Валентина Глухенька з Конятина вірить, що її безвісти зни­клий брат повернеться додому живим

«Живе той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя» В.Симоненко

Мабуть, ці слова якнайкраще характеризують сутність життя енергійної і сильної духом жін­ки, жительки села Конятин, Валентини Іванівни Глухенької.
Народилася і жила вона з батьками у місті Біла Церква. Крім неї, у сім’ї було ще два брати - Микола і Андрій. Але згадка про місто в серці Валентини не навіює жодних емоцій, а ось дитинство у бабусі в Конятині вона згадує з таким теплом і такою раді­стю, ніби знову опинилася в тому часі. «Ми чекали канікул, як якоїсь казки, - говорить Валя, - і осінніх, і зимових, і весняних, і літніх - усіх...» І тільки бать­ки сказали, що везуть дітей у село до бабусі, речі збиралися за п’ять-десять хвилини, і діти були вже в очікуванні поїздки.

Бабуся любила онуків, зустрічала різними смаколиками, жаліла в усьому, і вони віддячували їй сво­єю дитячою відданістю і любов’ю. «А які бабуся пе­кла пироги нам кожного тижня в печі, - розповідає Валентина, - я скільки не пробувала таких пекти, а в мене вони такі не виходять».

Канікули в бабусі проходили цікаво: був час і від­почити, і попрацювати. Допомагали діти і на городі, і по господарству, і сіно заготовляти. «Одне, що не любила, то це корів пасти», - каже Валентина. Але про село, про бабусю і дідуся у неї назавжди зали­шилися найприємніші дитячі спогади.

У 1994 році мама привезла дівчину в Конятин до бабусі і вже до 9 класу вона ходила в Конятинську неповно середню школу. Після школи вступила до Сосницького бухгалтерського технікуму і після за­кінчення його почалася її трудова діяльність на різ­них роботах.

В ті часи ще був у селі колгосп. Робота завжди знаходилась тому, хто хотів працювати. Валентина згадує, що ще бувши молодою дівчиною, часто йшла на різні роботи. Приїжджав додому бригадир і просив допомогти у заготівлі сіна чи соломи, про­полці буряків. А часто бувало, що не було світла після грози, чи з якоїсь іншої причини, і на фермі потрібні були люди, щоб допомогти дояркам подої­ти групи корів. Голова колгоспу просив і Валентину на допомогу, і вона, звісно, не відмовляла. Так з мо­лоду і привикла до будь-якої роботи і не боялася її виконувати.

Життя вплітало в юні її роки нелегку фізичну пра­цю, але вона вдячна йому за те, бо вчилася бути самостійною і незалежною. Цей досвід пригодив­ся їй в подальшому житті і тепер допомагає долати сьогоденні труднощі. Доросле життя поклало у свій нелегкий світ і дорога, якою пішла дівчина, часом була важкою і тернистою.

Після закінчення технікуму працювала обліков­цем на фермі у колгоспі. Потім деякий час прийма­ла молоко у молокоприймальному пункті від насе­лення. У 2001 році вийшла заміж, народила донеч­ку Марію і пішла у декретну відпустку. Після від­пустки ще деякий час працювала на фермі, поки народилась друга донечка - Тетянка. Знову була декретна відпустка. Увесь свій час жінка присвячу­вала діткам і господарству. В той час відкрився у селі дитячий садок. Валентина пішла проситися, щоб її взяли на роботу, і їй запропонували роботу прачки, а потім ще деякий період була бухгалтером у сільській раді по дитсадку.

У 2016 році помер чоловік. Маша була уже ви­пускницею школи, а менша, Тетянка, тільки-но піш­ла до школи. Всі турботи і обов’язки лягли на плечі матері. Потрібно було ставити дітей на ноги, стар­шу вже віддавати вчитися далі, і Валентина зрозу­міла, що треба бути сильною і жити заради дітей, тобто виборювати їхнє майбутнє.

У 2018 році звільнилося місце завідуючої сіль­ським Будинком культури. Валентина попросилась, щоб її взяли на цю посаду, і не помилилась у своє­му виборі. Це було її місце, куди вона так довго ішла по трудовій своїй стежині. З великим ентузіазмом і натхненням взялася до роботи. Полагодили всю апаратуру, почали готуватися до концертів. Робота їй подобалась. Як говорить Валентина Іванівна, вона горіла нею. У цій сфері життя вона самореалі- зувалася. З часом зібрався аматорський колектив, який назвали «Конятинські кумасеньки». До нього ходили дівчата і жінки із села, які вміли співати, роз­казувати гуморески, мали акторські здібності, і про­сто були активними і небайдужими. Були репети­ції, довгі підготовки до свят, а потім прекрасні кон­церти.

Валентина Іванівна з гордістю розповідає, що до війни вони проводили по 24 концерти на рік. Де вони тільки з ними не були: в Спаському, Змітневі, Сосниці, сусідньому Коропському районі (Оболоння, Городище, Вишеньки).

У 2020 році був фестиваль молока в Чернігові, куди їх також запросили з концертом і «Кумасеньки» були нагороджені дипломом за участь.

Якось довелося бути на їх концерті у Купчичах. Село, звичайно,маленьке, людей прийшло не дуже багато, але дівчата ввесь концерт відбули, як для великої зали. Всі голосисті,активні, репер­туар цікавий, і стільки насолоди і емоцій отримали глядачі від їхнього виступу. Колектив згуртований і дружній, бо на чолі його енергійна керівниця, яка любить свою роботу.

Та на зміну цій білій смузі життєвої дороги при­йшла чорна смуга - почалася війна. Вже було не до концертів і Валентина не розуміла, як правиль­но тепер вести свою роботу. Пішла взимку у від­пустку, трохи посиділа і, як сказала мені, не витри­мали нерви. Організувала жінок і 9 січня 2023 року вони почали плести сітки для воїнів ЗСУ. Шукали різну тканину, плели і кружки, робили окопні свіч­ки. Люди з села ходили і по можливості допомага­ли. На все потрібні були гроші, тому збирали, як могли. Це були і благодійні концерти, ярмарки, до­помога небайдужих громадян. Всі донати йшли на придбання матеріалів для сіток, про все зробле­не Валентина Іванівна завжди відзвітовувалась. Говорить, що іноді була потреба у матеріалі, але купити було ні за що, ось і просила людей про до­помогу через інтернет, хоч це було і незручно. А що зробиш. Все для майбутньої Перемоги.

Серце болить за кожного солдата, а їх тільки з села Конятина скільки служить в ЗСУ! Та і рідний брат Валентини, Андрій, теж служить на захисті нашої країни та наразі він рахується безвісти зни­клим. Але рідня вірить, що він живий і повернеться додому. І треба вірити! І Валентина Іванівна вірить, що живий брат і нехай її віра буде сильною і допо­може йому у поверненні додому живим і здоровим.

У розмові про свою роботу Валя згадує небай­дужих односельчан: Ю.Піріпічай, М.Карпенка, І.Романова, Ю.Суржика, настоятеля Свято-Успенського храму отця Іоанна, які ніколи не відмовляють у проханні надати допомогу. І це додає їй впевнено­сті і віри у те, що разом - ми сила!

Тепер уже роблять сітки з іншого матеріалу, який потрібно тільки різати і зшивати, тому і менша кіль­кість людей для цієї роботи потрібна. Працюють удвох. За півтора місяці перешили до 40 рулонів. Відправляють хлопцям, а вони, в свою чергу, ви­словлюють їм вдячність і присилають подяки.

Вона знаходить в собі сили займатись тим, що корисне для людей і в цьому набуває собі життє­вої енергії.
Біля будинку культури завжди чисто, прибрано, заквітчано. Проїжджаючи повз нього, робиш висно­вок, що люди, які тут працюють, на своєму місці і віддані цій справі.

А ось і знову біла смуга на життєвому путі Валентини Іванівни. Нещодавно вона вперше ста­ла бабусею. Її старша донечка народила їй внучку Злату. Щаслива бабуся говорить: «У мене були дві принцеси, а тепер з’явилася третя. І це найголовні­ше. Так що проживаю життя недаремно, бо щасли­ва у дітях і внуках».

А менша, Тетянка, як і мама, йде навчатись у Сосницький технікум. Діти виростають, а мама стає сильнішою і мудрішою.

- Що для Вас щастя? - запитую у Валентини Іванівни.
Щастя я шукаю у собі. Прокинулась вранці, бачу сонечко, чую спів пташок, діти живі і здорові, а ще онучка.. - оце і є щастя,- такими словами ми закін­чили розмову.

А ще мріє Валентина про День Перемоги, про по­вернення брата і щоб більше ніколи не чути плачу матерів і дітей. Ось тоді ми підготуємо такий кон­церт в честь Перемоги!
Хай ваші мрії, Валентино Іванівно, здійсняться, а ваша енергія, сила і віра тільки укріплюються і при- множуються,бо є для кого жити і є для кого вибо­рювати життя.

Джерело: “Вісті Сосниччини”, Тетяна Кохан

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)