Вихователька Тетяна Степенкова розповіла про любов до дітей, яка перемагає біль

Прилучанка Тетяна Степенкова прокидається рано. О 7.00 їй вже треба бути на зупинці, де її забере марш­рутка і повезе на роботу. Тетяна Миколаївна працює вихователькою у Замістянському дитсадку «Барвінок» і вже майже десять років їздить на роботу щодня, крім вихідних і днів, коли її хвора спина не дає підвестись з ліжка. Тоді вона бере лікарняний і дуже сумує за своїми вихованцями. Але лише той біль трохи відпустить, поспішає до діточок. А вони вже чекають свою другу маму на порозі.

З Льгова - у Прилуки

Народилась Тетяна Степенкова у Льгові Курської області - порівняно недалеко від вже всім відомої Суджі. У Курську у неї нині живе сестра, але про війну, каже, намагаються з нею не балакати. Хоча всі її рідні, запевняє, мають антивоєнну позицію. Як і колишні однокласники. Льгов - це райцентр, за кількістю населення майже втричі менший за Прилуки. В Україну Тетяну Миколаївну привіз чоловік, нині вже покійний. Вона тоді саме вчилась у педагогічному училищі сусіднього з Льговом Рильська. Вибрала спецгрупу, де вчились не два, а три роки. Закінчила училище у 1992 році, а за рік до того вийшла заміж.

За спеціальністю Т етяна Миколаївна - вчитель початкової ланки. Дітей, каже, дуже любила і любить. Під час навчання у старших класах їй дуже подобалось заміняти своїх вчителів. А оскільки мала великі успіхи у вивченні фізики і математики, її вчитель просив, аби обрала відповідний фах. Вона ж захотіла вчити молодших дітей, а вийшло так, що стала виховувати зовсім маленьких.

У Прилуках проходила практику у школі № 5. Директором її тоді був Віктор Андрійович Затолокін, ім'я якого нині носить гімназія. Також уродженець Курщини, до речі. «Дуже хороший директор, хоч і суворий, - згадує про видатного земляка Тетяна Степенкова. - У роботі вимогливий. Це мені дуже подобалось, бо я така сама і люблю справедливість. І він мене запросив до себе і на роботу. Я з великим задово­ленням тоді у школу летіла. Але коли отримала диплом, то Віктор Андрійович вже потрапив в аварію, а потім, не прийшовши у себе, помер».

Педагогічний фах жінка обрала сама. Ні мама, ні батько до цього відношення не мали. Батько її був будівельником. Як і чоловік Василь Васильович. Родом останній був з Ставро­польського краю, в армії служив з сусідом Тетяни. Приїхав до товариша по службі у Льгов, там молоді і познайомились. Зустрічались, три роки переписувались. Мама Василя була українкою, родом з сусіднього з нами Ладана. У Ставро­польський край вийшла заміж. У Ладані ж залишилась жити її сестра, тітка будівельника. Його направили у Прилуки, ще коли був Радянський Союз. А Тетяна Миколаївна, оскільки вчилась лише на «відмінно» і «добре», мала так званий вільний диплом. Тобто, могла обирати, куди їхати. Звісно поїхала з чоловіком.

Передостання у сім’ї

У батька Тетяни Миколаївни було троє синів і троє доньок. Це була його мрія, яка здійснилась. Героїня нашої розповіді народилась передостанньою.
У дитинстві займалась боротьбою. «Я пацанкою була, скажу чесно, - зізнається.

- Якщо треба комусь морду набити, я тут». А оскільки її старші брати стали військовими, то у військове училище збиралась поступати і вона. Але там закінчився набір.

Батько її, згадує Тетяна Миколаївна, багато і важко працював. Мама народила шістьох і стала хворіти. Страждала на ви­сокий тиск, мала хворе серце. Померла молодою. «Я тоді думала, що моє жит­тя закінчилось, - згадує Тетяна Миколаївна. - Залишились ми вдвох з молодшим братом. Старші сестри вже вийшли заміж, брати одружились».

Найкраща професія

Під час проходження практики у Прилуцькій школі № 5, розповідає жінка, свою професію вона полюбила ще більше. Тоді ж завагітніла. Коли отримала диплом, то все одно, як каже, побігла у школу, оскільки треба було заробити декрет. Але директора, який обіцяв їй роботу, вже не було.

«А діти з класу, де проходила практику, до мене ходили, - згадує. - Була з сином у декреті тоді. Якось гуляємо з ним на вулиці, дивлюсь, а мої другокласники йдуть до мене з букетом. Запросила їх додому, напоїла чаєм. А вони: «Те­тяно Миколаївно, верніться до нас, будь ласка!» Кажу їм: «Не можу. У мене лялька маленька. Не можу її залишити».

«Ляльку» назвали Євгеном. Народився він у 1992 році. Зараз працює у газовій службі у місті. Три роки мама сиділа з ним у декреті. Уваги йому, каже, приділяла багато. І коли він шестирічним йшов до школи, то вже міг читати і писати. У 16 років він закінчив школу, потім був технікум, а за ним - університет.

«Укласі був наймолодшим, але найвищим, - розповідає Те­тяна Миколаївна. - Казав мені, що не ту професію вибрала, бо і вдома роботи багато. Було, син прокидається серед ночі, а я пишу за столом. Питає мене, чи лягала спати. А потім: «Мамо, ну, чого ти собі не обрала іншу професію?

І відпочивала б більше. І додому б щось приносила, а не з дому». А ще казав, що ніколи у житті не одружиться на виховательці. «Не кажи «гоп», синочку», - відповідала». Невістка Тетяни Миколаївни Олена працює... вихова­телькою у дитсадку № 26. На день закоханих 5 років тому у Олени і Євгена народилась донька Віка. Бабуся ходить з нею гратись по вихідних.

Віддавати любов

Коли у Тетяни Миколаївни закінчувався декрет, її чоловік-виконроб якраз здавав у Прилуках чергову дев'ятиповер- хівку. Там отримувала квартиру завідувачка дитсадка № 23. Він і спитав її про роботу для дружини. «Завідуюча запросила працювати нянею, - розповідає жінка. - Я погодилась. Це були 90-ті роки, з роботою дуже важко, а працювати було треба».

Два роки жінка трудилась нянею - денною і нічною, потім стала вихователькою. У тому дитсадку вона пропрацювала четверть століття. І працювала б з дітками з інвалідністю (а саме вони були вихованцями дитсадка № 23) і далі, і на пенсію звідти збиралась йти, якби заклад не закрили.

«Хоча коли прийшла у перший день, то побачила, що дітки у групі - важкі, з ДЦП, - згадує вихователька. - Ледве ходили, а то і повзали. Я прийшла додому, напилась пігулок, і кажу покійному чоловіку: «Я туди більше не піду». Він від­повів: «Ну, дивись». А я потім лягла і думаю собі: «Господи, якщо я не полюблю цих дітей, то хто їх тоді полюбить? Хто дасть любов тим, хто з неблагополучних сімей і хто навіть батькам не потрібен?» І на ранок пішла на робо­ту - і всіх їх до себе пригорнула. Я сама виросла у любові. Батько і мама нас любили. Ми не були обділені батьківською любов’ю. І я звикла любов віддавати».

«Куди я їду?»

Після розформування дитсадка Тетяна Степенкова могла піти працювати у школу. Проте не склалось. А у 37 років помер чоловік. Треба було ростити і вчити сина.

Розіслала резюме, планувала працювати в одній з київ­ських родин нянею. До того вона вже працювала нею в одній сім'ї у Прилуках. У дитсадку № 10 їй обіцяли неповну ставку. А колишня колега Надія Зозуля, яка очолила дитсадок у За- місті, кликала на повну. «Я тоді цілу ніч думала, - пригадує. - Добре, що у десятий не пішла, бо залишилась би тепер без роботи. Адже садок скоротили. Їду у Замістя, а тоді якраз грязь була, і думаю: «Куди я їду?» А потім як зайшла у дитсадок, а він - новий, красивий! І дітки мене відразу оточили. А Надія Михайлівна стоїть і дивиться, залишаюсь я чи ні, бо я їй всю дорогу казала: «Куди Ви мене тягнете?» Відповіла, що залишаюсь. Вона тоді з полегшенням видих­нула. Працюю у «Барвінку» вже десятий рік».

Діти - це головний плюс її роботи. Але є і мінуси. Вихо­вателька каже, що не вистачає проектора для занять, мало методичного матеріалу. Під час роботи у дитсадку № 23, згадує, просила допомоги у депутатів. «Тоді змогли і групу зробити «казковою», - каже. - І спортзал. Зробили нову проводку, стелі, з’явились нові меблі і килим. Рік ми побули у такому затишку - і дитсадок закрили».

«Отримаєш копійки зарплати - і думаєш, що першим купити, - розповідає вихователька. - Книжки ж треба, бо постійно все оновлюється. І папір для принтера треба. Поки у дитсадку був карантин, я взяла відпустку і пройшла вдома онлайн-курси, отримала сертифікат».

Курси, каже, проходить регулярно, хоча з комп'ютером не дуже «дружить». Інколи доводиться просити про допомогу невістку або сина.

Пішла у бабусю

Поки Тетяна Миколаївна була у відпустці, то дуже сумувала за своїми дітьми. «Раніше, коли приходила на роботу, вони бігли до мене обніматись, - розповідає. - І, на жаль, одного разу так обняли, що мені робили операцію».
Спину жінка підірвала ще у молоді роки, коли її ставку скоротили до 0,2 і вони з сусідкою Наталею наймались на ре­монти. Навчились тоді, каже, і шпаклювати, і шпалери клеїти. А будівельні навички, вважає, передались їй від батька. Він був хорошим будівельником, за ним, каже, всі «полювали».

І у своїй групі у «Барвінку» вихователька стіни сама офор­мила, незважаючи на хвору спину. А у тому, що до роботи беручка, ще і бабуся «винна». Була вона українкою, жила у Глухівському району Сумської області. Бабуся Василина по­мерла, коли у Тетяни народився брат, тож її не пам'ятає. «Але у дитинстві, коли стану щось робити, а мати дивиться і дивиться, - розповідає. - Питаю, чого, а вона: «Ти робиш точно, як баба Василина, все у руках горить». Розповідала, що вона була високою, статною. Коли треба, коня запряже і по дрова сама поїде. І всю сім’ю на собі тягнула. Як і я, зрештою, адже після смерті чоловіка довелось заробляти, як могла».

Тоді, коли діти її зустрічали, у жінки лопнула грижа. Крім того, вона має ще один не дуже добрий діагноз. Зробили операцію. «Після неї було дуже важко, нестерпно, - згадує. - Було таке, що йшла на роботу і плакала, бо дуже боліло. Сісти не могла. Ставала пе­ред комп’ютером на коліна і робила презентації для занять».

Через болі у спині довелось вихова­тельці залишити і молодшу групу. Дітки там були маленькі, садити і одягати їх було важко. Зі старшими трохи легше. «Дуже шкода, що маленьких довелось залишити, - зітхає. - І вони до мене зви­кли. Просто мені ще хочеться пожити і своїми ногами походити, і внучку до школи відвести».

Посивіла за ніч

Однокімнатна квартира виховательки, яку заробив її покій­ний чоловік, знаходиться біля магазину «Акваріум». Звідти щоранку вона поспішає (наскільки дозволяє біль) до школи № 1 на маршрутку № 4. Там треба бути о 7.00. Проїзд в обидві сторони коштує 30 гривень. Для гаманців вихователів, яким у цьому році зменшили і так малу зарплату, відчутно. Але Тетяні Степенковій, незважаючи ні на що, подобається її робота. Тому і спішить на зустріч з дітьми. З ними забуває про всі свої проблеми і болі. У своїй роботі - у передніх рядах. Вона не просто вихователь, а ще і методист, має багато подяк і почесних грамот. її діти йдуть до школи підготовленими, вчителі кажуть, що їм попервах їх і вчити нічому не треба.

А 24 лютого 2022 року до проблем зі здоров'ям додалась ще і війна. Тоді, згадує Тетяна Миколаївна, вона посивіла за одну ніч. Не могла прийти у себе, зрозуміти, чому і за що напав на Україну путін. Переживала за сестру у Сумах, куди дійшли російські танки. Але виїжджати з Прилук, де за 35 років стало все рідне, не планувала. У бомбосховище спустилась лише раз. Ледве вилізла потім з нього, згадує, бо спина боліла. А після уколів пішла у ПТУ плести маскувальні сітки для ЗСУ. Сестра і брат, які залишились у Росії, каже, також проти путіна. «Там у великих містах теж мітинги проти війни на самому початку проходили, - розповідає Тетяна Миколаївна. - Але мітингувальників покидали в автозаки. Рідні тоді телефонували і просили вибачення. Відповідала їм: «За що просите? Не ви ж на мене напали».

Двох братів Тетяни Миколаївни вже нема. За кордоном залишились старші сестра і брат. Одна сестра - в Україні. Живуть дружно, телефонують одне одному, підтримують і вірять у перемогу України.
А від поганих думок, як і від болю, Тетяна Миколаївна рятується на роботі.

Джерело: "Прилуччина + Прилучаночка", Анатолій Бейник

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)