Людмила Куліш із Сосниці працює, відпочиваючи

Людмила Куліш

І це робота не з паперами чи рукоділля. Це важка праця на землі з сапою і лопатою. Жінка каже, що з городу не хоче і у будинок заходити. Це про сосничанку Людмилу Куліш. Справді, на городі у неї ні зілинки - все у відро збирає і зносить. Рядочки всячини рівнесенькі, довжиною через увесь город. Окремих грядочок із цибулі, часнику, помідорів чи перців, гороху чи квасолі нема. Господиня дослідила, що так краще родить.

Аж самій не віриться, що робота на го­роді, а ще більше результат, буде улюбле­ною справою. Людмила з 10 років трудить­ся на землі. Її тато і мама все життя обробля­ли стільки землі, що працювали з весни до зими, доки не зберуть урожай. Це дуже стом­лювало дівчинку, вона хотіла, як і всі її одно­літки, бігати купатися, ходити у кіно, але до­машньої роботи було не переробити: тільки посадили, вже полоти, обгортати, а тоді до­дається заготівля сіна - і все це вручну, та ще без рукавичок. Молоді руки не переноси­ли землі, тріскалися, на пальцях утворюва­лись рани, а Людмила не могла працювати у рукавичках, їй треба було відчувати кож­ну грудочку землі, тільки декілька років, як одягає рукавички, хоч звикнути ніяк не може.

Батьки ніколи не відпочивали, так привчали і доньку. Вийшовши заміж, Людмила теж слу­хала маму, бо проживали разом, тримали ве­личезне господарство і потрібно було заго­товляти корми.
Але якщо пригадати, то більшість сосничан так працювали. Садили декілька ділянок картоплі, бо тоді вона була у ціні, а ще по 10, а то і більше, соток буряка для худоби. І все обробляли вручну. А якщо садили полуницю, то скраю, щоб орати город зручніше. Для де­рев виділяли місце абиде, бо зайняти поло­вину городу - таке мало хто наважувався.

Отож коли Людмила із сім’єю стали госпо­дарювати самостійно, вирішили роботи все по-сучасному. Обробляють лише землю біля будинку, ніяких полів. З обох боків вздовж го­роду у чотири ряди - сад.

Ідея вирощувати плодові дерева і кущі у Людмили виникла декілька років тому. Цього року вперше після декількох весняних пове­ней не було підтоплення її городу. Та й взага­лі часто весною город затоплювало, бо про­живають у низині. Як пам’ятає Людмила з розповідей мами, якій вже за 90 років, всі бу­динки навколо побудовані на висипаній землі. Часто городи засаджували уже наприкінці червня, а дехто з сусідів взагалі не садив.

Людмила садила і, каже, родило все, як і у всіх. Тільки ось полуниці, часни­ку на зиму не садили, бо все вимокало. Ото й вирішила вона шукати порад від досвідчених городників і садоводів в інтернеті. І знайшла. Не боїться води смородина, яблуні, сливи, кизіл.

- У нас ріс один старий кущ смородини. Я, ніби на сміх, нарізала черенків і потикала. На наступний рік всі ростки прийнялися, а за рік добре розрослися. Потім ще досадила і так щороку по декілька кущів. Минулого року із 150 моло­дих кущів зібрала 10 відер ягід і продала по 100 грн. за відро. Дешево? Вона пропонувала по 50 грн. аби хто сам нарвав, та охочих не було. А кущів побіль­шало, вже їх більше 300, - у захваті розповідає Людмила.

Яблуньки і всі ніші деревця господиня замовляла через інтернет. І досі не мі­няє поставщиків, все купує у одних і тих, оскільки вони вже 20 років все виро­щують і добре знаються на садівництві, ніколи нікому не підсунуть чи іншого сорту, чи рослини з поганим корінням. Кому порадила - всі задоволені.

Так у Людмили виріс сад, вже минулого року куштувала соковитими яблуч­ками. А на грушці з півметра висотою теж був урожай. Роботи у садку виста­чає кожного дня. Ну що ти тут робиш, все ж до ладу?
- Оцей новий молодняк потрібно зрізувати, не залежно від пори року, не тільки восени та весною, аби він не витягував поживні речовини і не впливав на плоди, - ділиться своєю улюбленою роботою Людмила.
Усі деревця обмотані. Садівниця пояснює, що це спеціальне волокно для стовбурів дерев. Воно захищає дерево від шкідників, не треба їх білити. Знімати таке волокно теж не потрібно, при рості стовбура воно розривається. Деревця мають бути обкопані, а не зарослі бур’яном.

На випадок розливу господиня теж передбачила місце для дерев і рослин, які вимокають. За 4 метри від господарчої будівлі встановили бетонний пар­кан, який не боїться води і утримує грунт. На підвищенні майже у два метри ростуть колоновидні деревця, персики, є полуниця і малина - все те, що при повені вимокає.

Увесь город загороджений новим парканом. У кінці городу і саду лавочка для відпочинку.

- Дополю і любуюсь у холодку своїми чистими рядочками, - каже сосничанка. - Колись мій батько тут посадив 60 берізок, 15 прижилося, а вже залиши­лось 3.

За городом є місце для вигулу собак, яких у господарів аж двоє. Буває, так розгуляються, що й земля летить угору, а зазвичай, коли запораний город, вони ходять стежкою, розумні. Після прогулянки вони заходять у сарай, де на них чекає велика миска із водою, миють ноги і йдуть у хату, на порозі лежить ганчірка для витирання ніг. Потупають і витерли - привчені. Собаки у Кулішів не тримаються ні на ланцюгах, ні у вольєрі, вони вільно ходять у дворі або у будинку.
До собак у Людмили особливе ставлення, вона їх любить до нестями. «Якби була дочкою чи дружиною олігарха, то по всій Україні відкрила б притулки для бездомних тварин. Мені їх дуже шкода. Одного свого я принесла з чоловіко­вої роботи. Всіх, які навелись, розібрали, а одне, хворе, майже незряче, зали­шилось. Думали, старший «господар» не прийме меншого. Спочатку гарчав, а потім подружились», - розповідає Людмила.

Якщо город, сад, то мають були й квіти? Аж ні. «Квіти вже у минулому», - заперечує Людмила. На літо висаджує вазонів 6-7 герані на поріжку. У неї по­стійно у вітальні буяла «оранжерея» - квіти скрізь, навіть на стелі. Та зростав синочок, треба було більше місця для розваг. А нині у вітальні швейна май­стерня.


Є у Людмили ще одне не менш улюблене захоплення - це шиття. «Якщо хоч трішки не строчону за день - я хворію», - каже 43-річна жінка.

Після закінчення дев’ятого класу, вона мі­сяць провчилась у 10-му, а потім заявила, що вчитись більше не буде, не цікаво. Рік ми­нув, а на наступний мати звеліла йти навча­тись у аграрний ліцей на кухаря, як вона. А потім запропонувала зайняти її місце у лікар­ні. Та доньці абсолютно не подобалась кухня, вона марила шиттям. Щоб працювати на фа­бриці, треба було мати «блат», бо черга утво­рилась із 300 чоловік. Але Людмилі пощасти­ло, її взяли на роботу. Подобалось, швидко навчилась шити, важких процесів їй не випа­дало. Проробила на фабриці 13 років.

Якось у газеті прочитала оголошення про на заочне навчання за спеціальністю швея-закрійник. Дуже захотілося навчитися професій­но шити і вона вступила на навчання. Всі ро­боти виконувала самостійно, допомагала ба­буся, яка хоч і ніде не вчилася, та шила до­бре, вручну могла пошити пальто. А потім захотілось працювати в новому напрямку.

Зародилась думка шити постільні комплек­ти і не тільки. Не встигла поділитись своєю мрією з подружкою по роботі, як та вже при­несла готові комплекти на продаж. Та це не стало перешкодою, хоч стосунки розірвали­ся. Людмила розрахувалася з роботи і втіли­ла свою мрію. У 2013 р. взяла кредит і купила відразу 7 рулонів тканини. Пошила. Зі збутом допомагали чоловік, мати та хрещена, яка проживає у Н-Сіверському. Замовлень не бра­кувало, а інтерес брав гору. З часом захоплен­ня шити постільну білизну послабшало і жінка вирушила на роботу до Мелітополя, де на фа­бриці «Елегант» шила чоловічі костюми, які йшли за кордон. Супер закрійником Людмила не стала, та собі все пошиє, хоч торбинку за день, але пошити хочеться.

Нині вона знову відновила пошиття постільної білизни. У неї постійно у на­явності є постільні комплекти із якісної, перевіреної роками тканини, різного розміру і різного кольору - на будь-який смак.

Відпочинок для Людмили - це зміна роботи: попрацювала на городі, зайшла у будинок пошила. Вона не любить гучних компаній, посиденьок з подругами. Колись мама забороняла навіть словом обмовитися із сусідкою на городі, це ж втрачався дорогоцінний час.
Праця у задоволення - це її стан, коли вона отримує радість від своєї робо­ти, коли відчуває, що робить щось важливе та цікаве. Як приємно спостеріга­ти і радіти за всім, що «проізростає», дає поштовх рухатися вперед, надихає, мотивує...

Американські вчені з Гарвардського університету стверджують, що робота на дачі або городі продовжує життя і покращує самопочуття. Заяви фахівців засновані на опитуваннях 108 тисяч жінок, які здійснювалися протягом декіль­кох років. На думку дослідників, люди, які проживають в мегаполісах, на 12 від­сотків більше схильні до ризику смертності. У той же час велика кількість зеле­ні в навколишньому середовищі сприяє продовженню життя і хорошому пси­хічному здоров’ю.

До речі, Людмила не любила ходити на уроки, зате у дорослому житті вона любила навчатись. Крім швачки, вона закінчила психологічні курси і навіть до­помагала людям, безкоштовно надаючи інформацію з власного досвіду.
Вчені дослідили, що жителі великих міст також мають вищі шанси розвитку раку і респіраторних захворювань. А жителі зелених районів схильні до раку на 13% менше.

Ця хвороба ще до 30 років наздогнала Людмилу.

- Я лежала безсильна, тиск зовсім понизився. В мене нічого не боліло, але сил не було. Батьки не могли зрозуміти, що зі мною. Коли зробили аналіз кро­ві, відразу все вияснилось - 4-та стадія. Про свою хворобу я розповіла своє­му доброму другові, а він - своєму братові, який наполіг їхати до нього. Я три місяці лікувалась у Казахстані і вилікувалась.З тих пір постійно перевіряюсь у столичних лікарів. І хочу сказати, що не треба замикатись, коли вас ошелеши­ли страшним діазнозом. Варто не мовчати, можливо, є шанс і є люди, які гото­ві подати руку допомоги, - ділиться сокровенним Людмила.
У житті Людмилі довелось спробувати працювати і хатньою робітницею у двох сім’ях, глядіти дітей і працювати на городі.

Попри це, вона марить своєю рідною Сосницею, своїм обійстям, хоч колись хотіла його продати і перебратись у центр. Працювати на землі, шити, проки­датись із першими променями сонця і знати, що вона на своєму місці, що по­трібна людям... чого іще бажати!

Джерело: "Вісті Сосниччини", Олена КУЗЬМЕНКО

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (1)