Довгожитель з Талалаївки Іван Середа, який застав 2 війни мріє дожити до Перемоги

У чому секрет довголіття? Хтось буде переконувати, що для того, аби довго та продуктивно жити, треба щось особливе їсти, хтось — що треба щось пити... тільки без градусів! Ну і витворя­ти із своїм організмом щось таке, щоб йому хотілося довше жити! Та оцінюючи свій досвід спілку­вання із людьми, яким доля від­міряла довгий вік, жодного разу не пригадую, щоб хтось із них займався чимось таким. Навпа­ки, люди, яких сьогодні вважає­мо старожилами, на своєму віку багато чого зазнали — злигоднів у воєнному дитинстві, важкої колгоспної роботи, яку не про­кляли, не зненавиділи. І сьогодні вони не сидять, склавши руки, бо для них хоч якась робота — то і є життя. Моєму співрозмов­нику Івану Гавриловичу СЕРЕДІ днями виповнилося 88 років. Дві війни випало на його долю — у дитинстві, і у старості. Сьогодні, як усі свідомі українці, він пле­кає одну мрію — дожити до Пе­ремоги у гарному здоров’ї та ще пожити у мирній Україні. Отож, планує справи на весну, яка вже не за горами.



Кілька років тому Іван Гаври­лович із дружиною Анастасією Кузьмівною зробили оцей великий стенд із фотографіями своїх рідних (на фото). Всі, хто родом із села, добре пам'ятає як колись у селах прості фотографії, не тільки порт­ретні знімки, заводили під скло у рамки. Такими рамками у сільських хатах були обвішані стіни. Дав­но та мода минулася. Фотографії тепер усе цифрові, гортають їх у гаджетах.

— Мені подобається, коли я своїх рідних, особливо тих, кого давно немає, бачу отак, — говорить Іван гаврилович. — Я люблю з ними подумки розмовляти, а буває, що і вголос. у центрі стенду мої батьки гаврило і Марія. Їх фотографії дуже дорогі мені. Яке життя важке вони прожили... А жили довго! Мабуть, від них обох і я маю таку спадко­вість. І за це, і за все життя згадую їх тільки із вдячністю. Буває іноді мені дехто і не вірить, що я дещо пам'ятаю із часів Другої світової, бо був малим. Це перші незабутні спогади, які навіки вкарбувалися у дитячу пам'ять. І так боляче, що наші правнуки, які зараз приблиз­но такого віку, як ми тоді, пережи­вають страхи, пов'язані з війною, і теж будуть їхнім болючим спогадом з дитинства. Я пам'ятаю початок осені 1941-го. Німці зайшли у моє рідне село Ярошівку і поселилися у школі, а ми поряд з тією школою жили. Бабуся, мама, сусідки дуже боялися, а ми, діти, — теж, хоча зовсім не розуміли ситуації. у на­шому саду був гуртовий колодязь, от німці біля нього і розташували польову кухню. По нашому селу та по сусідніх збирали вони у селян продукти і звозили до кухні. Маму та інших сільських жінок змушували різати, скубти та розчиняти курей. Споживали німці у їжу тільки тулуб курки, все інше викидали у старий напіврозвалений льох. Жінки сіль­ські дивилися на все те голодними очима. Моя мама таки насмілилася попросити німців дозволу, щоб жін­ки забирали ті рештки птиці своїм дітям. Німці дозволили.

— Ми, діти, весь час трималися своїх матерів. Мама спочатку з ос­трахом дивилася, як один німець, тоді мені здавалося, що він уже не молодий, брав мене на руки і йшов за сад. Він завжди давав мені цукерку або олівці і. плакав. По­казував три пальці і щось гомонів по-своєму, з чого мама розуміла, що вдома у нього троє дітей, він сумує за ними. Може я нагадував когось із них. Хтозна. Коли виходи­ли з нашого села, подарував мені губну гармошку.

— Запам'яталося, як у 1943-му німці відступали. Знову ж через наше село. Мабуть, у селі було не­безпечно, бо мама нас, чотирьох дітей із бабусею Євдокією, відпра­вила в сусідню Болотницю. Жили ми там у родичів цілий місяць. І от вирішила бабуся вести нас додо­му. Ідемо з острахом. Доходимо до «дігтярки» (місцеві знають, де це), як бачимо, що німці двома пара­ми величезних коней витягують із землі гармату. Ми дуже злякалися і давай бігти. А німці кричать, рука­ми показують, щоб ми не тікали, а швидше проходили. Ми пройшли зовсім поряд. Вони дивилися і не чіпали нас, тільки підганяли слова­ми. Бабуся і ми, всі четверо дітей, були дуже налякані. Мабуть, тому і закарбувалися у пам'яті ці зустрічі з німцями.

— А потім була зустріч із бать­ком... — по тих словах у Івана Гав­риловича тремтить голос, скільки б разів не згадував події, яким уже 80 років. — Я майже не знав батька, хоч дуже любив його і чекав з війни. Його забрали ще на Фінську війну, незважаючи, що мав уже четверо дітей, потім — Друга світова. І так усі сім років! Ми дуже бідували з мамою та бабусею. Здавалося, коли він повернеться, нам відразу стане легше. Батько був поране­ний, довго лікувався у госпіталі. І ось настав той день, коли мама випроси­ла у колгоспі підводу і поїхала на станцію до поїзда забрати тата. Вона завела його в хату на мили­цях. Дуже худий, одяг­нутий у щось брудне і рване, ноги обмотані у ганчір'я. Без милиць не міг навіть стояти.

Ось як зараз бачу: сидить він на лаві, а мама знімає обмотки з його хворих ніг і. згрібає воші долоня­ми. Весь той одяг вона викинула на вулицю, а потім спалила. Я дуже злякався, що той зму­чений чоловік — мій батько, забився у куто­чок на печі і плакав.

Треба був час, щоб сприйняти батька.

Мама виходила його. Ще довго пра­цював конюхом у кол­госпі. До війни нас у батьків було четверо:

Віра, Петя, Ніна і я, а після війни ще на­родилися Ліда, Зіна і Наталка. у нас була велика і дружна родина, хоч ви­живати було дуже складно. Коли подумаю скільки працювали, то те­пер аж не віриться, як можна було справлятися. Тільки нагодувати та одягнути таку сім'ю спробуй. Мама працювала на свинофермі, порала 25 свиноматок, які треба було ще і пасти. Це я допомагав. І ніяких пільг не було, що дітей повна хата. Хоч не хоч, вироби за рік 286 трудо­днів — це мінімум.

Розказую, бувало коли хлоп­цям, молодшим за мене, що у союзі від 1940 і аж до 1956-го навчання у старших класах було платним, а вони не вірять. Швидко ми забу­ваємо свою історію. Закінчив і я семирічку у своєму селі, перевівся у Болотницьку середню школу. За рік треба було платити 150 карбо­ванців. То дуже великі гроші для на­шої сім'ї, адже батьки працювали у колгоспі «за трудодень». Тато каже мені, що таки треба вчитися, щось придумаємо. Повезли возом у Дмитрівку на базар гарбузи. А ніхто не купив жодного. По дорозі додо­му ще й колесо у возі розсипалося, а це знову непередбачувані витрати. Чи то так мені здавалося, чи так і було, що у школі мене ніби частіше за всіх учнів вчителі до дошки викликають і нагадують, що треба батькам платить за моє навчання. А мені в душі так боляче — батьків шкода, бо їм дуже важко, і соромно, що мені знову нагадують про несплату. Не пішов я до школи, вирішив, що якось сам буду далі розби­ратися. Правда, переказували із школи, щоб приходив, а батьки борг потім віддадуть, та і бать­ки так казали. Але я на своєму уперся і все. Працював. У б0 виходив на пенсію, маючи 47 років трудового стажу.

Зі спогадів Івана гаврилови­ча можна писати документальну хроніку життя кількох поколінь сільських жителів нашого регіо­ну. Досяжним етапом на шляху до самоствердження для сіль­ських юнаків на той час було ФЗо (фабрично-заводське нав­чання [обученіє]). Здобув його й він у Ромнах. Старший брат Петро на той час уже відслужив строкову у Німеччині, отож пе­реконав брата, що треба вивча­ти техніку, бо майбутнє за нею. Після навчання юнак працював два роки механізатором на МТС у Талалаївці, в сезон — помічни­ком комбайнера.

— Вже мало серед живих залишилося тих людей, хто працював на комбайнах С-4 та С-6, — згадує мій співрозмов­ник. — Тяжке було те жниву­вання. Вирощували переважно жито, його забивала березка, бур'ян такий, що як закрутить, жатка забивається. На день була норма зібрати хліб на 7 - 8 гектарах. Мало хто справлявся з нею. Мені, як помічнику, треба було безкінечно змазувати деталі. Та і врожайність низька була. За 25 центнерів з гектара пшениці вже «героя» давали, а тепер до сотні центнерів з гектара збирають, і це норма. Тоді б ми взагалі не повіри­ли, що такі врожаї можливі. Кілька років тому я не стримався і таки поїхав спеціально до трактора із сівалкою на полі в одного господа­ря. Тракторист каже, що за добу не менше 150 гектарів сіють такою, у тракторі комп'ютер, який усе прора­ховує. Словом, ніби фантастика.

Відслуживши в армії, а під час служби ще й на освоєнні цілинних земель попрацювавши, повернувся Іван Середа у рідне село. Шофе­рував. одружився, два сини вихо­вували з дружиною. Виростаючи у скруті, він завжди прагнув до кра­щого життя собі і дітям, а шлях до нього лиш один — праця і ще раз праця. Так вийшло, що у селі збу­дував дві хати, спочатку із цегли, та потім зрозумів, що цегла — не для хатніх стін. Другу зводив із де­рева. Що Середа добрий господар, бачили односельці, отож на одних колгоспних зборах вирішили, що саме він має бути бригадиром. Сім років виконував цю роботу, може хто і не повірить, що складніша вона за фізичну. Та задоволений був її результатами, бо, як згадує, врожайність картоплі за той час із 80 ц/га підняли до 360, цукрових буряків із 125 до 300 ц/га, надій на корову із 1250 до 3000 кг на рік. Та настав час, коли сам зрозумів, що для кращих результатів уже немає ресурсів. уже на початку 80-х люди, особливо молодь, старалися виїха­ти із села. За ті сім років його бри­гадирства із 180 жінок у ланці зали­шилося 35 — хто на пенсію, а хто у місто. Він же повернувся до своєї улюбленої водійської справи. Пра­цював водієм на Талалаївському маслозаводі в системі центровиво­зу молока. Звідти і на пенсію пішов.
у його випадку можна сказати, що на пенсії життя тільки почина­ється. Чи то мав Іван Гаврилович хобі будувати хати, чи то життя так повертало. Але так було. Спочатку собі, тоді сини виросли і треба було допомагати їм, бо за його переко­нанням, чоловік завжди повинен мати свій дім. Сам же ніколи не ду­мав, що поїде із свого рідного села. Та коли трагічно загинув малень­кий внучок, родині несила було залишатися на тому місці, яке до горя було найкращим. Переїхали в райцентр.

Доля розпорядилася так, що на 70-му році життя Іван Гаврилович купив стару хату, яку розвалив, а на тому місці став будувати нову, не­зважаючи на закиди скептиків.

— Я вже досвід добрий мав, що як треба, а що як не треба ро­бить, — розповідає він. — Розібрав у селі дерев'яну хату і перевіз сюди, а всередині робив планування за прибалтійським варіантом. Просто­рі кімнати, великі вікна, санвузол у зручному місці. Бували такі, що казали: навіщо я це роблю у тако­му віці. А хто знає, який у кого вік? Роблю, щоб пожити!

На своїй садибі господар по­садив 75 фруктових дерев, це пе­реважно низькорослі яблуні різних сортів. Дуже любить доглядати сад. Займався і пасікою не менш як років сорок свого життя. Любив цю справу, та і прибуткова вона, коли з душею займатися. Інакше ж він просто й не вмів, за що б не взявся.

Доля зробила круті повороти знову ж у ті його сімдесят. Він вдру­ге одружився на жінці молодшій всього на сім років. З нею і сьогодні не просто в парі, а всюди удвох вже 18 років. Збирають яблука із свого саду і роблять сік та вино. До цієї зими ще тримали і двох кізок. Году­ють курочок. А довгими зимовими вечорами люблять почитати книги, газети, а ще позгадувати та й по­мріяти. Життя ж — то не проста штука, і прожить його, як кажуть у народі, — не поле перейти!

Джерело: "Трибуна хлібороба", Олександра ГОСТРА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)