Чибип

Друга війна Неоніли Амосової

2024-03-01 12:08:10
678 0
«Заходь, дєточка! - відкриває двері жителька Замістя Неоніла Андріївна Амосова. - Я тобі на цілу сторінку «Прилучаночки» про своє життя розповім. Газету вашу люблю. У мене підшивки лежать - і «Прилучаночка», і «Бабушка», і «Нострадамус». Зараз поки передплатити не можу, бо збираю на ремонт дверей. Вони у мене випадають. Але, коли зможу, обов'язково випишу». А розповісти правнучці волосного судді і родичці знаменитого хірурга і справді є про що.



«НІМЕЦЬ СКАЗАВ, ЩО БУДУ ЩАСЛИВА»


«Вже другу війну переживаю, а воно все ніяк не заспокоїть­ся», - зі сльозою в голосі каже бабуся, пропонуючи присісти та диван. Дошкандибавши, сідає поряд. Напроти на поличці спить кішка, на неї з фоторепродукції дивиться святий.
Народилась Неоніла Андріївна Амосова на хуторі Новомихайлівському Підліснівської сільської ради Сумського району Сумської області. Хоча у паспорті місцем народження помилково вказано: «Село Подлеснівка». А от дата стоїть правильна - 17 червня 1937 року.

Прадід її був суддею Сумської волості. Волосний суд, пише «Вікіпедія», це - внутрішній суд волості, адміністративної одиниці селянського самоврядування у Російській імперії, який складався з виборних непрофесійних суддів. Зрозумі­ло, що обирали їх з багатіїв. ««Поміщиком був і дідуся Федір Шкумат, - згадує Неоніла Андріївна. - Його розкуркулили».

Діда свого дуже любила і досі каже про нього з ласкою: «дідуся» замість «дідусь». А от з батьком не склалось. Її рідного поранили на фронті. Крім контузії, чоловіка ще й паралізувало. «Мама його покинула, бо став пить горілку, - знову бринить сльоза у словах замістянки. - Потім ще тричі виходила заміж. І всіх мені доводилось батьками називати».

У Замісті бабусю звуть Ніною. Вона не ображається. Хоча ім’я Неоніла тоді всім підряд не давали. Як каже пенсіонер­ка: «Доступне воно було лише багатим. Їм тоді все було доступно, як зараз деяким нашим».

Заможним був і третій «батько» Неоніли Іван Колесник. З ним дівчинка і її мама переїхали у Рясне тодішнього Красно- пільського району Сумської області. Там їх і застала війна.

«Пам’ятаю, як до хати зайшли німці, - згадує Неоніла Андріївна. - А на стінах висіли портрети маминих братів. Дяді Вані - він виїхав у Владивосток, і там залишився. Дяді Володі - його на фронті убило. І дяді Яші - він тут, в Україні, був. Німці ті портрети постріляли, а нас вигнали у погріб. У хаті ж зробили комендатуру».

Згадує й інший важкий життєвий момент: «Якось я вкрала у німців цукерки і печиво та встигла їх роздати дітям. А сусідом у нас був Андрій Куліш. Він дуже на німця був схожий, як мені тоді здавалось. Високий, худий і рудий. Він мені каже: ««Ніно, що ти наробила? Он їхній солдат йде. Давай я тебе вірьовкою буду бити, а ти плач. Я не дуже битиму». Німець підійшов - несподівано взяв мене на руки і дав шматочок цукру-рафінаду. Що було далі, не пам’ятаю».
А ще пам’ятає перестрілку, під час якої куля влучила їхній корові у шию, після чого тварина залишилась глухою. Родина разом з сусідами ховалась у просторому погребі. «Там була довга лавка, - розповідає пенсіонерка. - І от біжить наш солдат. Забіг у погріб - його під тією лавкою заховали. А німці знайшли. Один з них наказав матері встати, а потім стріляв у неї над головою і біля вух. Я плакала».

«А потім жінок змушували копати окопи, - продовжує. - Отакі, як яр за Замістям. А мені до мами захотілось. Я й побігла туди, де копають. І німецький солдат по мені чергу запустив. Може, лякав, не знаю, адже, якби хотів, то вбив. Я підбігла до матері, обняла, а тут той німець підійшов і каже мамі: «Она у тєбя будєт счастлівая».

«А ще у мами був нарив над бровою, - розповідає Неоніла Амосова. - Так німці її оперували. А ще одну жінку, яка, ко­паючи окопи, сказала, що хвора, вони при всіх застрелили. Мама потім розповідала».

Ще один раз дівчинка ледве не загинула, коли з сусідом Вітею пішла пасти корів. Той знайшов міну і наказав їй тіка­ти. Пролунав вибух. Хлопцю відірвало ноги. Незважаючи на медичну допомогу, яку надали у селі, він помер.
Пригадує Неоніла Андріївна, і як у кукурудзі всі ховались, коли було бомбардування. І як в окоп упала, коли з мамою йшла. Матуся її тоді дуже кричала, поки знайшла доньку. А ще згадує, як відійшла війна і за селом стояла купа розби­тих танків та іншої техніки і лежали радянські поранені. «Ми носили їм воду, - у співбесідниці знову зривається голос. - І поранений, бідненький, хапав чайник з окропом і пив. Мама казала, що воно гаряче, а він, мабуть, не розумів».
Потім через село їхали радянські козаки-кавалеристи. «Пам’ятаю широкі червоні рукава, лампаси і папахи, - розпо­відає замістянка. - А я кричу: «Дядю, покатай!» Я ж бойова була, бо виростала з хлопцями - синами дяді. І козак мене взяв на коня, а за селом зсадив. Мама, коли мене біля двору не знайшла, дуже перелякалась».

«ЧОЛОВІК БУВ З ПОРОДИ АМОСОВИХ»


Після смерті третього чоловіка матір і донька повернулись у хутір Новомихайлівський. Працювати жінка влаштувалась на Сумсько-Степанівський цукровий завод. Там зустріла свого четвертого чоловіка - Миколу Євтєєва з Ленінграда. «Прожи­ли вони разом років дев’ять, - згадує Неоніла Андріївна. - А потім його мати написала, що на чоловіка чекають його донька і дружина. Він поїхав, і моя мама залишилась сама».



«Мамин брат Іван, який жив у Владивостоці, також воював, а після війни так і залишився там жити, - продов­жує бабуся. - Там одружився. І якось приїхав з дружиною в Україну, щоб поглянути, як ми живем». Після того забрав племінницю у Владивосток. На той момент вона встигла за­кінчити 9 класів у Степанівці, де був цукровий завод. Мама допомогла отримати паспорт, бо тоді, згадує співрозмовниця, їх не давали.

У Владивостоці вона влаштувалась у швейну майстерню, влітку працювала піонервожатою. Коли у керівництва СРСР почалась конфронтація з Китаєм, дівчина запереживала за маму і вирішила їхати додому. Тим самим поїздом їхали демобілізовані, і Неоніла була єдиною дівчиною на весь вагон. Згадує, що хлопці за неї і бились, і штовхались. А їй сподобався невисокий хлопець Юра Амосов.

«Він був малюком проти інших, хоч і вищий за мене, - зга­дує. - Круглий сирота. Мама його померла від туберкульо­зу. Батька поранили на фронті, і згодом він помер. А ще чоловік мій був з породи Амосових і доводився знаменитому хірургу племінником. Його батько був братом Миколи Амо­сова. У мене й досі десь номер телефону покійного Миколи Михайловича записаний лежить. А з Юрою ми прожили 51 рік. 14 років тому його не стало. Хворів на туберкульоз, але ми лікувались».

«ДАЛИ ПРОПУСК, МЕДАЛЬ І ПОЧЕСНУ ГРАМОТУ»

Після війни мамин брат Яків жив у Рудьківці на Чернігівщи­ні. «Його однополчанином був Андрій Омелянович Бурдай - голова колгоспу у Замісті. Він і забрав дядю Яшу сюди працювати завфермою. Друзі - є друзі».

Коли дядько захворів, Неоніла Андріївна наймала машину і возила його у лікарню. Після операції він прожив ще довго, але завфермою вже не працював. Пішов фуражиром. А племінницю поставили на його місце.

Корів, згадує співбесідниця, у колгоспі імені Фрунзе було голів 300. А ще свині і кури. Нічого того зараз немає, як і ретранслятора, куди жінка перейшла працювати.

Двадцять років Неоніла Амосова пропрацювала на, як її називали, телевежі техніком з обліку електровакуумної про­дукції. Видавала запчастини, назви яких і зараз пам’ятає - електроди, резистори, транзистори тощо. Багато добрих слів у неї є для колеги - інженера-енергетика Валерія Іванченка - «афганця», чийого онука 28-річного старшого сержанта Івана Іванченка вбили вже на нинішній війні.
На пам’ять про роботу у Неоніли Андріївни залишилися пропуск від Міністерства зв’язку СРСР, медаль «Ветеран пра­ці» і почесна грамота. Не лише зразковою працівницею була пенсіонерка, а й донором. «Умене перша група, негативний резус, - каже. - Я вичитала, що такі люди довго живуть».

Сама Неоніла Андріївна вже дожила до правнуків. Її донька Євгенія, 1957 року народження, живе у Димері біля Києва. Оскільки пенсія маленька, працює водієм трамвая. Син Валерій, 1960 року, має квартиру у Зміївському районі Харківської області. На заробітках застудився, пішли усклад­нення - тромбоз. Через це довелось ампутувати ногу. Через проблеми зі здоров’ям до матері приїжджає нечасто. А з усіх трьох внуків бабуся найбільше чекає у гості Костю, або, як називає його, Костюшеньку.

- А правнуків, пам’ятаєте, як звати? - питаю.
- Оксаночка, Дімочка, Даша, Аміна і Поліна, - відповідає прабабуся.

«МЕНЕ БОГ ОХОРОНЯЄ, І Я НІКОГО НЕ ОБРАЖАЮ»


- А чий портрет у Вас над кицькою висить, Неоніло Андріївно?
- Це - святий Шарбель. Молюсь йому, аби було здоров’я. Святий Шарбель, пише «Вікіпедія», це - християнський священик і ченець, канонізований після смерті, якому церква приписує дивовижні зцілення.
Бабусю ж свого часу зцілив прилуцький офтальмолог Юрій Миколайович Ящук - «золота золотиночка», як каже на нього Неоніла Амосова. Він оперував їй праве око з катарактою. Чуйні і добрі лікарі-окулісти трапились їй і у Чернігові. «Зу­стрічаються золоті люди, - каже пенсіонерка. - Мене Бог охороняє, і я така, що нікого не ображаю. Молюся йому, аби швидше закінчилась ця війна»...



Однією з тих золотих є Ксенія Антоненко - соціальний працівник територіального центру соціального обслугову­вання Сухополов’янської сільської ради. Таких підопічних, як Неоніла Андріївна, у Ксенії Іванівни - десятеро. Крім Замістя, обслуговує також Густиню. Купує стареньким продукти, меди­каменти, прибирає вдома - робить все, що вони потребують.
Коли почалась нинішня війна, Ксенія Антоненко разом з чоловіком Сергієм та сином Дмитром возили пенсіонерам хліб з Прилук та інші необхідні продукти.

«Коли загарбники йшли з Ічні, нас у місто не пропустили, - пригадує соцпрацівниця. - А люди тоді дуже хліба чекали. Ніколи не забуду і той раз, коли взяли у Прилуках чималень­ко хліба, а всім не вистачило. Одна з замістянок тоді мені сказала: «Моя внучка так хоче батона, а його немає». Це дуже важко було».
На жаль, історія нічому не вчить деяких. Не минуло й сто­ліття, як війна знову прийшла на наші землі. Лише загарбники тепер - не з Німеччини. Так, війна - це страшно. А уявіть, як переживати її тим, хто 80 років тому вже одну пережив.

Джерело: газета “Прилуччина + Прилучаночка” Андрій Бейник

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)

Оставить комментарий

Имя
Комментарий
другие новости
У Корюківці зробили перші операції із заміни суглобів 2024-04-19 17:12:04 Чернігівські медики розповіли, як врятували немовля, що вдавилося груд... 2024-04-19 16:56:28 У Хрещатому з'явилась своя пожежна команда, якої не було понад 30 рокі... 2024-04-19 16:19:25 Альона Щербина, фізична терапевтка: «Процес старіння кісток можна відк... 2024-04-19 15:37:16 На Чернігівщині попрощалися з чотирма військовими 2024-04-19 15:14:41 У Чернігові триває ліквідація наслідків ракетної атаки 2024-04-19 14:34:24 Біологічні препарати чернігівських науковців підкорюють Європу 2024-04-19 14:17:58 Електромонтери AT «Чернігівобленерго» розповіли, як їх автівка підірва... 2024-04-19 14:08:21 За матеріалами СБУ винесено вирок двом рашистам, які знущалися над меш... 2024-04-19 13:20:22 Чернігівці збирають кошти на допомогу родині, загиблого під час ракетн... 2024-04-19 11:59:42