Жительку Чернігова підстрелили з рушниці

Оксана Захарченко у лікарні

30-річна Оксана з Чернігова разом зі своїми батьками, дочкою, молодшою сестрою Юлею та зятем приїхала на вихідні до села Сибереж Ріпкинського району. Тут після смерті дідуся та бабусі залишилися хата та город. Копали картоплю. Близько дев\'ятої вечора жінка вийшла надвір, зателефонувати чоловікові. Дійшла до кінця городу. Раптом поруч загуркотів мопед. Потім зупинився. Оксана злякалася і присіла. За хвилину пролунав постріл. Мисливець сказав, що цілився у зайця.

1. «Я думала, що вмерла»

— Ви мене убили, кричала я чоловіку, що підходив до мене, — розповідає молодиця. — Телефон на момент пострілу держала якраз проти скроні. Куля влучила у нього. «Нокіа-6300» випав з рук.
— Від пострілу був такий сильний звук, наче десь вибухнула бомба. Я трималася за голову. Здавалося, наче нема півголови, а решта вкрилася якимись хвилями. Не розуміла, чи жива я, чи мертва. Ледве піднялася. Око миттєво запливло. Не відчувала рук. «Там у траві телефон. Подзвоніть батькам, у «швидку», — просила я чоловіка. Він запитав, що я тут роблю. Потім попросила довести мене додому. Але він пішов до мопеда. Якось зібралася із силами і помалу пішла. За кілька хвилин він наздогнав мене і йшов ззаду.
Я і кричала, і плакала. Всіх подробиць і не пам\'ятаю. Дуже боялася, що от-от впаду.
Оксана дійшла до дому. Назустріч вибігли батьки, донька, сестра.
— Щойно зайшла до хати, кинулася до дзеркала. Боялася, що залишилася сліпою калікою. Стала придивлятися, щось трохи бачу. Маленька Даринка дуже плакала і молилася Богу. А я її намагалася заспокоювати. Не плач, казала доньці, все буде добре, а саму колотило, як у лихоманці.

Батьки викликали міліцію. (Кажуть, мисливця батько і зять побили. Міліціонери не били, тільки кричали. — Ред.) Оксану посадили у машину сестри і повезли у Чернігів.
—  Боялася сідати у машину, щоб не залити усе кров\'ю. Як сиділа у веранді та в хаті, то ціла калюжа біля мене набігла.
З Оксаною розмовляла у травматологічному відділенні Чернігівської міської лікарні № 2.
—   Півголови мені вистригли лікарі. Волосся й досі, як дротини — все у крові та ще й брудне. Ми, як з городу прийшли, я навіть не милася. Думаю, з чоловіком поговорю, а потім уже буду до сну готуватися.
— Болить? — питаю у Оксани.
— Не те слово. Як виймали перші дробини, думала, що не переживу. Лікар сказав, ще залишилось, будемо діставати. А голова болить... — Оксана на хвилю замовкла і торкнулася голови. — Якщо і далі так буде, то я і жити не хочу.
Як можна стріляти у людину? Мою голову було видно з трави. Він наче і не дурний, і не хворий.

Спочатку казав міліції, що рушниця спала з плеча і сама вистрілила. Потім, що у зайця стріляв. Казав, що в обід 50 грамів вина випив, потім сказав, що 150.
Я вже сама багато думала, як це можна стріляти у людину. Навіть подумала, що це якийсь олігарх. Уже не пам\'ятаю, де чула про полювання на людей як розвагу для багатих. Може, і мене так підстрелили заради розваги? Ой, не знаю...
Дружина того «мисливця» пропонувала мене погодувати. Та хіба я одна у світі? Є і родичі, і чоловік. Не вистачало, щоб мене чужі люди годували.
Його жінку мені шкода, я її ні у чому не звинувачую. А він має відповісти за законом.

2. «Вона присіла, щоб не пристав чужий чоловік»

Село Сибереж Ріпкинського району — за 25 кілометрів від Чернігова. Від траси до села треба йти кілометрів зо три. Село чимале, хазяйновите. Біля багатьох дворів стоять машини, в хати підведений газ. Землі тут родючі.
Знайшли оселю Рубанів. У дворі буйно квітнуть жоржини. Кажуть, не менше ста двадцяти сортів. Глянули — хата замкнена. А от сусідка Ніна Чередниченко була вдома. У її дворі теж ростуть жоржини.
— Це ж Валентина Володимирівна розводить, от і в мене є, — говорить Ніна Степанівна. — У неї сортів 80, це точно. Валя зараз у дочки, в лікарні
Мої туфлі миттю зав\'язли у місцевих чорноземах. Разом з Ніною Чередниченко йдемо до городу Рубанів. Він досі не копаний. Не до того. Десь тут сталася біда з Оксаною.

—  О 9.15. мені подзвонила Валентина: «Ніно, як дзвонить у міліцію? Оксану підстрелив якийсь дурнуватий охотник», — розповідає. — Потім я стояла з Валею, чекали міліцію. Оксанин чоловік, Ігор, був на роботі. Вона пішла йому дзвонить. Прийшла аж на цей город, говорила. А Валя якраз їй телефонує: «Де ти? Йди вечерять». У «Лайфу», здається, є така послуга — з одним говориш, інший може під\'єднатися. Вона матері сказала: «З Ігорем договорю і прийду». Може, в цей час мобілка і блиснула? Оксана почула, що їде мопедка, і присіла, щоб не пристав чужий чоловік.
— А зайці в цих місцях хоч є? Хати зовсім поряд.
— Зайці у нас і в селі трапляються. Буває, ідеш ранком, везеш молоко, і вони на дорогу вибігають. Тільки ще ж на зайця охота в листопаді буде чи аж у грудні. А зараз — на качку. У мене син мисливець. Отож і знаю: на зайця полювати ще не час.

3. Колишній афганець завжди казав: «Як можна на охоті когось устрелить?»

Хату і город у Сибережі Дмитро Коляда придбав десь рік тому. Дмитро Петрович працює в Чернігівському ДСУ №14 асфальтобетонними. Одружений. Троє дітей: дочка і двоє синів. Афганець. Завзятий мисливець. Завжди казав:
— Ну як це можна на охоті когось устрелить? Чи їм повилазило?
У неділю Коляди теж збиралися копати картоплю. Але трактор поламався. Не заступом же копати. Вирішили зачекати все-таки трактора. Сказав дружині, що піде на полювання. Кажуть, вона довго просила: «Не йди». Але не вговорила. Взяв мопед і поїхав. Потім дружина прийшла бліда, перелякана:
— Діма дєвочку вбив.

Потім раділи, що Оксана залишилася жива. Друзі родини вважають, що стався нещасний випадок. Він же стріляв не в висоту, на рівні зросту. Вниз. 3 місця пригоди не тікав. Навпаки, прийшов за Оксаною у двір до її батьків.
Дмитро Коляда сердечник. Лиха пригода викликала в нього шок. Кажуть, чоловік не п\'є, не їсть, лежить. Переживає. Не хоче ні з ким спілкуватися.
У таких випадках дуже важливо виговоритися. Не тримати в собі. Вирішили зайти до Дмитра Петровича. Звичайний двір на Масанах (віддалений мікрорайон Чернігова), хатні двері відчинив високий молодий чоловік.
— Батька нема вдома, поїхав у село. Як щось захоче розповісти, він вам передзвонить...
Не передзвонив.

4. П\'ять дробин — у голові, по дві — в руках

У понеділок, 31 серпня, в лікарні Оксана Захарченко була вже без пов\'язки на голові.
— Лікар обіцяв, що синці скоро зійдуть. Руку післязавтра оперуватимуть, — говорить Оксана.
— А мисливець вас у лікарні провідував?
— Жінка його була аж тричі.
— Може, пропонувала оплатити лікування?
— Та ні... Розповідала, як переживає з-за цього випадку її чоловік, як йому погано. Він теж з нею раз : приходив, чекав унизу. Але я від побачення відмовилась.
— Стан Оксани задовільний, — говорить лікар-травматолог Чернігівської міської лікарні № 2 Сергій Титов. — Чотири дробини вже дістали. В середу будемо діставати дробину, яка потрапила в суглоб між фалангами вказівного пальця лівої руки.

— Чи будуть руки нормально працювати?
— Зараз палець не згинається. Дробина розміром п\'ять міліметрів в діаметрі (майже такої ж товщини, як і сама кістка) засіла в суглобі пальця, вибивши при цьому частину кості і заблокувавши рухливість. Дріб ми витягнемо, але дефект кості вже не виправити. Скоріше за все, палець залишиться напівзігнутим, може, буде трохи рухатись. Поки що це остання операція. П\'ять дробин залишаються в голові, дві — в правій руці і дві — в лівій. Всі вони глибоко засіли в м\'яких тканинах. Операції по їх видаленню надто травматичні. Кожна дробина розміром приблизно з горошину перця. Щоб дістати її, припустимо, з передпліччя, треба робити розріз пять-шість сантиметрів, травмувати руку, адже шукати дріб в м\'яких тканинах дуже важко. Залишаться страшні шрами. Дробини в тілі, не пошкодили кості. І якщо не турбуватимуть пацієнтку надалі, краще залишити їх там, де вони зараз.
Оксані проводиться активне терапевтичне лікування, перев\'язки, обробка ран. Оглядав і призначав лікування дівчині невропатолог. У Оксани забій головного мозку. Її мучать постійні головні болі, слабкість, вона швидко втомлюється, навіть від розмови. Це наслідок поранення в голову. Добре, що дробини не проникли в черепну коробку, а засіли під шкірою, в м\'яких тканинах.
 
Марина Забіян, Ольга Макуха, Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №36 (1216)

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.