Юлія Литвин пішла в гранатометниці, щоб підняти сина. Загинула в Чернігові рік тому, від ракетного удару

17 квітня минулого року о 9.00 в Чернігів, по готелю «Профспілковий», прилетіло три російські ракети «Іскандер». Загинули 19 чоловік (військові та цивільні), 78 отримали поранення (з них четверо дітей). 657 чернігівців звернулися за допомогою у відновленні житла. Від вибухової хвилі повилітали вікна у 28 багатоповерхівках, чернігівській райлікарні та технологічному університеті. Найбільше дісталося двоповерхівці, що поряд з готелем.

Два роки воювала на нулі

Одна з загиблих — 41-річна Юлія Литвин. Військова. Зі Смолина під Черніговом. Там живуть її батьки, 65-річна Надія ГРИЩЕНКО та 62-річний Володимир ГРИЩЕНКО, вітчим, який виховував Юлю з трьох років.



Володимир та Надія Грищенки з портретом загибло доньки Юлі

— Два роки була на Донбасі гранатометницею, з 2020 до 2022 року, — розповідає Володимир. — На нульовці. Стріляла з ручного протитанкового гранатомета. «Семьорка» називають його. Стріляв з такого. Три роки служив на десантному кораблі. З усіх видів зброї стріляв. Де саме була, не розповідала. Про війну нічого не казала. Раз обмовилася, що прикривала «Правий сектор» і ще якусь команду.

— Казала: «Воно тобі не треба», — перебиває мати. — По телевізору надивишся, плачеш, переживаєш. Тоді Юля отримала посвідчення учасниці бойових дій. У будинку зробили ремонт, поміняли меблі. Наче спішила все встигнути.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, дівчат почали звільняти, — продовжує Надія. — Рік ніде не працювала. Сусід-військовий купив біля них хату. У 2023 році запропонував піти в тилову частину. Рік прослужила. Казала мені, що вручну пише документацію. Кожного дня зі Смолина їздила в місто на роботу. На вихідні приходила провідати нас, — згадує квітень минулого року. — Батьку накупила тільняшок. І досі в них ходить.

Не було ніякого відчуття тривоги. Заступила в наряд, — описує ранок доньки 17 квітня. — Пішли пити каву в бутику, що поряд. Якби залишилися там, можливо б, вижили. Бо бутик вцілів. І люди поряд вижили. Їх придавило плитою.

Об 11.00 подзвонила Ніна, сестра колишнього чоловіка. Сказала, що прилетіли три «Іскандери». Не могли до Юлі додзвонитися. Набрала внука, а він плаче: «Мама на роботі. Приходили, брали дані мами. Повезуть у морг…» У мене ноги відмовили. Тиск під 200. Не знаю, як пережила цей рік.

«Коли прилетіли «Іскандери», і внук міг там бути. Але проспав навчання»

— У день загибелі доньки з Володею сходили на кладовище, віднесли квіти, — каже про сумну річницю Надія. — Наступного дня в Юлі син з невісткою були. Казав, що хтось приніс корзинку з квітами, прапор новий поставили. Хто був, не знаю. Можливо, командування, чи з військкомату… Минулого року військові запрошували на День матері. А чи запросять цього року?.. Коли відкривали Алею Героїв у Гончарівську, мене не покликали. Хоча Юлін портрет є.

— Батька Юлі, Миколи, років шість, як нема, — розповідає Надія Андріївна. — У димар впала цеглина, задихнувся чадним газом. Жив у Єліному на Сновщині. Зараз розбите село і хата згоріла. Росіяни гатять щодня.

З першим чоловіком розвелася, коли доньці було три роки. Познайомилися в Чернігові. Він працював у Києві, у комунальному підприємстві. Там і Юля народилася. Горілка, ревнощі, — пояснює причину розлучення. — Володя прийняв Юлю як рідну. І любив її більше. Покладистою була.

— У нас і дні народження в один день, — додає Володимир.

— Владиславу, Юліному сину, 21 рік. Вчиться в технологічному університеті. Кожного дня проходить повз той готель, де загинула мати… Коли прилетіли «Іскандери», і внук міг там бути. Але проспав навчання. Почав збиратися — загула тривога. Не пішов.

Юля вчилася в технікумі на техніка-лаборанта. Чоловік Юлін, Вадим, приїздив у Смолин до тітки. Познайомилися. 20-річною вийшла заміж. Жили у свекрухи в Жидиничах. Коли онук пішов у п’ятий клас, купили в Смолині хату. Брали кредит у банку. На той час віддали наче 60 тисяч гривень. Донька працювала в Десні на взуттєвій фабриці. Власниками були італійці. Стало невигідно, закрили. З подругою поїхали в Гончарівське, і їх взяли у військові.

«Гроші заробила ціною свого життя»

— Юля і пішла у військові, бо треба було підіймати сина, — продовжує мати. — Так і сказала мені: «Треба Влада підіймати, треба гроші заробляти. Як дивишся на те, що піду у військові?» Підтримала.

— Зять працював у лісництві. Сердився на нас, що дозволили, — каже Надія. — Та вона, як намітила собі мету, не зверне з дороги. Влад закінчував школу, треба вища освіта. Вступив у технікум. Тоді — у чернігівську політехніку на третій курс. На бюджет. Після загибелі матері важко було ходити на навчання. Взяв академвідпустку. Декан умовив, що треба жити далі і вчитися далі.

— Чи отримали виплату за доньку?

— З грудня отримуємо частинами. Ідуть мені, онуку та Юліному чоловіку. Гроші ці мені… Ми з дідом звикли жити на пенсію. Дитину не повернеш. Утрьох склалися, купили Владу квартиру в Чернігові. Двокімнатну в новобудові. У гостях ще не були.

Дім у Смолині теж буде онуку. Бо так хотіла Юля. Це її гроші, які заробила ціною свого життя.

У Надії та Володимира троє дітей. Богдану — 37 років. Теж військовий. Командир пожежного танка в Першій окремій танковій Сіверській бригаді. Воює з 2014 року. Олесі — 35, живе в Бучі.

Джерело: сайт газети "Вість", Юлія Семенець

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)