Журналістка з Чернігівщини розповіла, як пересічні американці сприймають події в Україні і українців

Кілька разів бралася за на­писання цього матеріалу і чо­мусь відкладала. І коли вперше, ще до повномасштабної війни, відвідала США та мала так багато вражень, і вже кілька разів у час воєнний. У своїй далекій юності я була впевнена, що у США рівень життя і насправді такий низький, як нас у тім переконували. Ви­являється, ми відставали десь так років на 50... Та сьогодні хо­тілося б не про це. Про цю краї­ну і її людей можна розповідати багато. Впродовж кількох остан­ніх тижнів у соцмережах це най­активніше роблять ті, хто ніколи там не був, ніколи не спілкувався з американцями. Чи знають щось про українців прості американці, як сприймають нас у цей напру­жений час. Вирішила, що тепер саме час поділитися своїми вра­женнями. Починаючи від травня 2021 року, побувала там чотири рази та прожила майже чотири місяці.

ЧОМУ Я ЇЖДЖУ ДО АМЕРИКИ

Спочатку постараюся відповісти на запитання, які, закономірно, що відразу ви­никатимуть у читачів: чому та на яких підставах я відві­дую Сполучені Штати, у яку суму обходиться мені подо­рож... ну і т. п. Можливо, вас і розчарую, але відповім на всі особисті запитання. Авіакви­ток в обидва боки коштує у межах 1 тисячі доларів. Ціна може коливатися та знижу­ватися залежно від умов авіакомпанії, терміновості (дешевше, коли замовляєш попередньо). Замовляє квит­ки й оплачує їх вартість моя донька Яна, яка вже понад 10 років проживає у США та має громадянство цієї краї­ни. Американську візу, яка дозволяє мені перебувати там з метою єднання сім'ї, я отримала у 2019-му.

Як потрапила до Штатів моя донька? Точно, не по блату. У 2009-му році, у свої 19 років, Яна вперше ви­рушила до Америки у рамках програми «Work and Travel USA». Це програма обміну для іноземних студентів у США, яка дозволяє їм відві­дати Америку протягом сво­їх літніх канікул. Студенти мають право на роботу та перебування в США під час дії програми. На той час Яна була студенткою факультету іноземних мов Ніжинського державного педагогічного університету імені М. В. Го­голя. участь у цій програмі брала самостійно. Сама і вирушила до Вашингтона, а звідти до Вільямсбурга, де провела три місяці студент­ських канікул, працюючи рятувальником на закритій водоймі (у басейні).

Влітку наступного, 2010 року, вона знову отримала візу, працювала і подоро­жувала по цій же програмі. Планувала їхати ще, закін­чивши 4-й курс університету. Та у наданні візи посольство США відмовило. Причина: «у вас немає необхідності по­вертатися в Україну». Отож, закінчувала навчання в уні­верситеті, потім працювала у холдингу LVMH у столиці. Спілкувалася з друзями, які залишилися за океаном.

А від долі таки не вте­чеш... Влітку 2013 року її хлопець Рорі приїхав до України, аби освідчитися. Щоб поїхати американцю до України, треба лише купити квиток, щоб поїхати українці до США, треба отримати візу. Візу нареченої Яна отрима­ла аж через півтора року. 14 лютого 2015-го, у День за­коханих, вони одружилися у США. У 2014-му, вже під час війни, Рорі ще раз приїздив в Україну, у Талалаївку, яку згадує з теплом і хоче сюди приїхати ще не раз, після війни.

Із часом Яна здійсни­ла свою мрію в Америці — закінчила магістратуру у Коледжі Вільяма і Мері — одному із престижних аме­риканських державних ВНЗ.

Підгрунтям для можливості вступу до вищого навчаль­ного закладу став диплом Ні­жинського ДПУ. Закінчивши магістратуру, Яна має спеці­альність учитель англійської, як іноземної мови. Працює за спеціальністю в одній із старших шкіл у Річмонді, столиці штату Вірджинія, де і проживають.

У липні 2020 в сім'ї наро­дилася донька Катруся, моя внучка. Отож, хто в житті має щастя відчувати себе ба­бусею, добре зрозуміє чому мені треба їхати до Америки. Бо хоч сучасні засоби зв'яз­ку і дають нам велику мож­ливість онлайн спілкування, ніщо не замінить спілкуван­ня живого. І, якби не клята війна.

ГОРДА ТИМ, ЩО УКРАЇНКА!

Подорож за океан до вій­ни і тепер, то велика різниця. наш привітний і такий рідний міжнародний аеропорт «Бо­риспіль» зустрічав і провод­жав щодня тисячі пасажи­рів. Понад 40 національних і зарубіжних авіакомпаній до повномасштабної війни здійснювали з «Борисполя» пасажирські та вантажні пе­ревезення за 77 регулярни­ми маршрутами по всьому світу. У рік аеропорт обслу­говував близько 15 млн па­сажирів. Та, порівнюючи з іншими міжнародними у світі, здавався таким невеличким. з нього можна було за одну добу дістатися і в Америку. Півтори години до Стамбула, ще 10 - 11 годин і ти вже у Вашингтоні.

Подорож під час війни в один бік тепер займає не менш як три доби. Київ — Хелм — Варшава — Лон­дон — Вашингтон — Річмонд. Кожна подорож залишає у пам'яті незабутні моменти, коли проймає гор­дість за те, що я українка! Завжди на наплічник пов'я­зую синьо-жовту стрічку.

У Києві звучить сигнал повітряної тривоги. Його у гучномовцю на вокзалі змі­нює таке рідне: «Як тебе не любити, Києве мій.» У ва­гоні чисто, тепло, привітна провідниця Марія пропонує чай і каву. А на кінцевій зу­пинці у Хелмі вона бажає
кожному пасажиру: «Повер­тайтеся додому! Я вас буду чекати у цьому вагоні!» Це приємно чути аж до сльо­зи. Хтось іде мовчки, хтось скептично «пхикає», хтось щиро дякує. У кожного своя дорога.

У Варшаві викликаю таксі через додаток «Bolt». Говіркий таксист — білорус Василь із Гомеля. Відчу­вається, що чоловіку дужехочеться вибалакатися. Роз­повідає, що у Польщі навча­ється у вузі молодший син, старший уже працює. З по­чатком вторгнення росії на Україну, вирішили тікати з Бі­лорусі, бо «нормальним лю­дям жити там неможливо». Дізнавшись, що я до США всього на місяць, аж замовк, зізнався як хочеться додому. Захоплювався українцями. А попрощалися ми біля готе­лю словами: «Слава Україні» і «Хай живе Білорусь!»

У черзі на митному кон­тролі у Вашингтоні, де ко­жен пасажир тримає у руках паспорт, працівник аеро­порту, угледівши на моєму паспорті тризуб, запитує чи я з України і, почувши ствер­дження, проводить мене вперед черги. Найприємніше навіть не те, що не довелося стояти добру годину, а особ­лива увага, може, навіть і повага до людини з україн­ським паспортом!
У супермаркеті темно­шкіра касирка запитує мою доньку, яка вдягнута у худі з вишивкою та надписом «Кохати!»:

— Вибач! Що тут напи­сано? Мені здається, що цей візерунок український?
І почувши ствердну від­повідь та ще і те, що ми укра­їнки, вона схвильовано гово­рила компліменти і бажала нам перемоги.

Плаваємо з внучкою у басейні. Поряд із батьками хлопчик і дівчинка років ше­сти, які чомусь капризують. Катруся показує їм як вона вміє пірнати. Кілька хвилин подивившись на неї, вони роблять те ж. І вже не пла­чуть. Коли їх батьки дізна­ються, що я українка, яка живе в Україні, говорять багато компліментів мені і внучці:

— Ця маленька дівчинка дуже смілива, як і всі укра­їнці! Вона за кілька хвилин навчила старших дітей не боятися води!
Вони багато розпитува­ли про війну. Розумію, що з того, що почули, мало що зрозуміють. Головне — вони щиро бажали перемоги укра­їнському народу.



У Штатах прийнято ві­татися на вулиці навіть із незнайомими. Катруся ро­бить це з особливим захоп­ленням, тримаючись за мою руку. Вона махає всім ручкою «привіт!» і говорить: «Це моя бабуся!» Перехожі усміхаються, іноді перепиту­ють, звісно ж, англійською, що означає слово «бабуся». Заінтригувала вона цим сло­вом і ветерана армії США Тода, який прогулювався на­бережною річки із дружиною. Коли дізнався, що ми укра­їнці, розговорилися так, ніби знайомі давно. Навіть фото зробили на пам'ять!

— Коли б я був молод­шим, я б уже воював за Україну. Я постійно стежу за подіями війни. Знаю, що й іноземні добровольці вою­ють на вашому боці. Честь і хвала їм! Захоплююся укра­їнцями! Слава Україні!

Ці слова як бальзам на душу! Враховуючи те, що я спілкувалася з американця­ми чисто у побуті, що не спо­нукало ні до компліментів, ні до слів підтримки, їх таки було не мало. Пишу тільки про найяскравіші.



На фото: авторка статті із ветераном армії США на околиці міста Річмонд, штат Вірджинія



На фото: Яна із ветераном армії США, який допомагав евакуювати українців зі східних регіонів на початку повномасштабної війни, під час мітингу

Ось і у січні цього року. Пасажири готуються до по­садки на міжконтиненталь­ний рейс «Вашингтон — Лон­дон». Жінка із черги просить мене щось їй підказати. Ви­бачаюся, що погано розмов­ляю англійською. «Яка твоя мова? — запитує вона, — раша?» Моє «Ноу раша!» прозвучало, мабуть, з обу­ренням і викликало у неї щирий сміх. Думаю, їй спо­добався мій тон. Особливо, коли почула, що моя мова українська і що я повертаюся додому в Україну, ця жінка, і її чоловік намагалися донести мені про свою прихильність українцям так емоційно, що привертали до себе увагу інших пасажирів. Врешті, у Лондоні я зняла із наплічни­ка синьо-жовту стрічку і по­дарувала їм. Обійнялися.

Вкотре я відчула, що бути українкою — це гор­дість. І коли дехто переко­нує, що українців у світі не знають, що прості американ­ці нічого не чули про нашу війну, бо у їхніх новинах цьо­го не показують, ладна впер­то сперечатися. Перш за все, всі телеканали там платні і кожен, хто дивиться телеба­чення, купляє доступ до тих каналів, яким віддає перева­гу. Звісно, що у кожній країні перевага подіям своєї дер­жави. І нікому, як нам, україн­цям, так не болить ця війна, ніхто так, як українці, не хоче миру. Це закономірно.

«Обійми мене. обійми мене. обійми.» — звучало із гучномовця на залізнично­му вокзалі у Києві. Вила три­вога. Захисники неба збива­ли шахеди. Я дома!

БУДЬ ЯК ТА МУРАШКА!

Найголовнішим сюр­призом, який везла минулого разу дітям до Америки, був прапор бойового підрозділу, підписаний бійцями. Це — знак вдячності за постійну підтримку моїй доньці і її сім'ї. Зворушливо навіть для американців. Чому кажу «на­віть». Тому, що вони справді далекі від наших постійних зборів на підтримку армії. Та коли їм розказуєш, як роби­мо це ми і настільки це важ­ливо, спрацьовує. особливо, коли інформацію отримують не із різних каналів, а від са­мих українців. Це не означає, що всі негайно задонатять на якийсь важливий збір. Найго­ловніше, коли усвідомлюють хто агресор, а хто жертва і хто обов'язково має пере­могти у цій війні. Варто бра­ти до уваги і те, що до війни Україну на іншому континенті мало хто й знав. І якщо сьо­годні американці разом із українцями дивляться фільм «Буча», якщо виходять на мітинги підтримки у багатьох містах, скандуючи «росія агресор!», уявимо тільки, яка робота проводиться «ма­ленькими» людьми.
Вже кілька разів відбу­лися мітинги на підтримку України і в Річмонді.

— Уявляєш, десь дві тре­тини з тих, хто вийшов на мітинг — американці! — роз­повідає донька. — Так. Це не Київ, це не Майдан. Ці мітин­ги не такого масштабу, щоб зробити переворот подій на нашу користь, але крапля ка­мінь точить! Так я кажу і сво­їм американським друзям. А ще я їм розказую притчу про мураху, яка гасила пожежу і кажу: „Будьмо, як та мураха!“ Накинувши на плечі прапор, подарований військовими, я навіть не подумала, настіль­ки буде приємно дізнатися про це їм самим. Я розказу­вала людям, які зупинялися біля мітингуючих, що це за прапор і чому ми тут! Справ­ді, відчуваючи себе, як та мурашка.

Джерело: “Трибуна хлібороба”, Олександра ГОСТРА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)