Загиблий Петро Торшин не служив в армії, автомат тримав уперше в руках тримав, але відчайдушно і безстрашно «мочив» рашистів

Син чекає тата із війни, а тато - далеко-далеко, аж на небі. Він - Герой. Він життя своє молоде віддав, аби його малий Тимофійко і всі ми жили під мирним небом... 25 липня від поранень, отриманих у кровопролитних боях на Донеччині, помер наш земляк - Петро Торшин із Риботина. «Він був справжнім воїном, безстрашним і надійним, хоча автомат йому довелося тримати вперше в житті, він був, дійсно, Героєм», - кажуть його побратими. Позивний дали йому на війні «Тихий», бо в душі Петра було справжнісіньке море доброти.



Риботин втратив свого воїна


Горе за горем іде та іде. Похорон за похороном по всій Україні, яка не знімає траурного вінка, сплетеного із журби, голосіння та сліз. І в тих сльозах, що за час війни виплакали українці, вже можна втопитися всьому світові.
Не висихають сльози і в Коропщини. Знову чорна звістка: 25 липня від поранень, отриманих у страшних боях на Донеччині, помер Петро Торшин із Риботина. Мій односелець, мій сусід. Як же тільки важко і боляче писати про хлопця, якого знала особисто, у минулому часі - «був». Писати про молоде життя, яке згубила триклятуща війна. Петру ж було лишень тридцять два.

Ще ж зовсім недавно зустрічала Петю на рідній ву­лиці. Приходив воїн у коротеньку відпустку. Декілька днів відпочив від того смертельного пекла, що зветься війною.

І ось 26 липня всім кутком, усім селом, усім Коропом знову зустрічаємо Петра. Але зустріч та проймає серце болем. Бо ж Героєм повернувся наш воїн до материного порогу. Навколішках зустрічали земляка, віддаючи шану захиснику. Зі сльозами проводжали свого воїна в останню путь, з усіма почестями. Прощальні слова. Три вистріли почесного караулу. І тиша. Чи не кожен повертався із кла­довища додому із важким серцем, із сумними думками.

Петро Торшин - воїн Риботина, який загинув за Україну у цій війні, загинув за кожного з нас. Не забуваймо про це! Бо ж зависоку ціну платимо за свободу, за те, що спокій­но спимо, ходимо на роботу, садимо городи. А ціна тієї свободи і відносно мирного спокою - то життя нашого Петра, то життя сотень таких Героїв, як він.

Дорогу у житті пробивав собі сам

У пам'яті, наче слайди, виринають кадри, на яких мій сусід. Ось він ще зовсім малий із матір'ю гостює у нас. А ось він уже і до школи портфеля несе. Розумнецьким зростав хлопчина, хоча ніхто з ним за уроками не сидів: сам учив-зубрив, старався. У відмінниках навіть років чо­тири ходив. Учителі пригадують, що був дисциплінованим, старанним, любив точні науки. У футбол був закоханий. А яким роботящим росло те дитя. Він уже в одинадцять років сам за плугом ходив: своїм коником городи орав. Та і в господарстві багато чого лежало саме на його плечах. Раненько прокинеться, по хазяйству допоможе, корову на пасовище віджене і до школи. Навчання не закинув після школи, пішов далі здобувати освіту. Закінчив Глухівський коледж, отримав диплом механіка-водія. За спеціальністю роботи не знайшов, та згодом влаштувався електриком Нехаївської дільниці експлуатації електромереж, де пра­цював декілька років. І згадують його тут теплим словом: золотий хлопець був.

А потім у Петра відкрилася нова сторінка - столиця, де нові можливості, нові перспективи, нове життя. Здобув ще одну освіту - вищу, пов'язану з галуззю енергетики. Влаштувався в «Укренерго». Останній рік працював в управлінні адміністративними будинками апарату Верхо­вної Ради України. Найближчим часом міг би обійняти і керівну посаду.

Почуття гордості завжди охоплює душу за тих дітей, які самі хочуть, можуть, вміють будувати своє життя, чогось добиватися, прагнути кращого. Петро - саме із таких. Він, простий сільський хлопець, сам усього до­бивався у житті, із самого малку. Помочі чекати не було звідки. Торувати свій життєвий шлях без підтримки було непросто, часом дуже важко. Але кожного разу він ста­вив перед собою мету і впевнено до неї йшов. Надіявся тільки на себе, свою наполегливість, цілеспрямованість і розум. Він міг би багато чого досягнути у житті, йому було заради кого жити, але.

Доля, вкрадена війною

Жила собі у Києві сім'я, молода, щаслива: Петро, Настя і малий Тимофійко, якому п'ять рочків нині. Жили розміреним буттям, працювали, сина в любові ростили, будували плани спільні на життя. І тут прийшла вона, ві­йна. В одну мить забрала татка у сина, який так схожий на батька. Рано овдовіла ще зовсім молода дружина. Одягнули чорну хустину мати і бабуся. Без Петрової по­ради і підтримки лишився його молодший брат.

- Петя був прекрасним сім'янином: чудовим чоловіком, люблячим татом. Добрий такий за вдачею. Безвідмов­ний. Турботливий. Завжди підтримає, зрозуміє, розрадить. Він завжди за нас переживав. А коли був на війні, то боявся, аби ми не лишилися одні, - ледь стримуючи сльози, говорить вдова Героя Настя, якій у парі судилося прожити з Петром лише дев'ять років. - Він був моєю до­лею, але її вкрала війна.

Коли чоловік нещодавно приходив у відпустку, Настя так не хотіла його знову відпускати на війну.
«Відчувала, - зізнається, - що бачу його востаннє».

Жіноче чуття, на жаль, не підвело. Та і сон після Пе­трового поранення наснився нехороший, нічого доброго не віщував.

- Бачу чоловіка, пише мені на аркуші числа 23 плюс 27, - розповідає Настя. - 25 його не стало, а 27 Петю по­хоронили. Та і в той момент, коли зупинилося його серце, мені на душі було так погано, так важко, як ніколи до цього.

- А Тимофійко знає, що тата немає?

- Поверхнево. Я йому не казала, - відповіла Настя. - Він дуже любить тата. Скучає за ним. Він же чекає тата...

Крізь пекло передової

Вдивляюся у фото Петра, яке несли на похоронній церемонії. Молодий, красивий, життєрадісний. А посмішка - така щира, така сонячна. А очі - скільки в них тільки до­броти! Він, справді, був дуже добрим за вдачею. Недарма ж від побратимів на війні отримав позивний «Тихий», бо в його душі жив добряк.

Війна... Коли вона почалася, Петро, переживаючи за своїх, відправив дружину і сина за кордон. Сам поїхав у Риботин: у нього була відпустка. Але він її так і не відгуляв. Отримав повістку. Деякий час був у роті охорони, стояв на блокпосту у Коропі, а потім - на передову. 8 травня почалася писатися його бойова сторінка життя. На війну вирушив зі своїми земляками - братами Козубами: Саш­ком, Сергієм та Андрієм. Деякий час вони були разом, а потім хлопців розкидало: Сашка - на іншу позиція, Сергія, пораненого, - у шпиталь. А ось Андрій, який теж нині на реабілітації після серйозного поранення, із Петром був до останнього.

- Ми вчотирьох держалися завжди разом. На війні важливо, щоб поруч був хтось свій. Бо знаєш: із поля бою тебе свої витягнуть стовідсотково: чи-то раненого, чи-то мертвого, - починає розповідь Андрій Козуб. - Бо ми потрапили у таку страшну м'ясорубку, що і слів таких не знайдеться, щоб усе це описати. Це смерть, це кров, це нелюдський біль, це вибухи, вогонь. Це повний хаос. Я згадую те, що відбувалося на передовій, і не вірю, що все це було з нами. Це наче якийсь фільм жахів. Але ж ні, не фільм. Це війна. І не вірте, коли кажуть, що страху немає. Усі бояться, бо всі хочуть жити. Просто у кожного своя психіка і кожен по-різному реагує на те, що відбувається. Думаєте, не страшно, коли за декілька метрів розривається граната? Чи коли ти сидиш у якійсь схованці і думаєш: влучить снаряд сюди чи ні? Чи немає страху, коли на тебе пре важка техніка? Чи коли по тобі прицільно лупить танк? Страшно. Непросто витримати і оті чотири години, коли ти стоїш на позиції. У повній бойовій готовності. Кожна нервова клітина у напруженні. Уночі вдивляєшся у тепловізор, чи не сунуть до нас «гос­ті». І перший, хто ляже від рук ворога, це той, хто стоїть на першій позиції. Але прогавити «гостей» ми не мали права, бо далі за нами - наші хлопці, і саме від того, хто на посту, залежить життя побратимів. Ми дуже часто з Петром стояли саме на першій позиції.



«Петро для мене був, як брат»

Позиції у селі Нижнє Покровське, де був поранений Петро, та і не тільки він, наші воїни тримали понад шість днів. Того дня, коли вони виїжджали на пікапі із Бахмута на позиції, по наших захисниках ракетами лупили без­пощадно. Розуміли хлопці: тут теж буде спекотно. Так і вийшло. Обстріли, вогонь - чи не щодня.

А 18 липня почався прямий ближній бій. За важкою технікою пішла ворожа піхота.
- Наша позиція була в крайній хаті села. І ворог просто впритул прийшов до нас. Ти бачиш рашиста в обличчя, бо він за п'ять метрів від тебе. І лік іде на секунди: чи він - тебе, чи ти - його. Автомати, гранатомети - у хід ішло все. Прямий вогневий контакт. Стрілянина страшна.

І для мене, і для Петра - це був третій контактний бій за сім днів. Останній бій був дуже важким. Я вже поранений присів під хатою, бачу, Петро вибігає з гаража, звідки вів вогонь, уже з перемотаною якоюсь ганчіркою рукою. Теж поранений. І тут по рації нам кажуть: «Чекайте. По вас їдуть». Ми вскакуємо в Ниттег і намагаємося вирватися з-під обстрілів. Але до місця призначення так і не доїхали. Дорогою нас підірвали. Це було не пряме влучання, інак­ше б ніхто не вижив. Ударна хвиля була такою потужною, що американський чотирьохтонний броньований Ниттег, наче сірникова коробка, підскочив і почав крутитися. З машини всі повилітали хто куди. Востаннє я бачив Петра у Бахмуті в госпіталі. Я - на каталці, і він також: стогнав дуже. Петро отримав серйозну черепно-мозкову травму. Пережив клінічну смерть. Лікарі його витягнули з того світу. Зробили операцію, але. За цей час, що ми були з Петром разом, він став для мене братом, бо стільки з ним страш­ного пережили, через таку січкарку пройшли, що словами не передати. І загибель Петра для мене - велика втрата, бо поріднила нас та клята війна. І коли будете писати про Петра, напишіть обов'язково, що він був Героєм з великої літери, - голос Андрія дрижить.

- Петро не служив в армії, він автомат уперше в руках тримав. Але ви б бачили, як він відчайдушно і безстрашно «мочив» рашистів. То був не той Петро, спокійний і добрий, то був справжній воїн, який свого не кине ні за яких обставин, який триматиме позицію до останнього.

І Петро позицію тримав до останнього... Тримав, щоб вижити самому у тому смертельному бою. Щоб ми жили під мирним небом. Щоб сонячним було майбутнє у його Тимофійка, який чекає тата із війни...

Газета “Нові горизонти” від 04.09.2022, Людмила ВЛАСКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (2)