніде подібних не бачила. Він прикрашений золотим шитвом, яке було відоме ще з часів Київської Русі і використовувалося при виготовленні князівського одягу. Як воно опинилося у Линовиці? Бабусі розповідали, що поряд жили монашки, котрі тим шитвом оздоблювали ризи священнослужителів. Дівчата ж їм замовляли собі на весілля фартухи, які потім носили протягом усього життя.

– Одночасно зі збиральництвом Ви вишиваєте. Це лише одяг чи, наприклад, і рушники?

– Було кілька рушників. Але найближча мені вишита сорочка. Я люблю ужиткові речі, в які людина може вбратися, вийти у них, пройтися, показати красу. Все, що вишиваю, – то тільки на замовлення. Виготовляю виріб від початку до кінця.

– Скільки витрачаєте на це часу?

– На чоловічу сорочку йде місяць, на жіночу – від півтора місяця до півроку.

– Візерунки вигадуєте самі?

– У жодному разі. Беру автентику і прагну максимально точно повторити її. Можу дозволити собі хіба що поєднати кілька візерунків та технік. Це стосується і ниток. Підбираю їх залежно від того, сорочку якого часу треба відтворити. Наприклад, якщо це давня лиштва (лічильна гладь), то береться кручена нитка, наближена до лляної або конопляної. Коли, буваючи за кордоном, десь її бачу, то обов’язково купую. Бо у нас не завжди знайдеш подібне. З полотном дещо простіше. Використовую сучасне лляне або навіть домоткане. Колись один замовник приніс мені згорток домотканого полотна і каже: «Це моя прабабуся ткала. Зробіть мені з нього сорочку». Це було щось особливе!



– Значення символів вишивки вивчаєте?

– Зараз у цьому питанні можна лише фантазувати. Я спираюся тільки на ту інформацію, що отримую від носіїв традицій, а вони вже нині нічого цього не знають. Колись наші предки вкладали певний зміст у кожен візерунок, проте зараз шукати його – це вигадувати або базуватися на попередніх гіпотезах.

– Якими техніками Ви володієте?

– Їх узагалі багато. Близько 200. Я володію десь 150. Характерними для Прилуцького краю є лиштва, вирізування, виколювання, набирування, зерновий вивід, тягана мережка тощо. Усе це я опанувала.

– Є особливі ритуали, які виконуєте, беручись до роботи?

– По-перше, мають бути позитивні настрій і налаштування. Бо з поганим настроєм, з негативними думками нічого не вийде. Буде крок уперед і два назад. Як показав досвід, у такому випадку краще взагалі за вишивання не сідати. Ну, і неодмінно необхідне гарне освітлення.

– А собі хоч одну сорочку вишили?

– Так. Дві. Я спростувала істину, що чоботар завжди ходить без чобіт (посміхається – авт.). Щоправда, лише на одинадцятому році своїх занять вишиванням.

– Ви залюбки носите вишиванку?

– Звісно, але хочу зауважити, що не вживаю назви «вишиванка». Це доволі нове слово, а хочеться речі, котра так довго створюється, надати більшої значущості. В селах, де ми з друзями бували в експедиціях, жодна бабуся, тобто прямий носій традицій, не говорила «вишиванка». Замість цього – вишита сорочка або просто сорочка. І, зрештою, раніше були ще гаптовані сорочки. То їх гаптуванками називати? Чи як? Загалом же у цей одяг вбираюся на свята. А свято тоді, коли настрій. Одяг комфортний, його можна гарно стилізувати до сучасної моди. Ті ж баварці з гордістю носять свої традиційні строї і в свята, і в будень. Європейці пишаються власними національними вбраннями. Чому цього не можемо робити й ми?

– Вишита сорочка – бренд України. Але чи не втратила вона на сьогодні свого генетичного коду, що закладався у неї раніше?

– Дивлячись яка сорочка. От те, що називають вишиванкою, внутрішньо для мене – це щось синтетичне, можливо, вишите на машинці. Тут генетичний код уже втрачено. А коли максимально відшите до якихось автентичних зразків, коли у кожен стібочок, кожну ниточку вкладена душа, то енергетика предків у цій речі є. Хоча, зрештою, як би ми не хотіли, не зможемо зробити один в один таку річ, яка була сто чи двісті років тому. Бо ми інші, світ інший. Тому мої сорочки відтворені за автентичним зразком, але з новим диханням, новим життям.

– Ви з такою любов’ю розповідаєте про свою роботу. А маєте річ, котра Вам найбільше до душі?

– Так. Це сорочка, вишита для себе два роки тому. За весь час, що вишиваю, то руки не доходили, то відповідний візерунок не могла знайти, то тканина не подобалася. А потім в однієї бабусі побачила оригінальний рослинний мотив і захотіла собі такий. Моя сорочка вишита білим по білому. Це моя найулюбленіша техніка, адже утворює гру світла й тіні, рельєф. Вона, до речі, властива Прилуцькому краю. Дана вишивка не є такою яскравою, як так звана брокарівська, червоно-чорна хрестикова. До неї треба придивлятися, але у ній є вишуканість. У цій моїй сорочці використано 14 технік. З таким візерунком, як на ній, могли бути парні сорочки. Візерунок із уставки плеча жіночої сорочки вишивався на пазусі чоловічої. Я вишила сорочку з таким же орнаментом для свого нареченого, котрий, на жаль, не повернувся з війни (нареченим пані Олени був прилучанин Григорій Матяш, котрий загинув 31 липня 2015-го під Пісками на Донеччині – авт.). Це мали бути парні сорочки, але наразі в мене є тільки така, і я її дуже люблю. Вона рідна, близька.

– Отож, кольорова вишивка у Вас усе-таки на другому плані?

– Розумієте, кольори з’явилися доволі пізно. Усі говорять «червоно-чорний». Проте природний чорний колір видобути неможливо. Він або темно-коричневий, або темно-темно-синій. Чорний, який ми знаємо, – це вже хімічні анілінові барвники, що з’явилися у ХІХ столітті. Найперше поєднання червоного було із синім. Нитки у синій колір фарбували бузиною, закріплюючи барви у галунах, або використовували дорогий привізний барвник індиго. А червоний виготовляли із червця (кошенілі). На коренях суниць є його личинки. Люди збирали їх (здебільшого у червні, звідки й походить назва цього літнього місяця – авт.), висушували, потім проварювали разом із нитками, які робилися червоними. Були ще «хлібні» нитки, котрі тривалий час вимочували в олії, а потім запікали у хлібі. І вони набували золотистого кольору. Дещо з цього я пробувала зробити сама. Та все ж особисто мені до вподоби вишивання білим по білому.

– Як до Вашого захоплення ставляться рідні? І чи передаєте комусь свої знання та вміння?

– Рідні підтримують, за що я їм безмежно вдячна. А знаннями ділюся з усіма, хто забажає. Маю чимало учнів, котрі записуються на індивідуальні чи групові майстер-класи. Крім того, раз на тиждень викладаю вишивання в селі Хотів під Києвом.

– Пані Олено, що для Вас вишивання?

– Не мислю себе без нього, наче без води. Якби очі не втомлювалися, то, мабуть, шила б удень і вночі. Це як медитація – забувається геть усе погане. Іноді спадає на думку, що вишивання – це життя. А ще це інтерес, робота, розвиток, творчість. Це моє все. Для мене кожна сорочка, кожен клаптик вишивки, навіть просто шматочок полотна – великий скарб. І такі скарби ми зобов’язані зберегти для своїх нащадків.

Роман Марусич

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)