Владислав Шатіло і його друге дихання

5895 метрів над рівнем мо­ря... Хто добре знає геогра­фію, той одразу здогадав­ся: це висота вершини Кілі­манджаро — найвищої точ­ки Африки. І саме на цю ви­соту в січні цього року підня­лися четверо українських чоловіків-військових на проте­зах і дівчина-військова після важких поранень. Відбулося це сходження в рамках укра­їнського мультимедійного до­кументального проєкту «Дру­ге дихання», створеного для підтримки захисників і захис­ниць, які під час бойових дій зазнали поранень. П’ятірка нескорених — Роман Колесник (на псевдо Добряк), Ольга Єгорова (Висота), Михайло Матвіїв (Грізлі), Олександр Міхов (Рагнар) і Владислав Шатіло (Шатя) — не лише зробила неможли­ве, здолавши самих себе, а й встановила національний і світовий рекорди! Пишає­мось, що один із цих мужніх людей — наш земляк.

***

Владислав Шатіло (на знімку) — 28-річний військовослужбовець 105-го прикордонного загону імені князя Во­лодимира Великого, ім’я якого відоме не лише в Україні, а й за кордоном. 2022 року на «Іграх воїнів» у США він здобув дві зо­лоті медалі (з пауерліфтингу і з веслування на тренажері на дистанції чотири хвилини) та одну бронзову (з веслування на трена­жері на дистанції одна хвилина). У 2023-му виборов «срібло» в категорії гонок з пере­шкодами на Чемпіонаті світу «Рara Race Spartan Trifecta World Championship» у Греції, а також у складі збірної України встановив світовий рекорд зі стронгме- ну під час Міжнародного спортивного фестивалю Арнольда Шварценеггера «Arnold Classic Europe» в Іспанії. Там наші рекордсмени за 30,6 секунди перемісти­ли чотири вантажівки загальною масою 35 тонн на 20 метрів. І це лише частина всіх здобутків Владислава — воїна, який у 2019 році втратив праву ногу.
— Воювати я пішов у 2014-му. 28 лип­ня того року мені саме виповнилося 18. Спочатку це був добровольчий баталь­йон Нацполіції «Чернігів». Із ним у ве­ресні я вперше вирушив на ротацію на Схід — у Станицю Луганську Луганської області, — говорить Владислав. — Підго­товка в нас була просто смішною — три­вала всього тиждень, і за цей час ми ли­ше по шість патронів із пістолета Макаро­ва відстріляли. Вчилися всього вже на міс­ці від старших побратимів. А за рік, у ве­ресні 2015-го, я приєднався до полку «Азов». Уже тоді серед військових ходила слава про низку успішно виконаних ними завдань. Отоді в нас пройшло реальне бо­йове злагодження, яке тривало близько двох місяців. Лише після цього полк по­чав їздити на ротації.

Одна з них стала для Владислава останньою.
— Березень 2019-го. Світлодарська дуга (лінія оборони, куди українські війська відійшли у 2015 році з Дебальцевого До­нецької області. — Авт.). Завдання ми ви­конували в сірій зоні біля Новолуганського. Задача полягала в розмінуванні шля­хів підходу до противника. Того дня, 20 бе­резня, на завдання ми пішли втрьох — по­переду йшов сапер, я і командир підроз­ділу його прикривали. Сапер виявив два ящики мін, обійшов територію, але більше на жодні боєприпаси не натрапив. Йшли ми слід у слід. Не знаю, як так вийшло, але сапер пройшов переді мною, а я, ступивши за ним, почув вибух. Може, зачепив ту мі­ну носком черевика. Упав і побачив крива­ве місиво на правій нозі.


Свідомості не втратив, тож сам зірвав турнікет і швидко перетягнув ногу. По­тім уже підбіг командир і до- тис той турнікет. Побратими дуже швидко перевезли ме­не у лікарню в Часів Яр, а вже наступного дня — у вій­ськовий шпиталь у Дні­прі. Там я лікувався близько двох місяців. Спочатку бу­ло дуже сумно, але врятува­ли близькі — приїхали друг, звільнений раніше через по­ранення, майбутня дружи­на. А потім побратими, які мали схожі травми, почали ділитися своїм досвідом. Я дізнався, що велика части­на воїнів із таким поранен­ням, як у мене, після реабі­літації повернулася до служ­би. Прийшло розуміння, що все не так уже й страшно. Тому після реабілітації я по­чав активно відновлюватися займаючись спортом.
Хто знає, можливо, і до сьогодні Владислав зали­шився б цивільним, якби не повномасштабне вторгнен­ня.
— 24 лютого 2022 ро­ку стало зрозуміло, що на захист Батьківщини мають ставати всі хто може. Тому разом із друзями (були се­ред нас і колишні військові, і цивільні) ми почали шукати підрозділ, який був би гото­вий забрати нас до себе. 25 лютого всі разом прибули до 105-го прикордонно­го загону, оформили доку­менти, отримали зброю і по­чали виконувати бойові зав­дання. Спочатку стояли на захисті Чернігова, працюва­ли в аеророзвідці на околи­цях міста. Потім, коли росі­яни відійшли, заступали на блокпости, — згадує Вла­дислав. — Зараз же я вико­ную завдання з охорони кор­дону вже на іншій ділянці.
***
І ось «Друге дихання»... Документальний фільм про сходження на одну з найви­щих і найскладніших вершин світу п’ятьма військовослуж­бовцями, які кинули виклик самі собі, вийде на україн­ські та світові екрани восени цього року. Його операто­ром став Сергій Михальчук, роботу якого глядачі знають за фільмами «Поводир», «Довбуш» і «Дике поле». Зйомки ж «Другого дихання» тривали не лише під час схо­дження експедиції, сюди уві­йшли інтерв’ю з героями та їхніми рідними, а також ар­хівні кадри із життя кожного.
— Це перший докумен­тальний український фільм з початку повномасштабного вторгнення, який відкриває інший бік наших воїнів, ге­роїв, які мають низку ціннос­тей і знають, як разом, в єд­ності, досягати вершин, що не під силу звичайній людині. Фільм«Друге дихання» є час­тиною великого руху, який, я сподіваюсь, буде охоплюва­ти весь світ, — розповіла ре­жисер «Другого дихання» Марія Кондакова.
— Проект дійсно став ка­талізатором великого ру­ху, — підтвердив продю­сер Олександр Педан. — Так, ми вирішили оголосити про створення благодійно­го фонду «Друге дихання», який буде займатися реабі­літацією військових і ветера­
нів після поранень через ак­тивний стиль життя.
Але це зараз, а почина­лося все, звісно ж, із підбо­ру п’ятірки, яка зможе вдало виконати надскладне зав­дання.
— Команда «Другого ди­хання» — це люди, які часто ходять у гори, тому не див­но, що в них виникла са­ме така ідея. Героїв же для свого фільму вони шукали в основному через знайомих. Мені про нього розказав по­братим з «Азову» і запропо­нував спробувати. Оскільки до будь-яких активностей я ставлюся позитивно, пого­дився зразу. Мене сконтак- тували з командою, я наді­слав анкету, пройшов спів­бесіду — і все. Потім був дзвінок із повідомленням, що я підходжу.
Якщо чесно, навіть не знаю точної цифри бажа­ючих взяти участь у цьому проєкті, але їх точно було чимало. Знаю, що багатьом відмовили через те, що во­ни не підпадали під визна­чені критерії. Наприклад, однією з основних умов для участі у проєкті була актив­ність — ветеран мав бути в хорошій фізичній формі, ре­гулярно займатися спортом. Іще одна — ампутація ма­ла бути нижче коліна, інак­ше ризики того, що людина не зможе піднятися на гору, в рази підвищувалися. Ну й позитивність, — усміхаєть­ся Владислав. — Разом з ін­шими учасниками ми впер­ше зустрілися в зумі (про­грамі для відеоконферен- цій. — Авт.). Як виявилося, заочно всіх хлопців я знав. Рома Колесник — людина доволі медійна, тож я часто бачив його на просторах Інтернету Мишко Матвіїв — друг мого побратима, з яким ми разом пішли служити в прикордонний загін. Са- ша Міхов — добрий знайо­мий мого побратима Русла- на з Козельця, з яким мину­лого року ми разом їздили на Міжнародний спортив­ний фестиваль Арнольда Шварценеггера в Мадрид. Якось Руслан навіть подару­вав мені шеврон, який Саша зробив власноручно. Ніколи не чув я лише про Олю Єго- рову. Але всі ми дуже швид­ко перезнайомилися і по­дружилися.
***
Готувалася до сходжен­ня вся команда (а разом із ветеранами вона складала 30 чоловік) чотири місяці.
— Кожен із ветера­нів займався окремо сво­їм звичним видом спорту. Від організаторів була лише одна вимога — у вільний від служби час находжувати по 10 кілометрів п’ять разів на тиждень з набором висо­ти 300 метрів. Ось з остан­нім у Чернігові було дово­лі складно, виходило всього до ста метрів набору висоти. Але в цей період у мене бу­ли збори з легкої атлетики на Заході України, то там я вже мав змогу походити і по­бігати гірською місцевістю. Плюс у всієї нашої команди був дводенний збір у Кар­патах, де ми також ходи­ли горами. Першого дня ви­пав сніг, наступного — пішов дощ, тож за короткий пері­од нас п’ятьох випробували в абсолютно різних умовах і вирішили: усе вийде!

Саме сходження поча­лося 28 січня. Тривало воно шість днів: чотири дні під­йому і два — спуску. Під­йом відбувався повільніше, із зупинками в адаптаційних таборах на різних висотах, щоб мінімізувати симптоми гірської хвороби.
— У перший день ми по­вністю пересувалися джун­глями. Це була ґрунтова до­рога з камінням, різкі під­йоми траплялися місцями. Другий день розділився на дві частини: перша полови­на — такі ж самі джунглі, дру­га — савана, типу нашого степу Третій день — знову савана, але з більшою кіль­кістю великого каміння і час­тими різкими підйомами. Четвертий день був край­нім днем сходження, де ми вже йшли безпосередньо на штурм вершини. Під ногами постійно було каміння, дуже крутий підйом, а потім ще й сніг на тому ж камінні. Було доволі складно, бо підіймати ноги ми мали високо.

Нагорі ж, коли підби­ралися до вершини, бу­ло більш полого, але ду­же слизько — ноги ковза­ли, а за каміння зачепитися можливості вже не було. Як­що чесно, складно було все, але найгірше — це, звісно ж, гірська хвороба. Після трьох тисяч метрів у мене і Михай­ла почався сильний голо­вний біль (в інших це було пізніше), з’явилася задиш­ка. Кисню бракувало, орга­нізм швидше втомлювався, тож і наш темп дуже знизив­ся. До речі, жодні ліки від то­го головного болю не допо­магали, він був постійним і пропав лише тоді, коли ми спустилися нижче від оцих трьох тисяч метрів.

Ночівлі у нас були в ба­зових таборах на висоті 2700 метрів і 3700 метрів.



На останній ми ночували дві­чі, бо робили так званий ра­діальний вихід для кращої акліматизації — піднялися на 4350 метрів і знову по­вернулися на ночівлю на 3700 метрів. А ось на висоті 4700 метрів ми зупинилися всього на кілька годин — від­почили, переклали рюкза­ки, щоб підготуватися до са­мого сходження на верши­ну, і все. Опівночі висунули­ся на штурм вершини, щоб прийти туди на світанку. Від­чуття це були ще ті... — Вла- дислав сміється. — До сходу сонця (а він був десь о 5.30) усі члени нашої групи (як ве­терани, так і знімальна гру­па) почувалися однаково — неначе п’яні. Я десять років не вживаю спиртних напоїв, а тут ішов ніби на автопілоті — нічого не бачив, ні про що конкретне не думав. Єдине, що пам’ятаю з цієї остан­ньої частини переходу, — це рюкзак Сашка Міхова, який ішов попереду. Зір чо­мусь сфокусувався на кра­плях, які залишалися під но­гами. Думав, щось скапує з рюкзака, мабуть, у Саші тер­мос протік. Коли ж ми зупи­нилися, Сашко обернувся і я побачив, що в нього з носа юшить кров. Запропонував звернутися по допомогу до когось із групи, але він лише відмахнувся: «Йдемо далі».

У той період усі вже хи­талися, періодично падали, але продовжували йти. Ли­ше одна людина з команди не дійшла до вершини. До­свідчені гірники казали, що у відсотках це чудовий показ­ник. Зазвичай із десяти двоє на верхівку Кіліманджаро не доходять. Потім члени гру­пи зізнавалися, що подумки багато хто був готовий поки­нути те сходження, але три­мався тільки завдяки нам — поки вгору йшли люди на протезах, здорові просто не могли зупинитися. У ветера­нів же навіть розмов про це не виникало. Між собою ми сміялися: якщо вже підписа­лися на цей двіж, то дійдемо до кінця.

Коли настав світанок, усі ми трохи прийшли до тями. Взагалі йшли колоною, але перед самою вершиною ви­шикувалися в лінію й одно­часно ступили на вершину. Перше відчуття — нереаль­ний захват від того, що ми це зробили, і зробили в повно­му складі, ніхто не зійшов з дистанції. Для кожного з нас п’ятьох був важливий не особистий результат, а саме щоб дійшли всі. А вже потім були краєвиди і все інше.

***
Униз іти було ще склад­ніше. Цю зворотну мандрів­ку команда почала зразу ж після сходження, адже мала спуститися на ночівлю в той табір, що був на висоті 3700 метрів. Ночувати чи навіть відпочивати тривалий час вище було великою загро­зою для здоров’я.
— Спускатися і здоро­вим людям було складно, а на протезі це складніше, мабуть, утричі. Пряме на­вантаження на культю, дуже сильно набивається гоміл­ка об стінку протеза, і це ве­личезний дискомфорт. Ще й на здорову ногу додатко­ве навантаження, тож м’язи швидко забиваються, — ді­литься Владислав. — Втім приємно було те, що бук­вально з кожною сотнею метрів послаблювалися симптоми гірської хвороби.
Та навіть після такої ви­снажливої мандрівки Вла- дислав дуже швидко відно­вився.

— Уже за кілька днів пі­шов на свої звичні тренуван­ня, довше адаптувався мо­рально. Уся поїздка зайня­ла в нас два тижні, але в ме­не було таке відчуття, нена­че я не був удома пів року мі­німум. Такого ніколи не було навіть після набагато трива­ліших поїздок. Мабуть, так на підсвідомість вплинули гори.

А ось декому довелося не лише відновлюватися фі­зично, а й лікуватися. Під час сходження багато хто в гру­пі захворів. Річ у тому, що в той період часто йшов дощ, тому до гірської хвороби в декого додалася ще й тем­пература. Я не захворів, але саме в цей період вдома за­хворіла дружина. Симптоми у неї були один в один, як у наших хлопців. Потім вона сміялася: «То я твою хворо­бу забрала на себе».

Зараз Владислав уже на службі, у звичному режимі охороняє кордони нашої об­ласті. І тепер навіть не знає, яку ще спортивну мету по­ставити перед собою.

— Для мене головними є не самі досягнення, — ка­же він. — Я хочу показати ін­шим ветеранам, які зазнали важких травм, що навіть із ними вони можуть жити по­вноцінним життям — працю­вати, досягати мети, кохати. Перепони лише в їхній сві­домості, але їх можна і тре­ба долати!

Джерело: газета "Гарт", Катерина ДРОЗДОВА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)