У Корюківці вбивали і палили свої?

«1 березня 1943 року до Корюківки увійшли так звані донські козаки із каральної групи 399-ї польової жандармерії Вермахту та почали знищувати мирне населення цього містечка на Чернігово-Сіверщині.

Спочатку колаборанти (зрадники. — Авт.) в формі дончаків з триколором на рукаві намагалися зігнати людей у центр містечка. Але потім почали знищувати мешканців прямо у їхніх домівках. Людей розстрілювали та вбивали ударами молотків по головах. Тих, кого вдалося зігнати у центр, розстріляли у приміщеннях театру та ресторану.

2 березня карателі продовжили розстріли та почали підпалювати будинки, де здійснювали свої злочини. Одночасно великі групи людей убивали з кулеметів на подвір’ї церкви, на колгоспному дворі, у свинарнику. До кінця дня 2 березня Корюківка майже повністю згоріла.

У Корюківці було спалено майже все, збереглися тільки десять цегляних будинків та церква.

Донським козакам допомогали германські, угорські війська та шуцманшафт (поліція на окупованій території. — Авт.), здійснюючи блокування містечка. Загальна кількість карателів не перевищувала 500 штиків. А навколо містечка у лісах сиділо 5,5 тисячі червоних партизанів, які не захистили мирних мешканців.

У результаті каральної акції у Корюківці було знищено близько 7 тисяч мирних мешканців, спалено 1390 будівель. 5612 жертв масового вбивства залишаються невпізнаними. Корюківка була практично повністю спалена, населення, яке тут проживало, винищено», — шокуючу інформацію оприлюднив днями відомий громадський діяч Ігор Мосійчук, колишній нардеп.



Донські козаки? У каральних загонах німецької армії? Чому про них мовчать місцеві дослідники, очевидці? Виявляється, мовчать не всі. Просто ми неуважно слухали.

Зі спогадів

У збірнику спогадів «Корюківська трагедія 1943 року: усна історія» — 94 розповіді конкретних людей про події 77-річної давнини.

Гавина Шевченко (у дівоцтві Тройна), 1934 р. н.:

«Думаю, що німці кращі були, ніж мадяри чи козаки»

Ганна Тихоновська, 1931 р. н.:

«Козаки, одягнені в чорну форму, підштовхували її (маму) та кричали: «Заходь, заходь!» Мене з сусідськими дітьми заштовхали в іншу хату. З нашої хати почулися постріли. Я завмерла. Тут зайшли 4 козаки та німець. Ми дивилися на них з жахом. Хлопчик, якому було півтора рочки, нічого не розуміючи, підбіг до німця і став просити: «Дядя, дай мені сахарцю! Дай!» Німець довго на нього дивився, потім взяв на руки і притулив до себе. Козаки почали забирати хлопчика, але німець щось на них крикнув на своїй мові, і ті вийшли з хати».

Іван Стельмах, 1927 р. н.:

«Мій дядько. Стельмах Семен Назарович, побіг по 8 Березня, його завернув козак і загнав у хату по вул. Франка, там і вбив. Там була Тройна Ніна Володимирівна. її поцілив у горло, від чого осліпла».

Про козаків — пошепки


Галина Попова

— Корюківська трагедія була за радянських часів забороненою темою, — пригадує 83-річня корюківчанка Галина Попова. До пенсії вона керувала районним РАГСом, розписувала молодят. Дочка з родиною живе в Америці. Син у Корюківці. — Коли палили місто, мені було шість років. Та я досі боюся вогню. А про козаків?.. Чула. По секрету. Мама з бабусею між собою перемовлялися, що козаки у місто зайшли. І обличчя рідних були повні жаху. Я тоді не розуміла, чого. Але відчувала — наближається страшне. Навіть коли про трагедію почали хоч трошки говорити, згадували фашистів, поліцаїв, а козаків — ніколи. Десь у 1978 році маму викликали на суд як свідка по справі поліцая. Такі суди були. А от по козаках — не чула жодного.


Володимир Костюк

— У 1943-ому я мав дев’ять років! — підключається до розповіді 86-річний Володимир Костюк. — Козаками були наші люди, у більшості — місцеві. У них говір корюківський, шорський був. Такі козаки, як ото зараз у козацтва об’єднуються. Тільки тоді до німців відносились. У місті було два брата Тихоновських. Один був у партизанах, козу водив у Олексія Федорова (партизанський лідер на Чернігівщині). Другий — пішов у козаки. Ті козаки побули недовго, декілька місяців. Працювали спільно з поліцаями. З’явилися якраз напередодні спалення. Якось ішли козаки по вулиці і роздивлялись навкруги: «Ох, і роботи тут!»

Я два роки прожив при німцях: удень поліцаї розстрілюють, уночі — партизани луплять по вікнах. За радянських років про це треба було мовчати.

— А росіяни були? Дончаки?

— Не знаю. Місцевих більше.

— Чого ж не пробували тікати?

— Місто було оточене, не випускали. Крім того, розстрілювали по хатах.

Причина трагедії на думку очевидців:

— В одного із партизанських командирів Феодосія Ступака у Корюківській в’язниці сиділо двоє синів-підлітків. Він попросив дозволу звільнити дітей. Дозвіл отримав. У ніч на 27 лютого партизани напали на жандармерію. Загинули фашистські охоронці. Людей із в’язниці звільнили. А Гітлер видав наказ — за солдата мали розстріляти сто мирних жителів, а за офіцера тисячу. От сім тисяч і полягло, — викладає свою версію Володимир Іванович.

— Якби на тюрму не напали, сім тисяч мирного населення не полягло б, — підтримує версію Галина Михайлівна. — Після нападу мама, а вона була жінка освічена, бібліотекарем працювала, сказала: нам цього не простять, буде страшна помста. Так і сталося.

До п'яти сотень карателів проти 5500 партизан

Ставлення до партизанів у обох співрозмовників різне.

— Така кількість партизанів у навколишніх лісах могла врятувати корюківчан, — переконана Галина Попова. — Але не зробили цього. Партизани за радянських часів — герої. І тут вони дали знищити таку кількість мирного населення.

— Із Москви партизанами керував Климент Ворошилов. Рішення самі вони не приймали.

Їм не було наказу з Москви, — виправдовує лісових вояк Володимир Костюк. До речі, після трагедії його 17-річний (нині покійний) брат Віктор Іванович пішов у партизани. — Та й інша роль на війні у них була — диверсійна. Пускати під укіс ворожі ешелони, провокувати, нападати вночі.

Міфи, які розвінчують очевидці:

На вулиці — не по-німецьки

— Німці нікого не розстрілювали на вулиці, це робили тільки наші, — піднімає вказівний палець догори Володимир Іванович. — Німці дуже педантичні й акуратні. Вони не заллють кров’ю землю. Тим більше, вони прагнули якомога менше паніки: під приводом перевірки документів завести в хату, там розстрілювали, а щоб знищити докази — спалювали хату.

У театрі не розстрілювали

— Близько двох сотень років наша родина живе на цьому дворищі, — показує на свою хату чоловік. — Чотири рази пережили зміну назви вулиці. Одна з них була Театральна. Бо церква, яка навпроти мого двору, за радянських часів була театром. Якби під час корюківської трагедії тут розстріляли і спалили людей, я б з вами не говорив, бо я був би серед них. Це було першого березня. Ми були в театрі. Зайшло троє німців. Місцевий батюшка, котрий тримав за руку дівчинку років шести, упав у ноги німцям. Просив не стріляти. Серед натовпу піднявся гвалт, плач. Німець скомандував «нахаузе» (додому. — Авт.). А потім передумав і показав батюшці, щоб лишалися тут, закрили двері на ключ і мовчали. Троє німців вийшли на вулицю. Прозвучали сигнальні ракети, які сповіщали, що німці їдуть (вони ніколи не ночували в Корюківці, селились у Щорсі, нинішньому Сновську).

А наші — кращі?

— Німці дуже знущалися з партизанів, котрих вдалося спіймати. Після війни розпитував у брата: а що робили наші? А партизани також карали жорстоко: німців — під ростріл, поліцаїв і зрадників — як придумають, — очі пенсіонера Костюка загораються недобрим вогником. — Прив’язували за ногу до коня і пускали тварину. Коли кінь повертався, на мотузці бовталась тільки нога, тіла не було. Або на Городнянщині. Піймали з десяток зрадників. Вистроїли в шеренгу. Наказали зняти штани. І кожному ножем по причинному місцю — чик. Відрізали — і йди, куди хочеш. Хтось за двадцять кроків падав, хтось трохи далі проходив. Помирали від больового шоку і втрати крові.

І двома деревами розчахували. Досі пам’ятаю об’їдене птахами тіло на мотузці на високій сосні.

За декілька хвилин захопливої розповіді він оговтується:

— Мій брат такого не робив. Але ж і німці партизанам зірки ножем на тілі вирізали.

Для тих, хто цікавиться

Про роль донських і кубанських козаків у Другій світовій війні цікаво почитати: Петро Крикунов «Казаки; Между Гитлером и Сталиным», Вернер X. Краузе «Казаки в вермахте. Освободительная борьба одного народа».

«Є документи»

— Пане Ігорю, чи є у вас вагомі докази про донських козаків? Архівні документи? — з таким запитанням звернулася до Мосійчука.

— Є документи, і я хочу зробити фундаментальну публікацію на тему Корюківки. Поки що не зміг, через загальноєвропейський карантин, добратися до німецьких архівів, — відповів він.


Ігор Мосійчук

«Може, і були козаки»

— Хто були ті козаки, які вбивали і палили в Корюківці?

— У відповідь на радянську партизанську акцію наказ про знищення Корюківки віддав начальник штабу 399-ї головної польової комендатури у місті Конотоп Сумської області Байєр Бруно Франц, уродженець німецького міста Касселя. Ця комендатура була підпорядкована групі армій «Південь» Вермахту, — прокоментував Сергій БУтко, представник Українського інституту національної пам’яті у Чернігівській області. — Офіційна мета знищення мешканців Корюківки та всього селища — «помста і залякування».

Виконавцем цього злочинного наказу стала Сновська гарнізонна комендатура Чернігівської області, яка безпосередньо організувала | каральну акцію, сформувала збірний каральний загін у складі німецьких військовослужбовців тилових німецьких формувань, військовослужбовців 105-ої легкої угорської дивізії, співробітників допоміжної окупаційної поліції та солдатів спеціальних каральних формувань із числа колаборацюністів-громадян СРСР. Очолили каральний загін представники зондеркоманди 4а (Sonderkommando 4a). Ось це відомо документально точно.

Мені не відомі документи (це не означає, що їх немає, мабуть десь є в якихось архівах світу), з яких можна дати назви нацистських окупаційних формувань, сформованих з колабораціоністів-громадян СРСР, солдатів із яких залучили до знищення Корюківки.

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №13 (1767), 26 березня 2020 року

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (12)