Оксана Дрєєва, чернігівська бджолярка, має понад 100 вуликів. Бджоли кусають двічі-тричі на день

Оксана Дрєєва, чернігівська бджолярка, має понад 100 вуликів. Бджоли кусають двічі-тричі на день

— Комахи дуже відчувають настрій, стан, — каже Оксана Дрєєва. — Якщо рамку різко струсив, вони такими ж різкими стануть. Загудуть, вилетять. З ними треба спокійно, лагідно. Вони тоді будуть спокійно собі займатися своїм. А ти — ними, і вони тебе не чіпають. Не кусають.

Але ж все одно треба вдягатися, — надягає костюм-комбінезон із шапкою та сіткою. Чимось нагадує скафандр космонавта. — Я й перчатки надягаю. Бо в мене може бути алергія від прополісу.



Єдина жінка (!), яка займається промисловим виробництвом меду

43-річна Оксана Дрєєва у селі Мохнатин під Черніговом тримає пасіку. Пасічникує вісім років. Вона — єдина жінка в Чернігові, яка займається бджільництвом у промислових об’ємах. Це багатьох дивує. Бо масштаби. Це більше чоловікам притаманно. Жінки, якщо й пасічникують, то для душі. П’ять-десять бджолосімей.

— У мене понад сто бджолосімей (вуликів), — каже Оксана Дрєєва. — Це вже промислове виробництво. Воно починається навіть з 50-60 вуликів.

Оксана Дрєєва, крім того, очолює чернігівське міське товариство бджолярів-інвалідів. Приглядаюся до співрозмовниці, зрештою, запитую про здоров’я.

—У мене нема проблем, — усміхається. — Але у спілці є чоловіки з інвалідністю. Організація створювалася у 70-ті роки. Тепер так називається більше по інерції.

Об’єднує, зі слів очільниці, понад 50 пасічників. Зокрема, полегшує збут.

— Спілкуємося постійно, — каже бджолярка. — Гуртові покупці ж не приїздять, щоб купити 100 кілограмів. Недавно була людина з Сум. Ми згуртувалися, щоб вони об’їхали трьох чоловік. А забрали мед від 10-ти виробників, усього тонн 10.

Оксана Владиславівна змінила на посаді чернігівця Ігоря Сокоринського. Він загинув на війні у грудні 2022 року.

У бджільництво прийшла… по оголошенню

— Я йшла містом, — згадує. — Побачила оголошення про курси. Воно висіло в магазині, де продавали бджолиний інвентар. Курси коштували, ну, гривень 500. Проводилися в Чернігові, в районі ДРАЦу. Там спілка понад 15 років орендує приміщення.

Зацікавилася, бо за освітою інженера з радіоелектроніки не працювала. У Харкові закінчувала вуз.

— То декрет (у нас двоє дітей), — пояснює. — То переїзд.

Оксана Дрєєва з сім’єю перебралася в Чернігів ще у 2014 році з Луганщини.

Отже, пішла вчитися.

На курсах серед учнів була одна-єдина жінка. Не боялася бджіл, це перше. Жінки, все-таки, бояться. Було цікаво, це друге.

Розказує, що на Поліссі найпоширеніша порода — українська степова бджола. Це наша, сумирна. Порода карпатка поширена. Та карпатки — злі бджоли. Варто людині зайти на пасіку — кусатимуть. Найоптимальніша порода, зі слів бджолярки, карніка. Схрещена. Карніка як рідна сестра карпатки. Але менш агресивна.

Щоб поглибити знання після курсів, закінчила в Гадячі на Полтавщині училище.

Згодом зацікавилася переробкою меду.

— Після курсів працювала на чернігівській кондитерській фабриці «Стріла». Зрозуміла, що потрібна освіта з харчових технологій. Уже з мого цеху нема нічого й фабрики самої нема, — зітхає.

Здобула ще одну вищу освіту. Знання з технології харчового виробництва використовує для переробки меду. Наприклад, для виготовлення крем-меду, горішків у меду.

Прибуток 300 тисяч гривень за сезон. Якщо дуже-дуже постаратися

Зі слів Оксани Дрєєвої, якщо пасіка понад 100 вуликів, прибуток може становити тисяч 300. Це якщо дуже постаратися. Якщо вдалий сезон по медозбору. По збуту.

— Чула про ціну 40 гривень за кілограм.

— Така ціна була у тому році, коли качався мед, — зауважує. — Була й 60. Це грудень-січень. Була й 65. Якщо збирали партію від трьох до п’яти тонн, гуртовики брали й по 70.

— Мед став менш популярним?

— Я б не сказала. Люди раніше купували у пасічників, на базарі. Тепер у супермаркетах. Медовуху готуємо за спеціальною технологією. Продукт бродіння. Бродить більше року. Зварить треба восени, щоб уже не було мошок, мух. Й поставити, хай дозріває. Технологія потребує трьох видів температурного режиму. Бродить при 24. Відстоюється при 15. Зберігається при 5 градусах.

Вивозимо вулики й ночуємо в лісі. Бо комендантська година

— Хто допомагає вам? Діти? Чоловік?

— Діти пасікою не займаються. Бояться. Одній дитині — 18, другій — 15 років. Один каже: «Мам, вони мене кусають, я не полізу». А другий: «Я не хочу». Вони допомагають при перевезенні бджіл, при навощуванні та збиванні рамочок.

Чоловік теж у цьому році не допомагає. Служить.

Якщо вулики вивозити, помічників треба наймати. Є й особливості бджолярства під час війни, спричинені комендантською годиною. Раніше вночі поверталися додому, тепер треба ночувати.

— У нас пасіка більше кочова, — показує модулі-причепи з вуликами. Вчасно вивезеш до медоносів — буде прибуток, — міркує. — Якщо вулики будуть тут стояти, на подвір’ї, який же мед?

Називає відомі медоноси: акація, липа, соняшник, гречка, рапс, гірчиця, інші рослини.

Оксана Дрєєва працює в Михайло-Коцюбинському на підприємстві, де роблять пластівці.

Один новий сучасний вулик — дві з половиною тисячі гривень

Зі слів Оксани Дрєєвої, пасіку треба постійно розвивати. Як будь-яку справу. Не тільки брати, але й вкладати.

Вона вкладає, по-перше, час. Працює, по-суті, у дві зміни. Перша зміна — завод пластівців. Друга — пасіка. Так триватиме сезон.

— Місяць тому почався і закінчиться у вересні, — називає термін, коли на пасіці треба бути щодня.

Вкладати треба й кошти.

— У цьому сезоні куплю ще вуликів. Вживаний дерев’яний коштує до 1000 гривень. Починали ми з дерев’яних. Перейшли на литі пінопластові. Вони легші. На причепи вирішили купувати пінопластові. 2500 гривень коштує новий. Пінопластові — щоб не перевантажувати: бджолосім’я важить, плюс мед, який бджілки принесуть.

Джерело: сайт газети "Вість", Тамара Кравченко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)