Багатодітна родина Мельник живе у вимираючому селі без магазина і лікарні

Лашуки — невелике село , в якому залишилось близько 10 жилих дворів. Тут спокійно й затишно. Нема міської метушні, зате відчувається близькість природи й чистота повітря. Але про реалії життя в цьому невеличкому шматочку земного раю знають лише ті, хто там мешкає.



Володимир та Ірина Мельники, знайшовши у житті одне одного, створили сім’ю й переїхали в Лашуки. У родині підростає троє дітей: одинадцятирічний Артем, чотирирічна Вероніку та двомісячний Назар. Ірина пишається своїм мужнім чоловіком, який у 2015-2016 роках служив у зоні АТО та захищав кордони держави. Служба проходила у селах Кримське та Щастя Луганської області. Володимир каже, що хотів би повернутися на передову, але здоров’я вже не дозволяє. Подружжя каже. Що в них для власного щастя є все, окрім роботи.

—Я коли навчалася в школі, думала, що ніколи не житиму в селі, адже родом сама з Городні, але доля інакше розпорядилась, — з усмішкою розповідає Ірина. — За шість років я вже звикла до сільського життя . Найбільше чого мені не вистачає тут — це роботи. Адже в Городні я працювала кухарем в лікарні. Я вже навіть думала оформити декретну відпустку на чоловіка, а сама б пішла працювати кухарем у терцентр у Великому Дирчині. Але його закрили, на жаль. Вова теж поки що без роботи. Він їздить на заробітки до Києва. Працює в охороні, але перед народженням Назарчика я попросила його приїхати додому, щоб допоміг справитись з домашніми справами, самій складно.

Друга незручність, з якою зіштовхнулась молода сім’я — це відсутність магазину. Щораз необхідно ретельно продумувати покупки, щоб їх вистачало на тиждень, оскільки лише раз на тиждень приїжджає машина й привозить товар.

—Такі товари як памперси, дитяче харчування ми закуповуємо одразу на місяць. Інші товари купуємо в продавця, який приїжджає до нас в село або їздимо до Городні, — розповідає господиня. — Але тут не все так просто. Мені чи Вові потрібно пішки йти хвилин 30-40 до Смичина, щоб сісти на маршрутку, доїхатидо Городні, зробити закупи й назад повернутися маршруткою до Смичина. Додому, звісно, вертаємося не з пустими руками й все це несемо в руках. Тому дорога назад забирає більше часу.

Кожна мама знає, що немовля слід щомісяця возити на огляд до педіатра. Тому щоб Назарчика ретельно оглянули, Володимир наймає машину. Одна поїздка обходиться сім’ї в 500 гривень. Це чималі кошти для родини без особливих статків, але іншого виходу немає — не будеш же нести дитину на руках до Смичина. Ірина каже, що з Великого Дирчина приходить медсестра для спостереження за малюком, але вона ж не дитячий лікар.
Окрім Назарчика, в сім’ї ще двоє дітей —Артем та Вероніка. Чотирирічна Веронічка живе з діагнозом мікроцефалія та тетрапарез. Раз на рік її необхідно возити в чернігівську лікарню для лікування й раз або двічі на рік в реабілітаційний центр «Відродження», що теж у Чернігові.

—Лікарі нам сказали, що такі діагнози виліковні. 15 листопада я або Вова знову їдемо з Веронічкою у «Відродження» на два тижні. Лікування для нас безкоштовне. Дякуємо редактору вашої газети Світлані Томаш, яка минулого року допомогла й домовилась за лікарняну машину й разом з волотерами віднайшла кошти на пальне для поїздки, тож ми з’їздили в київську лікарню «Охмадит» на обстеження, де підтвердили наші діагнози й призначили лікування. Тож сподіваємось, що наша донечка матиме шанс на одужання.

Артем зараз ходить в п’ятий клас у Смичинську школу. Кожного ранку його забирає шкільний автобус. Його улюбленими предметами в школі є фізкультура, трудове навчання та інформатика. Ми би дуже хотіли, щоб нам біля клубу встановили хоч пару гойдалок для дітей, бо їм нема де гратися.

Переїхати в Городню родині не дозволяє фінансове становище, хоча батьки розуміють, що для малечі в місті було б зручніше — під боком і лікарня, й школа, й садочок, і магазини, і роботу можна було б знайти. Разом з тим Ірина та Володимир переконані, що життя в маленькому селі має свої переваги:

—Ми обробляємо два городи. Садимо картоплю та грядки. Тобто, на зиму ми забезпечені овочами й консервацією. Все власноруч вирощене — екологічно чисте. Окрім цього, тримаємо щороку курочок та свиней. Зараз теж замовили двох поросят, які скоро вже будуть в нас. Ми дякуємо Наталі Олександрівні, соціальному робітнику з Седнева та старості Миколі Федосійовичу, які нам ніколи не відмовляють у допомозі. Якщо поруч гарні люди — жити можна будь-де: і в великому місті, й у малесенькому селі.

Джерело: газета "Новини Городнянщини"

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (7)