У мальовничому селі Мальча на Чернігівщині залишилось жити лише 4 людей

У дитинстві та юності часто доводилось бувати в Лемешівці, де жила з родиною моя тітка Надія Гулай. Ті дні асоціюються з вічними жартами її чоловіка дядька Михайла та дитячими розвагами з двоюрідними братом і сестрою Сергієм і Альоною. Ну, і серйозними повчаннями тьоті Наді – вчителька ж бо. Наслухалась тоді місцевих назв, серед яких і Рубіж та Мальча. Правда, що це таке, не уявляла, бо бувати там не доводилось жодного разу, навіть у дитячому літньому таборі, який працював у Рубежі. Потрапила туди значно пізніше – коли ми всі виросли й роз’їхались, коли вже не стало дядька Михайла, а тітка перебралась жити в Куликівський район, ближче до дітей, які мешкають у Чернігові. Однією з причин переїзду став і вічний жахливий стан дороги до Лемешівки, їдучи по якій, пам’ятаю, тато невдоволено зітхав навіть за рулем високопрохідної «Ниви». Виконуючи одне з редакційних завдань, вже дорослою потрапила у Рубіж, де ще жило трохи людей. І ніяк не могла зрозуміти чому по суті одне живописне село в рамках якихось адміністративних правил було розділене на два. Спробуй, розберись, де тут Рубіж, а де Мальча і коли одне перетікає в інше.

Нині Рубіж зустрів сумною реальністю села, що фактично припинило своє існування. На під’їзді – руїни колишньої процвітаючої МТС справа, зліва – захована у хащах, занедбана двоповерхова будівля колишнього клуба, який потім переобладнали під дитячий табір і трохи далі – напівзруйнована панська садиба. Навіть з тих решток можна зрозуміти, що це будинок не звичайного селянина, а амбіційні апартаменти дворянської родини. У історичних джерелах вдалось знайти відомості про ту панську сім’ю. Центральний маєток поміщиці Марії Михайлівни Оболонської знаходився в Петрівці, а маєток її дочки Поліни Василівни – в Рубежі. Заміж Поліна Оболонська вийшла за полковника лейб-гвардії Павловського полку Кирила Васильовича Величка. Вони дуже захоплювались породистими кіньми, яких у них був цілий табун. Були навіть арабські скакуни. В маєток був закуплений цілий табун киргизьких коней. Поліна Василівна була чудовою вершницею. Місцеві переказують також легенду, що у панській родині трапилась страшна трагедія – неподалік маєтку було і є розташоване мальовниче озеро і нібито в ньому втопились панські діти. Приголомшені горем батьки не могли більше приїжджати в цей будинок, де все нагадувало про непоправне. Відтоді і почалась історія занепаду панського маєтку.

За історичними даними, у 1859 році в Рубежі налічувалось всього 25 жителів, а Мальча фактично була просто урочищем. Нині ж у Рубежі не залишилось жодного жителя, лише в два будинки приїжджають дачники у літню пору. А от у Мальчі на сьогодні мешкають четверо людей. Як вони тут справляються з нелегким селянським побутом, будучи практично ізольовані від сучасної цивілізації (адже й дорогу на Рубіж з траси може знайти тільки той, хто знає про її існування), нам розповіла Ніна Кочубей, яку ми зустріли біля її двору, блукаючи вулицями Рубежа та Мальчі. Так собі йдеш-ідеш сумними здичавілими вулицями абсолютно порожнього села – ані тобі голосу півня, ані кота чи собаки на дорозі, видавалось, що й птахи тут не співають, бо село покинуло життя, – і раптом за поворотом тобі відкривається сюрреалістична картина іншого світу: дві хати на вулиці доглянуті, городи впорані, видно, що тут живуть люди.



Ніна Кочубей у батьківському будинку, під рушниками, вишитими її мамою

– Отам, за рогом, ще одна жила хата, там живе 91-річна баба Настя Бублик з сином Володею, – махає рукою Ніна Миколаївна кудись за стіну з хащів, за якими звідси нічого не видно. – Вона ще така молодець – каже: весна зайшла, город буду садити! По господарству їй допомагає справлятись син, який приїхав з Чернігова, щоб доглядати матір. А ось тут, поруч зі мною, живе Василь Непоп. Так що в нас три жилих двори, і в кожному є пасіка.

Пані Ніна розповіла, що й сама дізналася, що села поділені на Рубіж та Мальчу тільки у 2012 році – коли батько помер і почали будинок оформлювати на маму, Олександру Ларіонівну Кочубей. Тоді вияснилось, що і мама, хоча все життя прожила в Рубежі, тобто, Мальчі, якимось чином зареєстрована була в Лемешівці.

– Я тоді заходилася перереєстровувати місце проживання мами на Рубіж, а вона мені: «Це ж як буде? Всі, хто тут живе, так і будуть прописані в Лемешівці, а я в Рубежі?» А я кажу – так то ж поки не кинулися оформлювати документи, раніше у колгоспних книгах всім писали Лемешівку. А як доведеться вступати у спадщину, чи продавати – всіх перереєструють, бо ж є така адміністративна одиниця – село Рубіж і ви всі тут живете. Аж коли вже почали розбиратись з документами – виявилось, що ніякий у нас не Рубіж, а селище Мальча. Ось тут виходить: в’їжджаєте у Рубіж, їдете повз колишній дитячий табір, а вже починаючи від колишньої школи по дорозі – то вже Мальча. Ось, ця, наша вулиця, і ота, що за поворотом, де тільки бабуся з сином живуть – ото і весь населений пункт. Взагалі ми вважали, що Мальча – то назва урочища. Мабуть, небагато хто й знав, що ці дві вулиці – то окрема адміністративна одиниця. Колись же як було – вписаний будинок у колгоспну книгу, то вже й вважалось, що він узаконений. Документи на свої домівки мало хто оформляв.

У 1970-і роки, каже Ніна Миколаївна, у Мальчі нараховувалось понад 60 дворів. А людей проживало до двох сотень – сім’ї здебільшого були багатодітні. Вона й сама народилась тут у 1965-му році у родині, де було шестеро дітей. Їхня стара хата згоріла, тож саме в рік її народження батько звів ось цей будинок, де вона нині мешкає.

Окрім МТС та дитячого табору, у Рубежі та Мальчі було також комбікормове виробництво та колгоспна бригада. Пам’ятає Ніна Миколаївна мамині норми льону та буряків на колгоспних полях, які були довкола села. Нині тут усюди буяє ліс. Та у ньому ховаються чотири живописних озера. У лісі повно грибів, а в озерах ловиться риба.

– Я у 15 років, після восьмого класу, поїхала вчитися у Гомель, – каже жінка. – Там, у Білорусі, потім і робота знайшлась у Могильовській області, в місті Кричев на цементному заводі. Отримала квартиру. Так і прожила в Білорусі майже 40 років. А коли тато помер, мама сама залишилась, брат Михайло переїхав з Білорусі до неї, щоб доглядати, бо він вже був на пенсії. А тоді і я, як на пенсію вийшла, теж сюди, у Мальчу, практично перебралась. Там у мене сім’ї не було – так склалось по життю, а тут була мама, брат і рідна хата. Так вже з 2012 року практично тут постійно й живу. І коли мами в жовтні 2014-го року не стало, я все одно не повернулась у Гомель, тільки по необхідності туди їздила, щоб за квартирою наглядати та пенсію отримувати.



Біля двору Ніни Кочубей



А це вулиця, на якій живе Ніна Кочубей. І веде вона до третьої жилої хати в Мальчі



Просто будинок в Рубежі, де ще недавно було життя



Приміщення сільського клубу, який функціонував у 60-70- роках. В клубі були  бібліотека, пошта, медпункт і навіть дві квартири - одна на другому поверсі, друга на першому. Пізніше це був табір для відпочинку дітей.

Ніна Миколаївна каже, що якраз напередодні повномасштабного вторгнення брат поїхав у Білорусь, щоб полікувати зуби, які розболілися. Збирався незабаром у Мальчу повернутися, але вже не зміг – кордони закрились.
– Михайло тут, у селі, пасікою обзавівся, – каже жінка. – Доглядав тих бджіл, і все мене запрошував: «Ну, йди, дивись, як біля них ходити треба, вчися». А я рукою махала – нащо воно мені, мовляв, треба. А тепер ось довелось, як сама з бджолами залишилась. Так вже четвертий рік і живу. Михайло приїхати не може. Сестра і брат, які теж жили в Білорусі, померли від ковіду. А одна сестра мешкала в Маріуполі. ЇЇ не стало ще у 1996 році.
Останній раз Ніна Миколаївна була у Кричеві у 2021 році. Зараз, каже, є нагальна необхідність потрапити туди, щоб вирішити питання з пенсією. Але нині туди добратися можна тільки через Польщу. Жінка важко зітхає: «Ой, горе…». Каже, раніше добиратися не було ніяких проблем – з Хоробич кілька разів на день потяг ходив, їздила до мами щовихідних. Згодом, з початком війни у 2014 році, маршрут дещо ускладнився – добирались через Чернігів і Нові Яриловичі. А нині й взагалі подорож буде складною і довгою.

– Якби не необхідність, я б і не їхала, – каже. – Не хочу, домівка моя тут. А там лиш однокімнатна квартира. Тут же – ліс, озера, ягоди. Гриби – ось, метрів чотириста – і дубняк. Стежкою перейшов через кладовище – і гриби під ногами. Город біля хати. З Лемешівки трактор приїде, виоре. А далі – самі, все вручну. Раніше обробляла понад 20 соток, нині 15 тільки. Саджу картоплю, гарбузи, сію фацелію для бджіл.
На запитання як же продукти, інші необхідні речі купують – сюди ж ніхто з торговців і не заїжджає, мабуть. Сміється:

– Так до Лемешівки не так і далеко, там у магазині можна скупитися. Сьогодні Володя велосипедом їздив, хліба привіз. До Василя сестра приїжджає, продукти привозить. А взимку я сама печу хліб. Тут добре. Я так хочу скоріше повернутися, та не знаю як там заладиться з тими кордонами. Довелось з господарством розпрощатися. Курей весною звела, вулики пороздавала де кращі, собачку прилаштувала у Лемешівці до людей. Так на душі сумно. Все моє життя тут. Тут дідова могилка у Лемешівці, а в Мальчі – мамина. Вчора була там, прибирала. Так у селі ніби нема нікого майже, а у весняні дні вихідними на кладовище стільки люду з’їжджається до рідних могилок. Мальча – вона така, западає глибоко в серце. І ніхто й ніщо не здатні вирвати її з корінням…

Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана ТОМАШ

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)