«Змушені тікати від війни». Ніжинські родини діляться своїми історіями

Небезпека та страх за майбутнє своїх дітей змушують тисячі українських сімей тікати від війни за кордон. За статистикою понад 3,3 мільйона наших співвітчизників залишили домівки у пошуках безпеки, захисту та допомоги. Серед них і ніжинці... Журналісти газети "Вісті" започаткували рубрику «Змушені тікати від війни». В ній життєві історії ніжинців.



Історія перша. Вікторія Коломійченко


Що змусило виїхати?

Звістка про початок війни застала нас в розпал зимового відпочинку в Карпатах. Ми були в Ворохті. 26 лютого, я з сім'єю, повернулися до Ніжина. Тоді нам всі в один голос говорили, не їхати сюди, залишатися, поки що, на західній Україні. Я пішла до місцевої селищної ради аби якось розуміти що до чого, це було 25 лютого. До вечора нам було вже надано житло, як для біженців. Адже залишатися там, де ми були на відпочинку, було досить дорого. Сказали, поки ще немає напливу людей, ви можете вибирати.

Умови для проживання були досить пристойні. Ми прийняли рішення залишатися. Всі рідні і знайомі наполягали на тому, аби ми, поки що, не поверталися до Ніжина. Але...

Я зателефонувала до батьків, мама з татом говорили, що наче більш менш спокійно, поки нічого незрозуміло. Я повідомила, що ми побудемо на західній. І тоді мій тато почав наполягати на поверненні. Він говорив, що ми маємо бути разом, коло нього, так спокійніше йому, говорив, що все мине поки ми приїдемо, і мама телефонувала і говорила, що тато місця собі не находить, через те що ми не вдома. Говорив, що хоче нас бачити, обійняти і так йому буде спокійніше. І ми все таки поїхали додому. Їхали самі в пустому вагоні... Хіба я могла тоді уявити, що їду хоронити батька...

26 лютого тато нас зустрів і ми поїхали до нього. Чомусь вирішили, що в селі буде спокійно, адже навіщо «їм» ті села. На ранок 27 лютого на подвір'я моїх батьків прилетів ворожий снаряд, який забрав життя мого рідного тата. Це був наче якийсь сон... Те, що ми пережили, не можливо описати... Тато лежав на подвір'ї більше трьох годин, через постійні обстріли, ми навіть не могли до нього підійти. Пару разів до нього підповзав мій чоловік аби перевірити пульс, але ...



На фото - загиблий батько Вікторії

Почалася пожежа, горів сарай, куди влучив снаряд, під обстрілами ми з чоловіком намагалися якось загасити пожежу, щоб вогонь не перекинувся на будинок... Що в той час відбувадося з мамою, годі й говорити... Швидка, поліція, пожежна говорили, що до вас ніхто не приїде, адже йдуть бойові дії... Це був жах...







На фото - чоловік Вікторії Коломійченко Роман з доньками 

Але я хочу сказати, що я вдячна батьку, що він змусив мене приїхати, я запам'ятаю нашу останню зустріч на все життя... Ми багато говорили, я його постійно обіймала і цілувала. Я була поруч із ним в його останні дні, і була поруч із мамою в цю сташну хвилину...

Повернувшись до Ніжина мій чоловік почав наполягати, щоб я забирала дітей і виїжала закордон. Я не хотіла про це навіть слухати. Майже місяць він щодня благав мене, щоб я їхала... Місяць стояли зібрані дві дорожні сумки... Але я сподівалася, що ось все закінчиться і не доведеться нікуди їхати. Про те, щодня я розуміла, що на краще сподіватися годі... Чоловік зі сльозами на очах благав врятувати дітей...

Хто допомагав?

Мій чоловік вирішив, що ми їдемо до Чехії. Там нас чекав його друг, який з родиною переїхав до Праги ще чотири роки тому. Вони нас чекали, телефонували і запитували, коли я приїду, але я все відтягувала цей момент...

Їхали ми на авто: я, двоє моїх дітей і ще одна жінка з двома дітьми. До речі, одному із них було всього п'ять місяців.
Три доби ми провели у Польщі. Про відношення поляків можна оди писати. Вони дуже гарно ставляться до українців, підтримують в усьому. Вони постійно нас обнімали і плакали разом з нами...

Які слова почули вперше за кордоном, як вас там зустріли?

Ніколи не забуду жінку-військову, яка підійшла но нас, коли ми вже лягли спати (одну ніч провели в центрі для біженців. Повірте, як для такого центру, умови там дуже гарні). Вона присіла біля ліжка, де ми спали, взяла мене за руку і запитала чи ще нам щось потрібно. І... почала просити вибачення за те що ми вимушені переживати, говорила: «обіцяємо, як війна закінчиться, ми всім Євросоюзом вам все відбудуємо, допомагатимемо в усьому», говорила, що ми дуже сильна нація і вони завджи будуть поруч із нами. Багато з ким із поляків я тоді спілкувалася в цьому центрі і була приємно вражена їхнім відношенням до росії. Повірте, хто хто, а поляки відчувають нашу біль.

Як живеться? Як допомагає країна де ви перебуваєте?

...Далі була Чехія. Тут нам надали житло і всі належні умови для проживання. Про відношення чехів до ситуації в Україні, особисто я, на загал, говорити не хочу. Головне мої діти в безпеці, у нас все добре. Умови для проживання досить пристойні. Поки так...

Чи є перешкодою у спілкуванні мовне пиття?

Ні, мовного барєру не відчуваю. Якщо говорити повільно, то можна зрозуміти їх, а вони нас. Вже вивчили деякі фрази, слова. Тут є безліч безкоштовних курсів для вивчення чеської, але коли спілкуєшся із носієм мови, то так виходить краще щось запам'ятати. Діти також вже щось знають.

Але... я українка, і так буде завжди. Я гордо говорю, що я з України, і жодного разу не відчула себе не зручно, через те, що не знаю їхньої мови. Якщо мені щось потрібно, я не говорю «ей», «ану», не смикаю за одяг... Я підходжу, і говорю: «Вибачте, ви можете мені допомогти...». І, повірте, вони намагаються мене зрозуміти і допомогти.

Коли ми сюди приїхали, деякі українки говорили, що їм соромно, що не знають чеської. Мене це дуже дратувало. А чому має бути соромно? Ми що, повинні були її вчити все життя, чи ми до них приїхали, бо нам, вибачте, робити нічого...? Особисто у мене вдома коханий чоловік, згорьована мама, робота, будинок, який ми з чоловіком власноруч будували все наше життя... Я приїхала сюди вимушено, бо рятувала дітей від війни, і вважаю, що я нікому нічого не винна.

Я дівчатам з України говорила, з часом ми вивчимо їхню мову, а вони вивчать нашу, ось побачите! І ось, вже подекуди, після спілкування з чехами можна почути, як вони намагаються говорити «До побачення», «Дякую», «Гарного дня». Я ж казала, що вони ще нашу вчитимуть... Ми освічена, вихована і культурна нація, і в нас є чому повчитися... Тож нехай вчаться, поки ми тут!

Як почуваються ваші діти, як сприйняли переїзд та адаптацію?
З першого дня перебування мої діти займаються дистанційно з України. У них щодня є всі уроки по розкладу, домашні завдання і т.д. Нам пропонували відвідувати чеську школу, разів чотири приходили соціальні служби. Але вивчивши це питання більш глибше, я переконалася, що ті знання, які вони отримають з України не порівняти з тим, чому їх навчать в цій школі. До речі, батьки інших дітей, які проживають разом із нами в одному приміщення, не вірили, що у нас настільки серйозно йдуть дистанційно уроки. Деякі навіть приходили дивилися і дивувалися, коли мої діти займалися. Хочу сказати, із всіх тих, хто тут проживає, а це більше ста осіб, тільки в нас так налагоджено навчання. За що я дуже вдячна директору нашої школи, Сергію Никонцю, що зміг так організувати навчальний процес, що навіть соціальні служби в Чехії дивувалися. От за це низький уклін директору школи та всім вчителям.



На фото - Вікторія з доньками

До речі, мої дівчата не полишили спорт. Даша займається волейболом, а Вероніка відвідує заняття з дзюдо. Спортивною підготовкою дівчат викладачі захоплюються. Після першого заняття Вероніки зі своїми однолітками, тренер її перевів до старших, сказав, що їй там, з однолітками, нічого робити, бо в неї набагато сильніша підготовка. Буквально вчора до мене приходив власник цього клубу дзюдо. Ми обговорювали оформлення офіційно Вероніки в їхній клуб. Як він мені сказав: «Вона мені тут потрібна».

Тож дітям сумувати ніколи. У них і час вільний є тільки увечері та на вихідних. Я намагаюся зробити все, для того, аби мої діти були чимось постійно зайняті.

Що для вас означає вислів «Сумую за домівкою»
Це нестерпний біль, який розриває тебе з середини. Тут ми «на чужині». І яке б не було відношення, чим би ти не займався, якою б іноземною красою не захоплювувася, це все не притупить той біль. Де б ми зараз не були - ми всі живемо з Україною в серці. І це дуже цінне вміння берегти у собі свій рід, свій генетичний код, свою національну пам'ять, свій дім, свою країну.
Після того, як ми переможемо росію і вона розчиниться у смітнику історії - ми, українці, повернемося у свої домівки, відбудуємо зруйновані міста, посадимо дерева і квіти, заспіваємо свої найгарніші пісні, виростимо хліб і дітей, для яких гідність, патріотизм, свобода, незламність, любов будуть не пафосними рядками з книжок, а життєвими маяками, що не дадуть людству загубитися в штормах брехні і зла, що ширять російські нелюди.
Кожна наша сльоза проростає вірою в українську перемогу. Україна обов'язково переможе!

Джерело: Ніжинська міська газета "Вісті" від 19 травня 2022 року, спілкувалася Тетяна Марченко, фото зі сторінки Вікторія Коломійченко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)