Старший лейтенант Михайло Писарюга: «До мирного життя повернусь коли охолонуть стволи гармат»

Михайло Писарюга

Городнянцю Михайлу Писарюзі 30 років. Він – старший офіцер батареї в 58-ій мотопіхотній бригаді. Закінчивши школу, юнак у 2012 році обрав цілком мирну професію – він навчався у Національному авіаційному університеті на факультеті автоматизації та комп’ютерно-інтегрованих технологій. А оскільки при університеті була військова кафедра, то Михайло, закінчивши навчання, пройшов підготовку 2018-2019 роках як командир взводу в Національній академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові.

На деякий час Михайло повернувся до цивільного життя, але не надовго, бо з початком повномасштабного вторгнення знову взявся до зброї. Навала рашистів у лютому 2022-го застала Михайла під Києвом, у населеному пункті, який був розташований на Житомирській трасі. Там живе його рідний дядько. Жахіття окупації туди не докотилось, але все, що відбувалось в Ірпіні, було дуже добре чутно і відомо. Тому після вигнання ворога з Чернігівщини й Київщини Михайло повернувся додому в Городню й пішов у військкомат.

Пів року він ніс службу саме у місцевому військкоматі, а потім його направили на тримісячне навчання на командира артилерійського підрозділу. Отримавши нові знання, наш земляк потрапив у 58-у окрему мотопіхотну бригаду, військові дороги якої на той час проходили близ Лиману. По закінченню виконання бойових завдань там бригаду, яка понесла великі втрати серед піхотних підрозділів у важких боях, вивели на відновлення, а артилерійський підрозділ, в якому ніс бойову службу Михайло, перекинули для підкріплення на Харківщину.

Так з весни весни 2023 року Михайло служить в 58-й мотопіхотній бригаді . Він – старший офіцер батареї. Спочатку працював з радянськими гарматами Д-20, потім – опанував британську самохідну артустановку AS-90.
– Трошки світ побачив, бо навчали нас у Великій Британії, в Королівській школі артилерії, – розповідає Михайло на псевдо «Апостол», з яким спілкуємось саме у День Захисника, 1 жовтня, під час його перебування вдома у короткотривалій відпустці. – Союзники прагнули, щоб ми були універсальними, вміли працювати і як механіки-водії, і як навідники, знали основи ремонту техніки. Це дуже допомогло в реальній бойовій обстановці. Бо були моменти, коли в день випускали до 100 снарядів. Британські гармати більш влучні, наводитися легше, багато автоматики.

Восени 2023 року підрозділ Михайла відправився виконувати бойове завдання на Вугледарський напрямок. «Завдяки бойовій роботі “Апостола” та його хлопців було уражено і ворожі колони, і російські танки, іншу бронетехніку, знищувалися позиції та жива сила противника. Номенклатура боєприпасів до британських гармат дозволяє виконувати величезний спектр бойових завдань» – розповідає про Михайла та його побратимів Генеральний штаб ЗСУ.
Сам же воїн говорить так:
– Крім знищення виявлених цілей по команді, наше головне завдання – берегти піхотинців. Не дати ворогу наблизитися до наших побратимів. Тільки дрони бачать висування противника чи штурм, ми відкриваємо вогонь, аби ліквідувати загарбників ще на підступах. Так ми працювали минулого року під Урожайним, а потім – під Пречистівкою на Донбасі.

Запитую чи не жалкує, що пішов воювати, адже, мабуть, ні для кого не секрет, що шляхів ухилитися від військової служби є достатньо, чим залюбки користуються ті, для кого це «не їхня війна».
– Краще так, ніж будь-як по іншому, – каже Михайло. – Я з дитинства так звик: якщо є проблема – її треба вирішувати, а не ховатись, бо вона ж сама по собі не зникне. А війна – це не проблема. Це катастрофа і реальна загроза для існування українського народу і України. Як потім жити далі, коли повернуться з пекла хлопці, які здобували волю й свободу для всіх, а ти в той час ховався, відсиджувався? Звичайно, буває страшно. І дуже. Саме цей страх, мабуть, багатьом і не дає можливості зробити правильний вибір. Але з досвіду скажу: страшно тільки спочатку, в перші дні, коли заходиш у зону гарячих боїв. Потім проходить адаптація і приходить усвідомлення того, що ти робиш і навіщо.

І тоді вже коли повертаєшся у більш-менш спокійне середовище, тиша напружує, не вистачає того адреналіну, який веде у бій. Поки є ворог тут, на нашій землі, спокійно не сидиться.
Михайло каже, що нині склад його підрозділу складається переважно з молоді. Більшість мобілізованих воюють з першого року війни. З сумом ділиться, що найболючіше – це втрачати в бою своїх побратимів. А ще складніше – повідомляти про непоправне батькам та рідним загиблого воїна. Таких випадків за період війни у Михайла в його підрозділі було три, і всі на Харківщині.

– Це психологічні моменти, але з ними буває важко справлятись, – каже Михайло. – Тому особливу увагу приділяємо навчанню вижити в бою. Це жорстокі реалії війни, але неправильно було б про це промовчати, бо багаторічна битв аз таким жорстоким і могутнім ворогом без втрат і крові не може відбуватись. Але це одночасно й школа виживання, школа життя, школа досвіду. Той, хто пройшов горнило війни, вже ніколи не буде таким, яким він був до війни.

Він не миритиметься з несправедливістю, бо той, хто одного разу став на шлях боротьби проти зла, вже з нього ніколи не зверне.
Поки Михайло відпочиває від військових буднів у колі рідних – батьків і сестри. Але незабаром йому повертатися туди, де воїни світла несуть свою важку але справедливу місію. Після війни він мріє повернутися до мирної професії і створити власну родину. Але, каже, для цього треба, щоб ворог зник з рідної землі і охолонули стволи гармат.

Джерело: "Новини Городнянщини"

Залишити коментар

Ім'я

Коментар