У 62 роки став на захист Чернігова: історія добровольця, полковника Сергія Шегеди

Сергій Шегеда

На початку повномасштабного вторгнення українці демонстрували неабияке єднання, і захищати країну хотіли всі, навіть ті, хто жодного разу не тримав в руках зброю.

Натомість герой нашої сьогоднішньої розповіді Сергій Шегеда пішов боронити рідне місто у 62 роки.

Пане Сергію, так розумію, що ви в минулому – військовий, але на час повномасштабного вторгнення ви вже не служили?

Так. Я був в оперативному резерві від 2015-го до 2020 року, був комбатом 21-го батальйону тероборони. А в 2020 році мені вже виповнилося 60 років, і з армії мене списали. А в 2022 році мені вже було 62. І душа боліла через те, що відбувалося довкола. Тож осторонь залишатися не зміг, бо я ж професійний військовий, Афганістан пройшов й інші випробування.

Тож ухвалили рішення стати на захист Чернігова?

Звісно, але мені одразу сказали, що 21-й батальйон розгортати не будуть, то я командував ротою охорони. Тримали 7-й і 8-й сектори оборони Чернігова. Це від Алеї Героїв, далі по колишній вулиці Толстого і до військово-патріотичного клубу «Спарта». Причому рота ж не стояла в лінію, а постами по 5 чи 6 людей. Охороняли міст, перехрестя, самі робили оборонні укриття з мішків, на газонах копали окопи. На Болдиній горі й бліндаж викопали неподалік Вічного багаття. Там і за ППО наглядали. 15 наших людей були на «Спарті», де бої йшли, там моїх четверо людей загинули в боях.

Що для вас особливо важко було в той час, що згадується?

Уявіть, прийшли цивільні люди, яких ви не знаєте. Усім видали зброю, але багато хто у війську не служив, не знає навіть, як її тримати. То треба було пояснювати, як користуватися зброєю, як поводитися, на що звертати увагу. Людей, які служили в АТО, чи сержантів, які були, ставили старшими на пости. Бо ці люди знали військову справу, то могли навчати інших.

Натомість я – полковник, командував ротою, заступником був майор, а командирами взводів були майори, командирами відділень – лейтенанти.

Після того як вороги відступили, офіцерів забрали до війська. Бо в нас офіцери були і ракетники, і артилеристи, навіть один льотчик був. Він був майором і пішов у піхоту.

Ви що далі робили?

Оскільки мене звільнили зі служби, я нікуди далі не пішов служити. Але під час оборони Чернігова ніхто ж не думав, що мені 62 роки. Я живчиком був. Однак у травні 2022 року мені сказали: «Йдіть додому». І в той час у мене дуже сильно захворіла дружина, інсульт стався, далі була операція. Натомість син мій пішов служити одразу і нині служить. Він, до речі, був цивільним, мав бронь, бо працював на «Укрпошті» в логістиці. Але вирішив, що треба йти і захищати країну.

Чи відчували в той час єднання людей і чи змінилася ситуація нині?

Звісно, що відчував, і поступово ситуація ставала іншою. Бо в перші дні нічого ж не було організовано – ні харчування, ні інші питання.

Тоді нам допомагали цивільні на блокпостах, переодягали нас, привозили потроху комплекти одягу. Продуктами люди допомагали, навіть чайок бабульки на блокпости приносили. А ми тим часом на Красному мосту, в гаю, копали окопи.

На Лісковиці жителі приватного сектору допомагали нам, варили їжу. Через три дні нам почали централізовано привозити макарони й інші продукти, але ж розпалювати багаття не можна було. То сказали: шукайте, де це все можна буде приготувати в цивільних, де газ є. То шукали. І на це час потрібен був. І людей пізнаєш не дуже швидко.

Чи відкривалися в той час люди з несподіваних сторін?

Була одна історія: прийшов до нас чоловік, який відсидів 17 років у в’язниці. І після оборони Чернігова він залишився служити у війську добровольцем. Причому служив добре, отримав медаль і орден. На жаль, цей боєць три місяці тому загинув. Але чотири роки хлопець відвоював. І ніхто не подумав би, що в людини з таким минулим дуже сильні патріотичні почуття.

Взагалі приходило багато людей, які не думали про пільги чи якісь відстрочки. Наприклад, Марченко Андрій, у якого п’ятеро дітей, Юрій Стеценко, у якого троє дітей, й інші хлопці. Прийшли і сказали, що треба захищати країну.

Якби можна було повернути час назад, ви вчинили б так само? Не сиділи б вдома, а пішли б боронити Чернігів у 62 роки?

Якби не хвороба дружини, я й зараз ще пішов би воювати. Дозволили ж чоловікам після 60 років служити на контракті. Якщо здоров’я не підводить, то можна.

Про що нині вам мріється?

Про те, що й усім: аби швидше закінчилася війна, щоб діти повернулися додому, зажили цивільним життям. Хто ж про це не мріє?

Своєю історією Сергій Шегеда також поділився на особливій зустрічі в Чернігівському історичному музеї ім. В. В. Тарновського, яку організували з нагоди Дня українського добровольця.

Джерело: сайт "Челайн", Ірина Осташко, фото Максима Блакитного

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)