Володимир Сімашко після виходу на пенсію організував дитячий оркестр, де викладає безоплатно

У невеличкому селищі Дружба, розташованому за п ’ять кілометрів від Ічні, живе чудова, талановита та чуйна людина. Попри пенсійний вік, вона продов­жує працювати з дітьми та надихає їх на заняття музи­кою. Володимир Олександрович Сімашко - не просто військовий пенсіонер, а диригент, педагог і музичний керівник місцевого дитячого оркестру. Він на все життя закохався в музику й зараз щедро ділиться своїм талан­том та знаннями з наймолодшими мешканцями сели­ща, даруючи їм радість творчості. Причому займається ветеран з дітьми безплатно.

Звісно, не всі вихованці Володимира Олександро­вича стануть професійними музикантами. Але, напевно, музика назавжди залишить­ся в їхньому житті, бо саме від особистості викладача, особ­ливо першого, залежить те, чи буде дитина з музикою, чи ні. Тож вихованцям маестро пощастило: у них надзвичай­ний керівник - талановитий, чуйний, інтелігентний.
Про життєвий шлях вете­рана, історію цього незвично­го дитячого оркестру, проб­леми, плани й надії, а також про майбутні виступи Володи­мир Сімашко розповів нам.

Шлях до музики

- Музикою захоплююсь з дитинства. У моїх рідних Ольшанах не було музич­ної школи, але в місцевому клубі працювали справжні ентузіасти, закохані у свою професію. Були в селі й ама­торські творчі колективи, і гуртки для дітей, і музична студія. Я відвідував музичну студію, де навчився грати на гітарі. Займалися з нами дуже ґрунтовно: ми й нотну грамоту вивчали, і спеціаль­ність. Я мріяв стати про­фесійним гітаристом, тож після закінчення школи ви­рішив вступати до Ніжинсь­кого фахового коледжу куль­тури і мистецтв імені Марії Заньковецької (тоді - Ніжин­ське культпросвітучилище), бо прочитав, що там є від­ділення струнних інструмен­тів, - розповідає про початок свого творчого шляху Воло­димир Олександрович. - Але виявилось, що на струнному відділенні опановують гру на народних інструментах, а грати на гітарі там не вчать. А народні інструменти мене не цікавили, тож у приймальній комісії порадили вступати на духові інструменти. Спочат­ку були сумніви, чи зможу з нуля навчитися грати на ду­хових інструментах. Але за два роки опанував майже всі духові інструменти. Ну, звіс­но, саксофони, гобої, флей­ти для мене були заважкі, ними я не займався. Але на всіх інших граю, - каже пан Володимир.

Музика і служба: невіддільні частини життя

Після закінчення навчання Володимир пішов до армії. Строкову службу проходив у Польщі, грав у військовому оркестрі на трубі. До речі, тру­ба - його особиста улюблени­ця, він виділяє її' з усіх духових інструментів. Після закінчен­ня строкової служби деякий час працював завідувачем клубу в Гмирянці, де організу­вав оркестр. Навчав грати на духових інструментах дорос­лих і дітей. Але потім вирішив повернутися до війська. З 1985 року служив у пожеж­них військах. «Служив у різних частинах. А зараз на пенсії», - розповідає ветеран. Але й під час служби в пожежних військах він не полишав музи­ку. Разом з колегами-війсь- ковими, також закоханими в музику, створили у військово­му містечку духовий оркестр. «Ми разом збиралися в Домі культури, підбирали репер­туар, постійно проводили репетиції, виступали перед жителями містечка та сусід­ніх сіл», - згадує ветеран про свій аматорський військовий духовий оркестр.



Нове покликання: наставник для дітей

Вийшовши на пенсію, Во­лодимир Олександрович знайшов нове покликання - займатися музикою з діть­ми. Побачивши, як молодь безцільно тиняється вули­цями, він зібрав дітей у клубі й почав вчити грати на ду­хових інструментах. «Дітям було зовсім нічим зайняти­ся: немає в селищі музичної школи, зі спортивних секцій - тільки волейбол. Цю сек­цію, до речі, веде ветеран праці, активний учасник на­шого духового оркестру Ми­кола Іванович Лобода. Але не всі діти хочуть займатися волейболом. А іншого не­має. Ось вони й бігають поза домом. Тож вирішив почати займатися з дітьми музикою. Може, хтось проявить себе на музичній ниві. Інструмен­ти залишились, а наш «доро­слий» духовий оркестр уже розпався, бо нас у Дружбі залишилось усього шість ор- кестрантів-ветеранів, та й ті вже в дуже поважному віці. Думаю, запрошу дітей, під­літків і навчу їх грати на духо­вих інструментах та створю новий музичний колектив. Чотири місяці вже займаюся з дітьми. І в нас уже є певні результати», - з гордістю ді­литься пан Володимир.

В його оркестрі зараз 12 дітей - хлопчики та дівчат­ка. Це школярі від шосто­го до дев’ятого класу: два баси - Артем Голуб та Андрій Синільний, баритон - Богдан Ігнатенко, два трубачі - Ро­ман Букша та Ренат Коло- тенко, альти - Нікіта Шевчук, Анастасія Букша, Артем Бой­ко, тенори - Анна Шанько й Кіра Дорогобід, Олена Воло- буй, Євген Єфанов - ударні. Разом з дітьми на репетиції приходять і дорослі музи­канти - колеги Володимира Олександровича ще з «мо­лодих» часів.

Репертуар та мрії музиканта

Репертуар оркестру Воло­димир Олександрович під­бирає сам, ноти та партитуру шукає в інтернеті. «Вальси, марші, народні твори підби­раю в інтернеті», - розпо­відає він. Готову партитуру Володимир Олександрович адаптує, змінюючи тональ­ність для зручності дітей. «Я готову партитуру розшиф­ровую і потім транспоную для всіх інструментів, тобто кожну ноту в партитурі пере­міщую на певну кількість пів­тонів угору або вниз, щоб от­римати бажану тональність. Нам потрібно, щоб тональ­ність була невисока, щоб трубам було зручно грати», - пояснює музикант.

Діти із задоволенням гра­ють марші та вальси, зокрема дуже подобається «Київський вальс». «Те, чого я навчаю, те й грають», - посміхається ве­теран. Його мрія - щоб хтось із його юних вихованців став професійним музикантом: вступив до Чернігівського музичного коледжу ім. Л. Ре- вуцького або до Ніжинського фахового коледжу культури і мистецтва ім. Марії Занько- вецької, яке закінчив і він сам. «Чому ні? Є обдаровані діти. За два-три роки я їх підготую і сподіваюсь, що вони прой­дуть творчий конкурс», - го­ворить він, сповнений надії.

Безкорислива праця

Заняття з дітьми прохо­дять абсолютно безплатно. Чотири рази на тиждень по дві години пан Володимир займається музикою зі свої­ми вихованцями. На питання, чому він не бере плату за свою працю, наш герой відповідає просто і щиро: «Як з дітей гро­ші брати? Це ж онуки моїх ко­лег - військових пенсіонерів, батьки цих дітей - військово­службовці, які боронять нашу країну Я військовий пенсіо­нер, у мене вистачає грошей на життя». Його мотивація - не прибуток, а бажання дати дітям можливість займатися чимось цікавим. Він бачить, як діти охоче приходять на репетиції, як вони зацікавлені в заняттях. «Вони із задово­ленням та радістю поспіша­ють на заняття. Я зазвичай на шосту годину вечора збираю їх на репетицію. Але приход­жу о п’ятій, а вони вже в клубі сидять. Їм дуже цікаво. Я б й інших дітей узяв до оркестру, бо бажаючих грати багато, але не вистачає інструмен­тів. Говорив із завідувачем клубу в Гмирянці, там оркес­тру немає, а інструменти є. Можливо, вони нам дадуть частину інструментів, і я ще додатково візьму дітей до оркестру», - розповідає пан Сімашко. Він каже, що батьки теж зацікавлені в музичному розвитку дітей і заохочують їх займатися музикою. Дея­кі навіть купують музичні ін­струменти. «Нещодавно од­ному хлопчику батьки купили трубу за 3 000 грн. Я їм допо­магав вибирати інструмент в інтернеті», - каже Володимир Олександрович. І додає, що в його планах створення мало­го мідного оркестру.

Музика як спосіб життя

Наш співрозмовник лю­бить музику, вважаючи її «віч­ною». «Усе проходить, тільки музика вічна», - підкреслює ветеран.
Володимир Сімашко - людина, яка віддала багато років служінню державі, і на сьогодні продовжує роби­ти добро, надихаючи дітей та даруючи їм радість твор­чості. Це яскравий приклад самовідданості та любові до мистецтва, яка здатна згур­тувати людей і дати надію на майбутнє. Його праця — яс­кравий приклад того, що на­віть у пенсійному віці можна залишатися активним, нат­хненним і робити добрі спра­ви для своєї громади.

Його діти - військові, зараз захищають Україну на фронті. «У мене обидва сини воюють: один на Херсонському на­прямку, інший на Миколаїв­ському. Служать у підрозділі безпілотних систем, тобто працюють із дронами. До вій­ни вони були успішними біз­несменами, але без вагань пішли захищати Україну», - з гордістю і сумом говорить він.
Його діти воюють, а він у тилу - захищає нашу культу­ру, виховуючи нове поколін­ня музикантів.


Джерело: "Трудова слава", Олена БЕРЕЗКІНА

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)