102-річний ветеран і журналіст Григорій Свиридов: «Я ніколи не думав, що доживу до 102-х років»

Ми бачилися рівно 16 років тому. Тоді, у травні 2009-го, Григорію Свиридову з Бобровиці було 86. А недавно він відзна­чив свій 102-літній ювілей! Виявилося, що ту нашу зустріч, як і всі події свого життя, Григорій Йосипович дуже добре пам'ятає...

МОЛОДШИЙ ЗА СВІЙ ВІК

— А що це таке? — зразу після нашого теплого вітання з усмішкою подає мені знімок. Це ж той, який був на першій сторінці “Гарту” від 8 травня 2009 року

— Вашу фотографію зі статтею помістили в ось цю книж­ку про наш колишній Бобровицьший район, яка видана в Києві, і її упорядником став поет Дмитро Головко, — подає Григорій Йосипович примірник видання «Не бував ти у на­ших краях!».

Я було приємно здивована. Як і зовнішнім виглядом Гри­торія Йосиповича, котрий народився 12 квітня 1923 року. До слова на стіні в нього висить диплом, виданий чеським Інститутом здоров'я, який засвідчує, що Григорій Йосипович прослухав семінар про здоровий спосіб життя.

— Це колись у Бобровицю днів на десять приїжджали представники цього чеського інституту. Я відвідував їхні за­няття, а також мені зробили заміри: мій тиск на першому по­версі. А потім на другому та інші, і за своїми розрахунками вони дійшли висновку, що мій організм на десять років мо­лодший від паспортного віку.

— А як Ви тепер, у свої 102, почуваєтеся?
— Поки що нормально. Хоча в мене багато хвороб: сте­нокардія, атеросклероз, грижа та інші. Але тримаюся.

Григорій Йосипович поганувато бачить і недочуває (має слуховий апар
ат), зате пам'ять у нього — прекрасна! Роз­повідаючи про свій життєвий і трудовий шляхи, називає всі імена з прізвищами та по батькові, дати з точністю до міся­ця й числа.

Вражає й те, що Григорій Йо­сипович піднявся і навіть тупає (в основному з ходунками, але може і з ціпком) після перелому, що в йо­го тодішні 93 був практично виро­ком. Виходила Його сусідка Кате­рина Глухенко. Аж тут і вона на по­розі, знайомимося.

— Доглядаю за сусідом дев’ятий рік. Уже сама в свої 75 насилу ходжу (треба міняти сугло­би). Мій чоловік помер два роки тому. І тепер я вже не уявляю сво­го життя без Григорія Йосиповича. У 2016-му він зламав стегно (бі­гав із сокирою по двору, щось ви­рубував — порядки наводив). Тоді до нього приїхала Марічка Марцінків — мама івано-франківського міського голови Русла­на Марцінківа. Раніше родина жи­ла в Бобровиці (глава сім’ї Роман Марцинків тоді працював хірургом у місцевій райлікарні й певний час очолював її. — Авт.). Вони дружи­ли з Григорієм Йосиповичем та йо­го дружиною Ніною Костянтинів­ною. У самої пари Свиридових ді­тей не було, і вони вигляділи ма­ленького Руслана (замість дитсад­ка батьки дорогою на роботу вели синочка сюди). Тож усі Марцінківи й досі не забувають ветерана. От Марічка, від'їжджаючи, і попроси­ла мене доглядати за ним, бо з йо­го родичів поряд — нікого. Є двою­рідна племінниця, троюрідні, але вони приїхали і поїхали...

Шість місяців Григорій Йоси­пович пролежав у лікарні. І таки встав! Я тоді ще працювала (медсестрою-анестезисткою — все життя, на пенсію пішла у 71 рік). Навчила його сідати, ходити.

Зараз у нас уже все уладило­ся. Вдома готую і приношу Григо­рію Йосиповичу сніданок, обід і ве­черю. Я знаю, що людям у такому віці слід вживати перероблену їжу: борщі, супи, каші, картопельку з рибою, котлетки, він любить вер­мішель.

— Іще Катя прибирає у мене, — додає Григорій Йосипович, — дві­чі на день вимірює мені тиск. Якщо підвищений — дає таблетки, які в мене завжди під рукою.

— А висапувані квіти у дво­рі?..
— Теж її робота. Також до мене двічі на тиждень приходить соцробітниця Надія Дмитрівна. Я задоволений і нею: замовляю, чого ме­ні купити, вона приносить. Другий раз і сам у магазин чи в аптеку схо­джу.

Минулого року на День Пере­моги я надів свій кітель (із наго­родами. — Авт.), сів у хвіртці. Хто проходив — віталися, а лікар із по­ліклініки через дорогу побачив і прийшов до мене погомоніти.

Григорій Йосипович дуже цінує увагу. Радіє, коли приходять його вітати не лише на День Перемоги, а й на Новий рік і в день народжен­ня. На 102-річчя до нього завітали 12 чоловік, а на свій віковий юві­лей ветеран зібрав у кафе аж 30 гостей. Приїжджав і Руслан Мар­цинків.

— Це мені вручили від Спіл­ки журналістів України, — показує спеціальну відзнаку «За відданість професії та ідеям спілки, багато­річну сумлінну працю на інформа­ційній ниві». Ще поряд на столі — стос почесних грамот від обласної ради й ОДА різних років.



СЕКРЕТ ДОВГОЛІТТЯ

— Як зараз проходить Ваш день?
— Я встаю з ліжка о восьмій. Вдягаюся, виходжу з хати і відми­каю хвіртку. Починаю ранкові про­цедури. Снідаю. Потім роблю про­гулянку. Раніше, було, вранці й уве­чері проходив щодня по 100 метрів - туди-сюди по двору. А якщо по­года погана, то в хаті: виміряв, що від телевізора до кухні —10 метрів, туди і назад — уже 20. П'ять разів пройду — вже й сотня. Зараз про­ходжу менше, але стараюся не за­сиджуватися і не залежуватися.

У мене часто запитують про се­крет довголіття. Я вважаю так: 80% — це родове, а 20% — «дієтична до­бавка», — сміється. — До неї я від­ношу стеження за здоров'ям (ліки в мене хороші були і є завжди), по­їздки на курорт, зв’язок із приро­дою (я на пенсії вирощував вісім сортів картоплі, займався селек­цією).

Щодо «родового» — це лише припущення Григорія Йосиповича, адже він не знає, чи були в їхньому роду довгожителі. Його батьки по­мерли від голоду в 1933-му. Дав­но немає і старших братів: один за­гинув від нещасного випадку, дру­гого забрало онкозахворювання (як і його дружину з двома си­нами). Із молодшим братом, який жив у Росії, зв’язок обірвався, і про його долю Григорій Йосипович не знає. Він і сам міг залишитися там.

— Коли батьки померли, я ще якийсь час калатався тут, потім за­хотілося мені в Київ. На привок­зальній площі мене, як безпри­тульного, забрали і відправили в Баришівку Київської області. Там у притулку мені не сподобало­ся, і я звідти збіг — знову до Киє­ва, щоб поїхати до Москви (чомусь у 13 літ хотілося туди). О, на пе­роні якраз стоїть потрібний поїзд.

Провідника немає, я — шмиг у ва­гон! Він був загальний, людей по­вно. Мені дали місце, ми з пасажи­рами роздружилися. Вони говори­ли російською, а я — українською. Вони сміялися... Але допомага­ли: хто пиріжок дав, хто ще щось. Під'їжджаємо до Брянська, аж тут - ревізія. Пасажири мене заховали під сидіння, та я не встиг піджа­ти ноги й ревізор за них мене витяг із-під сидіння. У Брянську мене ви­садили і відправили в дитячий бу­динок-розподільник. Після трьох місяців там мене і таких, як я, по­везли на Смоленськ, а звідти — у районний центр Кардимово. Один начальник земельного відділу хотів мене усиновити, та чомусь не ви­йшло...

У Росії я прожив майже п'ять літ. Побув рік на патронаті в одно­му колгоспі, ще три роки — у друго­му. Коли мені виповнилося 16, се­кретар райкому комсомолу зробив мене тимчасово піонервожатим у тій школі, де я закінчив сім класів, щоб мені хоч трішки грошей заро­бити, а через місяць забрав мене в райком комсомолу, і я пропрацю­вав там півтора року. Додому він мене не відпускав: мовляв, батьків немає, куди ти поїдеш?.. Коли його змінили на іншого, я в кінці грудня 1940 року розрахувався і гайнув у рідну Україну.

ВЕТЕРАН ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Григорій Йосипович спочат­ку приїхав у Бобровицю до брата, а потім подався в Ніжин провіда­ти дядька. І влаштувався працюва­ти в міськком комсомолу. Там його й застала війна.

— У серпні 1941-го мого това­риша забирають в армію. Я йду у військкомат: «Чому його берете, а мене ні? Ми ж однолітки». — «А яко­го Ви року?» — «1923-го». — «При­ходьте, завтра буде відправка». Я наступного дня явився, і ми з хлоп­цями опівдні як вирушили пішки, то й вернулися додому лише через чотири роки. Правда не всі... Бага­то хто залишився на полях війни...

Григорій Йосипович згадує, як і сам кілька разів був на волосину від загибелі:
— В армії я служив у зенітній дивізії, потім перейшов у стрілець­ку. На нас, зенітників, німці осо­бливо полювали, бомбили нас. Бу­ло, налітають пікіруючим бомбар­дувальником, бомба свистить, а ти притискаєшся до землі і думаєш:
«Оце моя», «Оце моя», «Оце моя». Слава Богу, то все були не мої.

А якось прийшов до нас пе­рукар, у машині з критим кузо­вом підстригатися зібралося чоло- вікп'ять, аж тут команда «Воздух» (тривога через ворожу авіацію). Усі вискочили, а я впав у машині долі­лиць. Бомба розірвалась — когось убило, когось ранило, я ж уцілів. Ін­шого разу під час нальоту всі за­лишились у машині, а я вискочив і впав біля колеса. Машину зреше­тило, хлопців убило-поранило, а мене колесо врятувало. У мене був хороший ангел-хранитель!

А якось під час обстрілу ми за­лягли в окопи, я перед обличчям виставив навскіс свою саперну ло­патку, куля «джиг» — зрикошетила і відскочила. Якби тримав лопат­ку прямо, то пробила б і влучила б мені в голову. Так я з тією лопаткою не розлучався до кінця війни...

Григорій Йосипович був і роз­відником, і старшиною батареї, і працював у штабі. Брав участь у звільненні від фашистів Харків­ської, Кіровоградської, Полтав­ської, Одеської областей. Після контузії в 1945 році його демобі­лізували.

— Коли приїхав додому, зупи­нився у свого дядька. Його дочка Галя познайомила мене з Ніною. Вона теж воювала - у військах повітряного спостереження, опові­щення і зв 'язку. Вони виявляли, що летить літак, повідомляли зенітни­кам, а ті «зустрічали».

Ніна працювала в будівельно­му відділі райвиконкому, коли ж розрахувалася (пішла на пошту), на її місце прийняли мене. Я там пропрацював сім років.

Із моєю Ніною Костянтинівною ми прожили від лютого 1946-го до травня 1992 року. Разом збу­дували цей дім, усього надбали. Після 46-ти спільних літ мені дове­лося проводжати її в останню путь. І оце я йдосі холостяк, — невесело усміхається.

ЖУРНАЛІСТ ІЗ ПОНАД 30-РІЧННМ СТАЖЕМ

— Моя журналістська стежка почалась 1939-го — ще в райко­мі комсомолу: я писав про робо­ту комсомольців в обласну моло­діжну, а також у партійну і район­ну газети. Потім і під час війни пи­сав в армійську газету про службу та перемоги наших воїнів. І працю­ючи в будвідділі, дописував у на­шу районку про п 'юлявбєнне відро­дження сіл і колгоспів. А коли буд- відділ ліквідували, редактор Зінаїда Хуторна забрала мене на ро­боту в районну газету (це було 15 липня 1953-го). І я пропрацював у ній рівно 30 років! А член україн­ської Спілки журналістів — із січня 1959-го. Писав і в ніжинську між­районну газету. На пенсію пішов у 1983-му, бо став погано чути, пе­реніс операцію.

Коли я працював у відділі сіль­ського господарства (літпрацівником, кореспондентом, а потім і зав­відділу), то мав і відповідні зв'язки з хліборобами, тваринниками то­що. Їздив по колгоспах. І ось у 1984-му мені зателефонував то­дішній редактор бобровицької ра­йонної газети Віктор Криворучко:
«Оголошено конкурс на найкраще висвітлення досягнень науки, тех­ніки і передового досвіду, який де­монструється на ВДНГ. Чи не ві­зьмете це в свої руки?» Я погодив­ся. При газеті створили відділ про­паганди передового досвіду, і ме­не затвердили його завідувачем на громадських засадах без копій­ки зарплати (тоді пенсія в мене бу­ла без одного карбованця макси­мальна — 131 карбованець). І так я пропрацював п'ять років. Їздив на виставки, ходив по павільйонах, шукав, що для нашого району ціка­во і потрібно, фотографував наших людей (доярок, свинарок тощо), писав про них у свою газету.

За цю безоплатну роботу Гри­горій Йосипович уже в перший рік здобув для редакції і для се­бе бронзові медалі, а в подальшо­му по два роки поспіль виборював срібло і золото (відповідно це бу­ли третє, другі і перші місця по Ра­дянському Союзу), чим дуже пи­шається.
— На останньому нагородженні з України я був єдиний. А потім ого­лосили, що конкурс припиняється, і я завершив свою журналістську діяльність.

* * *

Навіть після нашої другої зу­стрічі і стількох історій від Григорія Йосиповича є враження, що ще ба­гато всього лишається нерозказаним! Тож маю надію, що буде і тре­тій мій візит до нього.

- Приїжджайте ще, — запро­шує довгожитель, який вийшов проводжати мене до самої хвіртки.
- На наступний день наро­дження або навіть на 105-річний ювілей, — підхоплює Катерина Іва­нівна. — Думаю, асе у нас буде благо!

Джерело: газета "Гарт", Аліна КОВАЛЬОВА­

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)