Мати загиблого Сергія Многолітнього розповіла вражаючу історію, як кішка подавала знаки перед нападами росіян

На фото Сергій Многолітній 

«В мене мамо так ба­гато роботи. Я до тебе на хвилиночку», - так Сергій Многолітній каже своїй мамі, прийшовши уві сні. Являється як живий, й Ірина Володимирівна відчуває, що й тепер син любить її, тривожиться і звідти допомагає, як може. А яка в нього робота там, де всі ми знаємо, Вічний Спочинок у Царстві Небеснім?

Сергій - родом з 90-их (народився 23 лютого 1994-го). Тобто, з того по­коління, більшість якого нестатків зазнавало з пелюшок. І молода держава, скажемо прямо, про них мало турбувалась у глобальну кри­зу, і батьки далеко не всім потрібним дитину могли забезпечити. Й віра в Україну, з якою так охоче йшли на референдум 1 грудня 1991­го, так занедужала «у широких вер­ствах». Хтось хотів назад, в СРСР, хтось, роззираючись «географічно», мріяв про добробут десь в Європі - і не просто мріяв.

То от, у центрі Новгорода-Сіверського ріс звичайний хлопчик Сергійко Нагуло.

- Він мені в дитинстві зовсім не завдавав клопотів. Ніколи не хворів, був дуже спо­кійним і слухняним, - згадує Ірина Многолітня, його мати. - Сам знаходив собі за­няття, ігри. Ріс дуже самостійним. Сергій захоплювався волейболом, бас­кетболом, часто їздив на змагання.

- У школі вчився дуже добре до дев'ятого класу. А в десятому от і виникли з навчан­ням проблеми. І з поведінкою, - відверті зі­знання матері. - І мене вперше викликали до школи...

Був то недобрий вплив, чи «другий важ­кий вік» своє диктував, чи просто брала своє юнача, чоловіча природа. Бо ж один із Сергієвих друзів, коли мама з плачами виказувала йому за необачну поведінку, підійшов, обняв і тихо сказав: «Мамо, так я ж хлопчик.». І вона обм'якла.



Зрештою, з непослухів часто виростають Герої і справжні Люди.

На поминальному обіді по Сергієві сусіди згадували, як багато друзів було у нього, як часто вони приходили до них додому.

У ті роки, як Сергій був старшокласни­ком, Ірина Многолітня і її чоловік Степан сколихнули своїм непередбачуваним до­брим вчинком все місто: взяли до себе жити синового друга - круглого сироту, який і .до того, як помер батько, ріс без ма­тері. Й Степан, людина із золотими рука­ми, став навчати Сергія й Андрія всім пре­мудростям будівельної, ремонтної справи. А в сім'ї вже підростав малесенький Ярос­лав, а друзям Сергієвим в скромній квар­тирі так само були раді.
Після школи Сергій пішов до коледжу пе­нітенціарної служби, що в Чернігові.



На фото Ірина Многолітня

- Він більше цікавився автотехнікою, - згадує пані Ірина. - І хотів навчитись ре­монтувати автівки - щоб досконало це ви­ходило, що віртуозом стати в цій справі. А це я підштовхнула його до коледжу - на цю, по суті, юридичну стежку.
Майбутньою спеціальністю Сергій зацікавився серйозно. Й щоб працювати в Новгород-Сіверському СІЗО, перевівся на заочне навчання.
Але через кілька років уклав контракт із ЗСУ і пішов працювати у військову части­ну. А у 2017-му - в АТО. Добровольцем.
Пройшов тоді через Маріуполь і Волноваху, був і в інших гарячих точках.

- Як закінчився контракт, довелося довго лікуватись, потім пішов працювати в охо­рону, - продовжує розповідати Ірина Воло­димирівна.

- Війна застала його у Новгороді-Сіверському і йому конче, з першого ж дня, потрібно було на фронт. ТЦК був на замку, й Сергійко пішов у міськраду, став вимагати спершу відправити його до Чер­нігова, щоб там долучитись до оборонців чи через ТЦК піти на інший напрямок, а тоді - активніших дій із захисту нашого міста і Батьківщини. Зрештою, пішов до тероборони, патрулював місто. А як тільки терцентр комплектування відновив робо­ту, одразу ж в Збройні сили.
Місяць на навчанні в Десні - і передова.

І все найпекельніші точки: Мар'їнка, Бахмут, Красногорівка, Невське.

- Сергій служив у 66-ій окремій механі­зованій бригаді. Тій самій, якій дуже до­помагають наші волонтери, міська рада і Сергій Сергієнко. Ось на знімку Сергійко із Сергієм Федоровичем, як отримували від нього автівку, - Ірина показує світлину в мобілці.
Сергій Многолітній був гранатометником - старшим навідником. З матір'ю зідзвонювались щодня, й Ірина Володимирівна знає, і як йшов через війну, й про останні його дні на «нулі».

- Вони жили у Краматорську, на окраїні, ось у таких будинках. Залишених людьми, - показує світлину, перекинуту їй сином. Там підруйнований ворогом дім обвалив білу цеглу зі своєї стіни.

- На позиції хо­дили через поле. Він мені розказує, що з ними разом у будинку живе кішечка, і на­родила вона собі діток. І от якось каже: «А кішка перенесла своє потомство в інший дім». Я стрепенулась і кажу: «І ви пере­селяйтесь вслід за нею! Вони ж, коти, біду добре передчувають.». Послухались, пішли до хати, обраної кішкою. І що ви думаєте? Будинок, які всі залишили, на­ступної ж ночі рознесло вщент.

Востаннє Сергій зателефонував матері 10 червня.

- І говорили ми тоді з ним довженно - десь півтори години, може, й довше, - ви­тирає сльози досі така стримана Ірина.

- По відеозв'язку. Я йому показала всі об­новки в квартирі. В тому числі, й нову кух­ню, що придбали на його зарплату. Він же нам з Ярославом майже все зароблене переказував, залишав собі якісь копійки. Ми все життя прожили скромненько, а це завдяки тому, що два воїни в сім'ї, мате­ріально стали жити краще. Але ж знаєте, які то гіркі гроші. То розмовляли довго, щось згадували, щось планували. І Серьожа мені каже: «Мамо, а кішечка наша знову перенесла кошеняток.». «Так чого ж ви там сидите? - мало не крикнула. - Ану шукайте кішку - і туди ж!». А син від­повідає: «Так ми о третій маємо заступати на позиції. Підемо ж заздалегідь. То скіль­ки годин тут залишилось побути? Нічого не трапиться, не переживай.». А як мені не переживати?..

Вже заходив той вечір, коли о 22-ій кацапня влучила в будинок. Із них шести ви­жив тільки один.

- Цілими залишилися і документи, і всі Сергієві речі, - тремтить голос в Ірини Володимирівни і видає тремтіння в душі.

- Не стало тільки найдорожчого - мого сина. Він залишився цілісіньким, аніскілечки не знівеченим. Бо смерть настала від розриву внутрішніх органів.

Й потому загинуло немало Сергієвих по­братимів.

- На похорони приїздив Віталій Кабенок - мій ровесник він, а воювали разом із сином, - знову комок стискає горло моїй співрозмовниці. - А через місяць теж по­ліг.

Поклали Сергія на вічний спочинок в тому куточку старого кладовища, непо­далік від дороги, де покояться Многолітні попередніх поколінь.

І от, як встановлювали пам'ятник на мо­гилі, до них із Степаном підійшов незна­йомий чоловік. І каже:

- А я так хотів знайти його могилу. Добре, що ви якраз тут.

- А Ви його знали? - здивувалась Ірина Володимирівна.

- Так, знав. Ми разом воювали.

- Так я ж ніби всіх його побратимів знаю. Кого особисто, про кого Сергій розказував. А Ви хто?..

Чоловік розповів, що він батько того хлопця, якого рашисти розстріляли на переправі, як намагався дістатись з Чернігова до Новгорода-Сіверського у березні 2022-го. Той студент - перша жертва оку­пантів з нашого міста.

- А воювали ми з Вашим сином разом недовго - останні два місяці. Не встигли близько подружитись!..

Ірина Володимирівна розповідає, а я ду­маю: новгород-сіверські кладовища в ці роки закладають у свою безмовну пам'ять так багато сумних і трагічних історій.

- Я дуже вдячна тому чоловікові, що підійшов, про Сергійка розповів. Нехай янгол-охоронець буде з ним!..

- А Многолітні звідки з'явились у Новгороді-Сіверському? - запитую. - Тільки ж в одного роду таке прізвище. Отже, немісцеві.
- З Донбасу були дідусь і бабуся. Когось з них сюди «прислали» на роботу. У них було четверо дітей. Тепер це прізвище тільки в мене та моєї матері. Невдовзі після Сергія поховали дядька Юру, а ще через сорок днів - його дружину, з котрою був розлучений, але допомагав.

- Отже, троє похоронів фактично за одне літо? Кажуть, і Бог за рік більше похоронів одній сім'ї не дає.

Ми обидві водночас зітхнули, і я запи­тала:

- А це Сергійко Многолітнім став на Ваше прохання?..
- Ні. Сам так вирішив, а мене поставив перед здійсненим фактом. По правді, я зраділа. Думала, що продовжиться ж рід Многолітніх: мали ж колись після війни в Сергія з'явитись дружина і діти.

- А Ярик?..
- У Ярика прізвище батька. Йому вже п'ятнадцять. Весь у боксі.

- Брата, певно, щодня згадує?..
- Ой, він же в Ярослава за кумира! І ту братську любов, яку дав йому Серьожа, хіба ж забудеш? Сергій же дарував Ярику найкращі гаджети - але хіба це головне? Як вони гуляли разом, як няньчив його, ма­люка, вже майже дорослий брат, як разом собаку ростили. Як спілкувались, коли Сергій служив десь чи воював. Як його Ярослав чекав!..

Вже більше року нема Сергія Многолітнього. Його вітчим, котрий сприйняв його загибель як втрату рідного сина і вголос докоряв собі, що не сказав Сергієві, що його любив, був досить тяжко поранений. Він теж - боєць з гарячих точок. А Ірина Володимирівна поставила собі завдання: тримати себе в руках і хоч на людях не виказувати, як їй боляче. Молода мати Героя, зібрана, завжди тактовна, ввічлива до всіх. І навіть модна. І тільки, певно, Бог ві­дає, який камінь на серці. З роботи навіть розрахувалась (а працювала в терцентрі комплектування і соціальної підтримки), бо тяжко весь час бути на людях.

- А я маю бути, от маю бути наодинці зі своїми думками. І щодня ходити на моги­лу до сина.

- Та й важко, ясно ж, мо­рально важко працювати там зараз.

- Так, дуже багато люд­ського горя щодня бачиш. І я не витримала.

Ірина Володимирівна показала мені скромні Сергієві нагороди - такі дорогі для них із Ярославом і Степаном. Медаль учасника бойових дій - ще з АТО. Грамо­та з нагоди Дня незалежності України, да­тована 22 серпня 2017 року, а підписана командиром оперативно-тактичного угрупування «Маріуполь». І посмертний на­грудний знак окремої механізованої 66-ої бригади. Він, досвідчений воїн, так і заги­нув солдатом, але ж не один полководець наголошував: солдат на війні - звання найвище.

- А він Вам сниться?
- Так. І все каже: «В мене мамо так ба­гато роботи. Я до тебе на хвилиночку».

- Життя ж вічне. От думається: а яка ро­бота там, де має бути, ми в це щиро віри­мо, вічний спокій і спочинок? А, видно, ро­бота є й там, і для воїнства робота ратна. Бо ж зі Святого Письма - Архистратиг Михаїл зі своїм Воїнством, а він - Небесний покровитель Києва, а отже - й України. Й про Небесну Сотню, й про все Українське Небесне Воїнство сказали не просто по­ети, а мудреці.

- Та, видно, так, - погоджується пані Іри­на. - А як Сергійко довго не сниться, я тривожусь, я прошу: «Прийди, приснись, синочку!». І того, що його немає, я ще до кінця не усвідомила. І жду його не тільки уві сні.

Джерело: газета “Сіверський край”, Галина Незабудка

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)