Двоє дітей зі Сновщини - взірець для тих, хто «втомився донатити»

Максим Владимирец зі Сновська за­раз у дев'ятому класі. Багато його ровесни­ків ще не визначилися, що робитимуть після школи, а він вирішив: Піду воювати за Україну.

Коли мама каже, що він іще дитина і в ЗСУ таких не беруть, сердиться.

Хто його всіляко підтримує, так це мо­лодша сестра Настя, яка в шостому класі. Вона теж хотіла б зробити, як брат, але знає, що це неможливо. І не тільки тому, що їй ма­ло років (у березні виповнилося 13): у На­сті — ДЦП. Може пересуватися тільки в інва­лідному візку. Навчається — у міському ліцеї №1 — дистанційно. Відмінниця, одна з най­кращих учениць закладу — бо велика розум­ниця з великою силою волі. Патологія позба­вила її багатьох можливостей, але Настя на­вчилася знаходити нові, і — вона розуміє, що не може, як одно­класники, наживо торгувати на шкільних яр­марках, виступати на концертах, щоб до­помагати захисникам, тому почала приду­мувати свої способи, — говорить про дочку Оксана Владимирец.



Дві картини, які намалювала за номера­ми, Настя продала через соцмережі — отри­мала більш ніж 2 тис. грн. (хоча, якщо враху­вати, яких зусиль це вартує дівчинці, справ­жня їхня ціна має бути в рази вищою). На картинах — київський монумент Незалеж­ності і бойові гуси у вишиванках.

Не маючи змоги ходити колядувати, На­стя заспівала різдвяну пісню в Інтернеті. До­далося ще 3,5 тисячі гривень.

— Гроші ми з мамою перерахували во­лонтерам. Вони пішли на дрон, — каже Настя не без гордості.

Її мама теж постійно допомагає ЗСУ, дар­ма що має тільки сезонні заробітки: весною продає вирощену розсаду, потім — овочі зі свого городу.

Зараз Настя захопилася алмазною моза­їкою — викладає малюнки дрібними камінчиками-стразами. Руки швидко стомлюють­ся, але робота їй до душі: відпочине — і знову за діло. Цих картин поки що не продає. Во­ни йдуть на подарунки. Один із них готується для обласного центру «Відродження», де На­стя проходить реабілітацію.

А свою подарункову, отриману на день народження, тисячу гривень Настя пере­дала волонтерам. Раніше вона хотіла назби­рати грошей, щоб поїхати на Рожеве озеро (цілющий курорт у Каховському районі на Херсонщині), та зараз, переконана, важливі­ше підтримати військових, бо понад усе хо­че, щоб нарешті настав мир.

Ще одне її велике бажання — частіше ви­їжджати з дому в місто. Особливо весною та влітку. Але Настя старається зайвий раз не нагадувати про це. Бо на вулиці Івана Ба­гряного (вона досить далеко від центру), де мешкає сім'я Владимирец, Грунтова дорога — колеса інвалідного візка постійно застря­гають у піску: мамі його дуже важко штовха­ти.
А скоро буде ще складніше, бо заплано­ване грейдерування вулиці.

— Чи не можна якось допомогти цій патріотичній дівчинці? — звертаюся до го­лови міськради Олександра Медведьова.

— Я знаю про цю проблему, — каже він у відповідь. — Асфальту не обіцяю, але обов'язково щось придумаємо.

П'ятикласнику Андрієві Боброву (у ньо­го теж ДЦП) із Рогізок Сновської громади з доїздом до школи пощастило більше: живе майже поряд. Хлопчик навчається в інклю­зивному класі. На уроки та з уроків завжди їздить разом із мамою: Алла Вікторівна — завуч у школі. Навчання в закладі змішане. Коли онлайн і поряд немає друзів, Андрій знаходить віддушину в улюбленому занятті.



— Йому завжди подобалося працюва­ти з деревом. Хоч це непросто, бо руки по­гано слухаються. Почне робити щось склад­не, а воно не виходить. Іноді засмучується до сліз, — каже Алла Вікторівна, згадуючи, скільки часу і зусиль син витратив, майстру­ючи табуретку.

Пробували різні варіанти, як полегшити роботу Андрієві, і таки знайшли той, що тре­ба: тепер він спеціальним приладом випа­лює малюнки на кухонних дошках. Перші бу­ли для мами і друзів — поки хтось не виста­вив його виріб в Інтернеті. Після цього поча­ли надходити замовлення.

Дошки для нанесення зображень Андрій використовує стандартні (куповані), а малю­нок — хто який захоче. Мама допомагає пе­ревести його на дошку, далі він сам. Перерви доводиться робити часто, бо «сідає батарей­ка» — зморюються і руки, і очі.

Запитую, які зображення він найбільше любить випалювати. Каже: тризуб, військову символіку, карту України з Кримом у складі, слова про мир і Перемогу.

Із тризубом була дошка, над якою Андрій працював особливо старанно. Адже вона призначалася для танкової бригади, у скла­ді якої воює його брат. Незважаючи на суттє­ву різницю у віці (Андрієві 11, Анатолію 30), хлопці легко знаходять спільну мову.

Звісно ж, менший в усьому хоче бути схо­жим на старшого — і теж захищати країну, як той робить ще із 2014-го. Бажання настільки сильне, що Андрій тренується з усіх сил, щоб навчитися ходити.

А зароблені гроші донатить на ЗСУ На­збирає тисячу — і передає волонтерам. Так було вже чотири рази. І зупинятись Андрій не збирається.

Джерело: газета "Гарт", Марія Ісаченко
Фото з альбомів Насті Владимирец та Андрія Боброва

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)