Три мільйони на протез для захисника

У Володимира Милька — два дні народження. Розмовляємо в один із них — 17 червня. Цього дня два роки тому під час ближнього контактного стрі­лецького бою (на Запорізькому напрямку) він за­знав кульового поранення в голову. Куля зрикошетила від черепа, залишивши осколки: був перелом тім’яної кістки, але, на щастя, якимось дивом мозку не зачепила.
— Тоді моє життя врятував шолом, — говорить Во­лодимир. — Вважаю: народився вдруге.
Його день народження «за паспортом» — 20 червня.

— Зберегли шолом?
— На жаль ні. Після того як мені надали допомо­гу, евакуюватися не було можливості. Бій тривав іще шість годин. Якийсь час я ніс шолом — хоча не для то­го, щоб залишити на згадку. Просто на ньому були дорогі балістичні навушники. Але зберегти не вдало­ся. Я навіть не пам’ятаю, як його втратив.

Після лікування, яке трива­ло понад два місяці, Володимир повернувся у свою 47-му брига­ду. Тоді на Запорізькому напрямку тривав контрнаступ наших військ. 1 вересня в одному з боїв Володи­мир зазнав другого поранення — у лікоть лівої руки. Вона була в нього головною: шульга з народження.

Врятувати руку не вдалося, бо, як і в першому випадку, тривав бій, тож принцип «золотої години» (час одразу після поранення, протягом якого найвища ймовірність того, що термінова медична і хірургічна допомога дозволять уникнути фа­тальних наслідків) не спрацював.

Накладений пораненому тур­нікет не знімався і навіть не по­слаблявся впродовж майже семи годин. Він перекрив подачу кро­ві до кінцівки, через це там поча­лися патологічні зміни. Руку ампу­тували «на корню» — із плечовим суглобом (відіграє ключову роль у забезпеченні рухів). Володимир переніс 9 операцій у понад десяти лікувальних закладах України, пройшов реабілітацію. За висно­вками військово-лікарської комісії 37-річному захиснику дали пер­шу групу інвалідності.

Із цим йому належало жи­ти далі. Усвідомити це було не­просто. Адже Володимир ніко­ли не зупинявся на досягнутому, постійно піднімав планку можли­востей. Таким його знали в рідній Нехаївці на Коропщині, у Київ­ському університеті ім. Драгоманова (закінчив історичний фа­культет, аспірантуру); в Інститу­ті історії України НАН України, де був (перед повномасштабним вторгненням) старшим науковим співробітником — кандидатом іс­торичних наук; у ЗСУ, куди пішов добровольцем на третій день ве­ликої війни.

Служити він починав у 23-му окремому стрілецькому баталь­йоні. Охороняли територію та околиці столиці в напрямку Ірпе­ня, стояли на блокпостах, патру­лювали вулиці. Згодом їх переки­нули на територію Бучі, потім — на південь Київщини. Щоб швид­ше потрапити на передову, Кан­дидат (такий позивний був у Во­лодимира) разом із побратимами перевівся до 47-ї бригади, яку не­вдовзі мали відправити на фронт. Але скоро стало відомо, що че­рез розширення підрозділу бійці мають пройти посилену підготов­ку: спочатку — на українських по­лігонах, потім — на військовій ба­зі в Німеччині. Тож вчорашній на­уковець повернувся в стрій, маю­чи неабиякі військові знання і на­вички. Проте, як кажуть, куля не обирає...

Після першого поранення Кандидат вірив, що воюватиме до Перемоги. Після другого стало зрозуміло, що тепер — у кращому разі — зможе знову займатися на­укою (до речі, одне з його науко­вих досліджень — теж про війну, щоправда про Першу світову).



Володимир після другого поранення



— Писати, зав’язувати шнур­ки, обрізати нігті тощо я навчився правою рукою ще на лікарняному ліжку. Це було непросто, трену­вання виснажували, але з часом усе вийшло. Що найцікавіше — не змінився почерк.
Важко було переносити фан­томні болі: руки немає, але відчу­ваєш, як її буквально розриває під час нападів.

Та життя тривало. Я почав ду­мати про протез. З точки зору ло­гіки це бажання було нездійснен­ним. Адже мій випадок був дуже складним. Фахівців із високого протезування небагато. Черги до них величезні. А вартість самого тільки протеза була близько чо­тирьох мільйонів гривень.

Таких грошей ні в самого Во­лоді, ні в його рідних не було. Батько покійний, у матері — мі­зерна пенсія. Є ще сестра і брат, вони готові були допомагати, але ж як зібрати мільйони?

Володимир звертався до фон­дів (зокрема Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю), роз­повідав про свою мрію друзям, ділився нею в соцмережах.

— Відгукнулися сотні людей. Суми були різні — багато хто дій­сно переказував усе що міг. І це була ще й дуже потужна мораль­на підтримка.

Разом зібрали три мільйони гривень. Я навіть уявити такого не міг! Усім-усім безмежно вдяч­ний. Ще мільйон отримав від дер­жави.
Потім він знайшов Центр складного ендопротезування.

— І з’явилася нова рука?
— Не зразу. Спочатку я ходив тільки з функціональним гачком. Згодом отримав інші запчасти­ни. Повністю процес завершився цьогорічного травня.

— Як Ви керуєте протезом?
— Там — електроніка, різні до­датки для регулювання, налашту­вання.

— Що вже робите з його до­помогою?
— Можу нарізати салат, від­крити пляшку води тощо.

— Обніматися теж можна?
— Звичайно, — сміється.

— А маленькі речі нова рука бере?
— Ось тримаю ворожу кулю, яка забрала мою руку.

— А писати?
— Писати — ні. Тепер — тільки правою.

Після отримання першої гру­пи Володимир Милько повернув­ся до Інституту історії України НАН України. Зараз працює над новим дослідженням.

Насамкінець запитую, які по­дарунки він хотів би отримати на своє 38-річчя.
— Я їх уже маю. Це — життя і можливість здійснювати свої мрії. А бажання в мене одне — щоб швидше закінчилася війна.

Джерело: газета "Гарт", Марія ІСАЧЕНКО, с. Нехаївка на Коропщині.

Фото з альбому Володимира Милька

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)