Подружжя Репет - переселенці з вулиці Миру, на яку прийшла війна

Батько Олени Репети був узбеком, а мати - україн­кою. Її бабуся була молдованкою. Має зятя - німця. У її рідному Очеретиному - колись багатолюдному сели­щі під Авдіївкою на Донеччині - жили багато німців з Казахстану. Жили всі, згадує жінка, дружно, ніколи не ворогували. Допоки зі сходу не прийшли російські за­гарбники, які ненавидять і вбивають жителів України, якої б національності вони не були.

Забрали дім, але не спогади

Війна вигнала Олену Абдукадирівну та її чоловіка Ана­толія Васильовича спочатку у Хуст на Закарпатті, а потім у Товкачівку на Чернігівщині. Тут, у кількох кілометрах від Прилук, вони нині і проживають. Будинок, який господарі до приїзду переселенців використовували як дачу, стоїть біля траси на Ніжин.
Доки господар збирає на вулиці гілочки для розпалу пічки у хаті, Олена Репета запрошує нас до господи. «Репета - це прізвище чоловіка, - починає розповідь про себе. - А до того я була Юнусовою. Народилась в Україні. Донецька область. Село Уманське. Тато у 18 років приїхав туди працювати на шахту, але його не взяли за станом здоров’я. Тоді він пішов працювати у колгосп і познайомився там з мамою».
Згодом родина з двома дітьми (у Олени Абдукадирівни є ще брат) переїхали у Донецьк. Було це ще у 1975 році. З Донецька жінка вийшла заміж в Очеретине.
«Ми живемо під Авдіївкою, - розповідає жінка у теперіш­ньому часі, хоча рідної домівки не бачила вже майже три роки. - Напряму з неї до Очеретиного - сім кілометрів. Я, коли піднімаюсь на дах нашого будинку, бачу Донецький аеропорт. Він зовсім поряд».

Зрозуміло, що поряд колись був. Що від нього окупанти нічого не залишили, а згодом зруйнували і Очеретине. Але видно, що в думках Олени Репети все те ще є. «Тож нехай воно залишається цілим хоча б у думках», - думаю, тому і не виправляю співбесідницю.

«Чоловік спочатку працював у БМУ, бо ми хотіли отри­мати квартиру, - веде далі переселенка. - Тоді перейшов працювати на залізницю. Квартиру нам так і не дали. З тимчасового житла перебирались у хату чоловікових батьків, яка залишилась без господарів. Спочатку помер батько Толика, а потім і мама. Перейшовши, почали робити ремонт. Роботи було багато, бо будинок величезний, май­же 80 квадратів. У 2010 році провели газ, у 2015 - перекрили дах. Вже була війна. Ми все чули і бачили».

«На вулиці Миру немає нічого»

Оскільки почалась розмова про війну, все ж наважуюсь спитати, чи зараз їх будинок цілий. Олена Абдукадирівна спочатку відповідає ствердно. Але після паузи додає: «Не знаю, чи цілий. У нас селищні групи є у соцмережах. І ми в одній групі спитали, як справи на нашій вулиці Миру. А нам відповіли: «На вулиці Миру немає нічого».
Будинок той зводив свекор Олени Репети, який працював будівельником. їм з дружиною виділили ділянку для будів­ництва. «Присадибна ділянка маленька, сім соток, але нам подобається, - знову у теперішньому часі розповідає пере­селенка. Та згодом переходить на минулий. - Росло там все, що хочете. До війни ми жили у шоколаді».
За професією Олена Репета є швачкою. «Спочатку пра­цювала в ательє, - згадує. - А потім почалась перебудова, а за нею - скорочення. Працювала там, де платили гроші».
Аби влаштувати дітей у дитсадок, пішла туди працювати, бо так доньку і сина не брали. Від двох дітей тепер у них є троє онуків. Двох старших, 20 і 16 років, називають німцями, бо зять такої національності. Молодшому - 15 років. Донька з сім’єю проживає за кордоном, а син - поряд. Дмитро служить у ЗСУ в Прилуках.

«Друга» війна вигнала з дому

«Я і зараз хочу додому, - зізнається жінка. - Хоч подивитись на будинок. Може, там хоч щось можна зроби­ти».
Виїжджала вона, каже, бо вороги сильно почали бомбардувати Авдіїв- ку. «У нас дві війни було, - уточнює.
- Під час минулої ми знали, куди летить, що летить, звідки. Призем­лився снаряд - ми могли підрахувати, звідки він вилетів. А ця війна набага­то серйозніша і страшніша».
Спочатку, як вже написано, родина виїхала у Закарпатську область, де прожили два роки. На Прилуччину переїхали через хвороби Анатолія Васильовича. «У Толика хворі бронхи, - розповідає переселенка. - А у Хусті дуже сиро. Майже постійно мигичка і мигичка, потім дощ, потім знову мигичка. Оскільки син тут служить, знайшов нам будиночок».

Оскільки будинок дачний, він при­стосований більше для коротких при­їздів та, хіба що, для життя влітку. Нині ж у ньому холодно. Тепло тримається погано. Плінтусів немає, знизу стін піддуває, тож тимчасові господарі закрили ті місця підручними матеріалами, і двічі на день топлять піч. З неї майже не злазить їхня кішка. Тепле місце залишає хіба тоді, коли ловить мишей. Показує госпо­дарям, що не дарма її годують.
«Друга» війна спершу вигнала з дому Олену Абдукадирівну. «У 2022 році евакуації не було, - згадує вона. - Виїжджали самі по собі, у кого були машини. Наша залишилась там. Як і будинок, як і чотирикімнатна квартира у місті. Вивозив мене сусід, він зараз у Нідерландах».



Порозкидало, каже, жителів Очеретиного по всьому світу. Знає і таких, хто був за кордоном, але повернувся в Україну. Очеретине нині окуповане, там нікого немає і до недавніх пір йшли жорсткі бої.




«У нас все почалось у березні 2022 року, - згадує жінка. - Я працювала тоді у газовій службі. Ми ще газ людям підклю­чали, а за два-три дні почались сильні обстріли. Я виїхала, а Толик залишився. Згодом виїхав і він».
Звідси і далі Олена Репета розповідає про рідне селище у минулому часі. Тепер її розповідь більш емоційна, але сумніша: «Жили ми просто. У будь-який будинок можна було зайти, попросити, спитати. При цьому селище у нас велике - більше 3000 людей проживало. Крім приватного сектору, були п’ятиповерхівки, мікрорайон гідробудівель- ників. У минулі часи БМУ «Дніпроканалбуд» будувало їх для своїх працівників. У нас дуже багато німців проживало. Вони приїхали будувати «Дніпроканал» з Казахстану. Потім приїхали працівники з Перещепиного Дніпропетровської області. Отримали квартири, побудували будинки, вже ви­росли не лише їх діти, а і онуки. Жили дружно і мирно. Ніхто ніколи нічого не сказав мені за те, що я - Абдукадирівна. На роботі всі Кадирівною кликали. Я і зараз можу колегам зателефонувати, вони скажуть: «Привіт, Кадирівно!»

Залізниця, корисні копалини і... очерет

До хати, зігнувшись під вагою невеликої кількості дров у руках, заходить худий тимчасовий господар, а Олена Адбукадирівна продовжує розповідь: «Ми звикли до землі, а у Хусті ми жили на четвертому поверсі у гуртожитку. Дуже важко було. Сидиш, як дурень, у чотирьох стінах. А так Хуст - дуже красиве місто. Красиві гори, замок, квіти влітку. Пару разів були на міських ярмарках. Пробували сир, замочений у вині. Це дуже смачно».
На запитання, чи легше стало йому на Прилуччині, Анато­лій Васильович відповідає ствердно: «Маю хворі суглоби і бронхи. З хронічним бронхітом тут легше. Але там легше життя для переселенців. І повага більша. У Хусті - 13 церков. Майже кожна організувала пункт приймання одягу. Дуже мені допомогли, бо приїхав з однією сумкою, а в ній - футболка і сорочка. Виїжджав важко. Мене з подвійним мікроінсультом, у передінфарктному стані привезли волонтери».
- А зараз буду пічку топити, - про­довжує чоловік, складаючи на долівку дрова. - Сидів на вулиці, гілочки пере­бирав з дерев, що випилював.

- Багато в Очеретиному очерету? - переводжу увагу переселенця на приємніші спогади.
- Валом, - відповідає. - Там ставки, на них він і росте. І комарі є, але не так багато, як тут минулого літа. А ще на тій території великі поклади корисних копалин, які ще ніхто не чіпав. Зараз якраз там, де поклади літію, йде велика бійня.

- Додому хочете?
- Я б повернувся, якби Україна туди знову прийшла. Можна і відбудуватись.
У 2015 році, згадує чоловік, війна була дивнішою. Можна було поїхати хоч у сусідній окупований Донецьк, але подруж­жя не ризикувало. Незважаючи навіть на те, що у Олени Абдукадирівни там поховані батьки. Були пропускні пункти. Люди вранці їздили на роботу - хто туди, хто звідти. Пере­віряли, в основному, чоловіків у віці до 60 років. Забирали паспорти, звіряли дані у комп’ютерах. «Дуже багато людей з Донецька їхали сюди, отримували пенсії, купували харчі, - згадує чоловік. - Наші люди їхали в Донецьк, бо спочатку там було трохи легше стосовно ліків. У нас від колій біля залізничного вокзалу з двох сторін автобуси ходили».
Оскільки працював на залізниці, Анатолій Васильович не може оминути і цю тему: «Очеретине - великий залізничний вузол. Горлівська гілка йшла на Покровськ і далі на Дніпро, а друга йшла з Донецька. У нас була залізнична рампа, на якій цілодобово переформовували состави. Був хлібоприймаль­ний пункт. Зерно звозили і вантажили у вагони».

Часник і цибулю вже посіяли

Навесні переселенці сумувати за рідним будинком, мож­ливо, будуть трохи менше - садитимуть город. Часник і цибулю, кажуть, вже посіяли. Полуницю розсадили. Величез­ний город видно з вікна будинку. Торік вони не змогли його весь обробити. «25 соток, навіщо нам стільки? - пояснює Олена Абдукадирівна. - Нам виділили шматок, сказали, там можна сіяти».
«А на іншій території виросли бур’яни, - додає Анато­лій Васильович. - Ми їх потрошку руками виривали. Де вичистили, посіяли бахчу. Нехай невеличкі, але мали свої кавунчики. Тут у всіх людей мотоблоки і трактори, а у нас - одна лопата, одні вила і одна сапка. З берези ще маркер сколотив».

Доки чоловік займається дровами, жінка вишиває бісером і шиє на машинці. Частина вишитих робіт залишились лише сфотографованими у телефоні. Вдома довелось залишити і кімнатні квіти, яких у неї було багато. «Одних лише орхідей - 40 штук! - уточнює. - Нічого не вижило. Там же холодно».

Місцеві жителі ставляться до нових од­носельчан доброзичливо, допомагають. Одна з них, Ніна Юдко, подарувала жінці швейну машинку. Олена Репета розібра­ла її, змазала, пофарбувала і тепер шиє Анатолію Васильовичу все, що попросить. На запитання, чи не хоче працювати у Прилуках, де такі спеціалісти завжди потрібні, відповідає: «Я вже, мабуть, не зможу. Важко».

Джерело: "Прилуччина + Прилучаночка", Анатолій Бейник

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

комментарии (0)