Петриківський розпис на бандурах, сукнях і... ящиках від снарядів

Вона вже майже двадцять років розмальовує «петриківкою» посуд, меблі, пені, стіни... Чого тільки не було?! Чернігівська художниця Тетяна Стадниченко оздоблює стільці і столики, полички, шафи, сукні, сумочки, екологічні торбинки, різні сувеніри, а ще - бандури, гітари, балалайки і навіть гільзи та ящики від снарядів. Взяти участь у Всеукраїнському мистецько-культурологічному проекті «Військово-польовий АРТ» майстрині запропонував ініціатор виставки Павло Ротар. Будучи рядовим добровольчого батальйону в зоні АТО, він збирав артефакти, що пройшли горнило військових подій.



З кожної ротації боєць привозив їх до Києва, а звідти індивідуально направляв майстрові. Працювали над виставкою більш, як сотня митців народного декоративно-прикладного мистецтва з усієї України. Серед них - і наша Тетяна Стадниченко.

Її унікальні роботи нині мандрують країною і вже восени виставка має завітати до Чернігова.

Тетянині птахи і квіти

У невеличкій майстерні Тетяни Стадниченко, що в Центрі творчого розвитку «DAS-Center», панують спокій і тиша. Тільки ледь чути чийсь голос із радіо. Учнів наразі немає, для занять ще не час. Посеред кімнати - довгий стіл, біля нього - лави. Скрізь на стінах - картини, тарелі, на полицях - незліченна кількість ляльок-мота-нок, трохи вище красуються писанки. З боку під стіною, в яскравих барвистих пишних квітках дерев’яні стільці і стільчики, дитячий коник-гой-далка. А замість звичайної люстри «кружляють» виготовлені із ниток пташки.

- Ви заходьте, присідайте і не зважайте, що малюю,- запрошує й ніби вибачається майстриня, - на ці ось еко-торбинки дуже чекає Світлана Федорова - голова Чернігівського міського громадського об'єднання інвалідів «Шанс».

Попросила мене допомогти. Як відмовити тим, кому найбільше потрібно?! Ці роботи поїдуть за кордон, у Німеччину, де їх мають продати. Виручені гроші отримають чернігівські інваліди. Точніше, ці кошти у майбутньому спрямують на купівлю спеціального автомобіля, що оснащений підйомником для візочників. Про нього так мріють люди, котрі не можуть дістатися громадським транспортом до поліклінік, соціальних установ, центрів розвитку...

Тетяна Стадниченко допомагає «шансів-цям» не вперше. Завжди, коли звертаються, обов’язково підтримує й від щирого серця дарує свої неповторні витвори мистецтва. Варто сказати, що ще більше десяти років тому виручені кошти від продажу її робіт на благодійній виставці у далекій Італії пішли на оздоровлення українських дітей з малозабезпечених родин.

З художницею ми розмовляли довгенько, я все запитувала, а вона, змочуючи пензлик у фарбі, малювала квіти й відверто розповідала про свою роботу, учнів, про себе та родину, і про те, як стала майстринею петриківського розпису.

Блокнот

- Малювати мені подобалося ще у дитинстві. Але свої вміння розвивала вже дорослою в ізостудії, де живопис викладала талановита Людмила Малиш. Потім відвідувала заняття в студії художнього розпису Тетяни Дорошенко, - каже моя співрозмовниця. - Розписувала різні сувеніри на замовлення, навіть у декретній відпустці не полишала творчої роботи. Працювати вдома було дуже зручно. Донечка Ніка підростала, і я влаштувалася в обласний осередок Національної спілки майстрів народного мистецтва України продавчинею у крамничку сувенірних виробів, що на Валу.

- Звідки ж захоплення «петриківкою»?

- Голова спілки Володимир Мороз постійно привозив у ларьок на продаж різноманітні речі з петриківським розписом. Я не могла намилуватися ними! Стала потроху «копіювати» малюнки собі у блокнот. З тих пір і «хворію петриківкою»! - посміхається майстриня. -До речі, цей записничок я зберігаю й досі. Для мене він дуже дорогий.

- Тож Вас ніхто не вчив малювати картини, розписувати тарелі та інші речі у цьому стилі?

- Ніхто! - знову з посмішкою відповідає пані Тетяна. - На той час, а це було майже двадцять років тому, ми не знали, що таке Ін-тернет. У пошуках хоч якоїсь інформації про петриківський розпис я блукала бібліотеками. Знайшла кілька старих книг, але серед сотні сторінок містилася тільки пара фотографій і то чорно-білих. Що ці світлини могли мені розповісти про кольори, відтінки?! Та зацікавленість не зникла. З часом до моїх рук стали потрапляти тематичні журнали, за нагоди відвідувала всеукраїнські виставки митців петриківського розпису. Усе, що подобалося, фотографувала або переносила малюнки у свій блокнот. Так потихеньку і здобула досвід. До слова, першу сучасну книгу з петриківського розпису придбала аж за 380 гривень, а другу - за 450. На той час це були великі гроші - половина моєї зарплати! Але їх було не шкода, ані трішечки. Якби ви бачили, з якою радістю і щастям притискала до грудей свою жадану річ!



Тільки хороші думки

Літературу купувала не для себе, для своїх дорогих учнів. Щоб порівнювали роботи різних майстрів, адже кожен художник має свій характер у творчості. Тетяна Стадниченко сім років керувала студією художнього розпису Центру народних ремесел для дітей та юнацтва в Чернігові. Вчила дітей не лише «петриківки», а й виготовленню ляльок-мотанок, писанкарства. її дуже любили учні.

- Так склалося, що нам, викладачам, довелося гуртом піти з роботи. Центр ремесел залишила серед навчального року... Найбільше було шкода полишати не стіни закладу, творчу студію, а своїх діточок, - говорить зі смутком. - Вони плакали... А разом з ними плакала моя душа...

Минуло трохи часу, майстриня ніби заспокоїлася. Позитивний настрій і хороші думки -то найважливіше у мистецтві, тим паче - пет-риківському розпису.

- Про що думаєте, коли малюєте?

- Про що? Про різне... Але про погане точно не згадую. З такими думками нічого хорошого й доброго не вийде. Картина ж передаватиме саме ту енергію, якою наситилася від автора. Петриківський розпис - це, насамперед, оберіг. У давнину люди вірили, що в красі є якесь чарівництво, духовна сила, й тому вікна та двері будинків і навіть одяг обрамляли магічним орнаментом, який захищав господарів. Тож майстер має вкладати в роботу тільки позитив, усе краще від себе.

Від п'яти до сімдесяти п'яти

Тетяна Стадниченко лауреат обласної премії імені Михайла Коцюбинського, призер міжнародних конкурсів. Має низку дипломів і грамот. Та нагородами жінка не вихваляється. Найбільше пишається учнями.

- Мені так приємно й радісно від того, що перший вихованець, Вадим Толочин, цьогоріч вступив до львівського вишу й навчається на дизайнера. Талановитий і здібний мій хлопчина! Його роботи настільки майстерні, настільки чудові!

- Ви навчаєте петриківського розпису, писанкарства, виготовленню ляльок-мотанок дітей і дорослих?

- Так. До мене приходять діти від 5-ти років і дорослі до 75-ти.

- Цікаво, кому швидше вдається навчитися, хто ліпше справляється?

- Якось спостерігала за донькою, мамою та її сестрою. І, мабуть, серед трьох найкраще виходило малювати у наймолодшої учениці. Проте гостями моєї творчої майстерні є й діти з синдромом Дауна, дівчатка й хлопчики з невиліковними хворобами. І саме вони найстаранніші, найталановитіші. Нехай за ці слова мене пробачають звичайні діти, але особливі учні більш зосереджені, уважні, старанні і мають велику силу волі. їхні роботи - це справжні шедеври!

Нещодавно мене запросили вчити петриківського розпису сільських дітей у Киїнській школі, що неподалік Чернігова. Сподіваюся, й там полюблять мистецтво, яке має чимало таємниць малювання на папері, дереві, тканині... Школярі дізнаються не лише про різноманітні техніки виконання, а й створюватимуть власними руками унікальні речі.

Тетяна Стадниченко влаштовує персональні виставки, проводить майстер-класи. А три роки тому брала участь у міжнародній виставці в Туркменії. Власні роботи тоді представляли тільки п’ятеро найкращих умільців України.

Цілий статок!

На лаві біля вікна творчої майстерні - фарби. Баночок і тюбиків тут на будь-який смак.

- Кожна фарба - це 60-80 гривень, а в мене баночок ось повна коробка! Тож можна сказати, що це цілий статок! - каже моя співрозмовниця. - Для тканини одні фарби потрібні, для дерева - зовсім інші, і для шкіри... Недешеві нині й рамки для картин. Тож, коли готуюся до виставки, потрібні чималі заощадження.

- Рідні не сердяться? Адже, мабуть, доводиться на чомусь економити.

- Чоловіка у мене немає, але ж це який плюс! По-перше, ніхто нічого не забороняє. По-друге, гроші використовую, куди хочу. Ми ж, художники, настільки фанатичні, що ходитимемо, образно кажучи, в обшарпаному взутті, але фарб накупляємо й будемо щасливі. Якось у Києві зайшла разом з художницями з інших міст до однієї крамнички. На мить зупинилася й стала спостерігати за колегами, які навперебій защебетали: «Ой, я ще цими фарбами не пробувала малювати!», «Гляньте, який ось чудовий колір!», «Ой-йо~ йой, а мені оці як хочеться!..

- Ваші учні також малюють якимись професійними фарбами?

- Користуються звичайною гуашшю, вона недорога. У Чернігові можна все знайти, але вибір у нас невеликий.

- У квітах - картини, стільці та що там - усе навкруги! А Ви б змогли прикрасити «петриківкою» фасад багатоповерхівки, стати автором ексклюзивного муралу?

- Насправді, я не вперше розмальовую стіни, зображую масштабні малюнки. Але багатоповерхівку? Мабуть, це робота для сміливців! Висотні роботи - це, насамперед, випробування. Я б, певно, не ризикнула...

П'ять картин і п'ять ікон

Тетяна Стадниченко простягає мені товстий фотоальбом. Тут лише дещиця її прекрасних витворів. Серед них найдорожчий її серцю -робота з п’яти картин, яку назвала «Революція».

- Це не петриківський розпис, а авторська техніка. На червоному фоні - червоні пташки, - пояснює художниця. - Спочатку їх двоє, потім - четверо, далі вони згуртовуються, на іншому полотні символізують боротьбу, й на останній картині, найголовнішій, я зобразила дерево життя. Намагалася передати емоції, переживання найкривавіших подій на Майдані. Моя донька саме в ті дні була там...

22-річна Ніка теж талановита художниця, стала майстром татуажу. А ще робить із тіста ексклюзивне печиво й розмальовує його.

Вдома на Лісковиці на майстриню пізніми вечорами чекає старенька мама. Вона багато років трудилася лакувальницею на музичній фабриці. Шкідливі умови праці нині нагадують про себе, ненька має купу хвороб. Проте жінка ще обробляє город біля хати, доглядає кроликів. Віднайти будинок Тетяни Стадниченко неважко. Хвіртку й ворота майстриня прикрасила квітами.

- Хочу ще й будинок розмалювати, щоб і взимку, і пізньої осені садиба моя веселою була! - розмріялася жінка. - Якби тільки здоров’я, а так все можна зробити!

Наприкінці нашої розмови пані Тетяна розповіла, що навіть реставрує ікони. Для неї ця робота непроста, адже святий образ має майстра ще до себе, як кажуть, підпустити. Художниця багато читала про ікони з книжок, Інтер-нету. Перед реставрацією завжди молиться, а коли працювала з останньою, п’ятою іконою, дотримувалася посту.

- Найдивовижніше, що доводилося мені бачити в житті, це те, як на моїх очах проявився образ, - згадує майстриня. - А ще мене вразив випадок, коли знайомий приніс ікону Спасителя, яку знайшов десь у селі. Уявіть - це була звичайна дощечка, на якій майже нічого не збереглося, все зітерлося, люди у радянські часи її використовували як прес для заквашування капусти чи засолювання сала... З Божою допомогою мені вдалося повернути попередній вигляд і, сподіваюся, її тепер берегтимуть.

Лариса Галета, "Деснянка" №38 (671) від 21 вересня 2017

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)