62-річний Олександр Володько розповів, як доглядає родовий хутір на Чернігівщині

Два століття тому на стику історичних Бахмацької, Борзенської та Сосницької сотень посеред лісу та боліт нащадок запорізьких козаків Аверкій Володько із плетіні, кізяка, глини та соломи збудував першу мазанку. Так виникло поселення, назви якого немає на картах, але яке знають в народі як Аверків хутір. Унікальність цього місця полягає в тому, що воно є родовим – з часу заснування тут постійно й безперервно мешкали нащадки роду Аверкія Володька. 62-річний Олександр Володько представляє п’яте покоління, яке живе на Аверковому хуторі. Він же фактично є хранителем домашнього вогнища та давнього козацького роду Володьків.

Місце роду козацького

Аверків хутір розташований на окраїні лісу та боліт за кілометр від села Бондарівка Сосницької громади. Отож на картах – це село Бондарівка, в народі ж поселення знають як хутір. Споглядаючи на тутешню природу, розумієш, чому понад два століття тому родовий козак із Запоріжжя Аверкій Володько обрав саме це місце для життя. Аверків хутір – це родовий хутір, кожна збудована тут оселя належала представникам роду Володьків. До сьогодні з понад десятка на хуторі збереглося кілька хат, у всіх жили нащадки засновника. Тепер хати пусті. Десять років на хутір переїхав і Олександр Володько – представник п’ятого покоління роду Володьків. Найстарішою збереженою хатою хутора є обійстя, збудоване його прадідом Григорієм, у ній виріс його дід, батько та народився, власне, сам пан Олександр, доки батько не поставив поруч із дідівською свою хату. У цій хаті Олександр Володько нині й мешкає.

Ще одна особливість Аверкового хутора – родове кладовище, найстарішою могилою на якому є могила прямого нащадка засновника хутора Аверка Володька – Григорія Володька 1883 року народження.



Хрест на цій могилі відрізняється від решти: він доволі незвичайної форми – кам’яний, дещо схожий на мальтійський – подібні у давнину ставили козакам. Олександр Володько пригадує, що спочатку на надгробку стояв дерев’яний хрест – невисокий, але грубий – такий зазвичай можна побачити на давніх кладовищах чернігівського Полісся. Кам’яний же поставили у 70-х роках. На хресті викарбуваний напис: «Тут похован Володько Григорій Ав. Нар.1883 р. Пом. 1946 р.», тобто, як бачимо, людина, котра знайшла вічний спокій на цьому хуторі, відійшла у засвіти ще не старою, у віці 63 років. Приблизно такого ж віку зараз і доглядач хутора – нащадок козака Аверкія Володька. Хоча, дивлячись на цього збитого чолов’ягу, одразу й не скажеш, що він пенсіонер.

«Шкодую, що не переїхав сюди раніше»

«Працював у Чернігові на комбінаті «Астра», на нафтобазах, – розповідає про чернігівський етап життя Олександр Володько. – 32 роки за колючкою, – жартує хуторянин. – А тоді мати померла, батько залишився сам, я повернувся доглядати і переїхав сюди назавжди».

– Не шкодуєте, що переїхали?

– Шкодую… Шкодую, що пізно. Треба було раніше переїжджати! А чого жаліть? Якщо я тут народився, виріс… Тут все своє!

Козакує Олександр Володько на родинному хуторі сам, але сумувати йому ніколи – має трохи хазяйства: зариблені ставки, кури, кролі, чотири собаки та африканські страуси. За безпеку не переживає, бо, по-перше, добре стріляє, а по-друге, по периметру житла працюють сигналізація та цілодобове відеоспостереження, так що навіть лисиця не пройде не поміченою. Та й син з невісткою й онуками навідуються ледве не щотижня.

Доїхати на хутір нескладно, адже за кількасот метрів від хат розташований зупинний пункт Конотопської дирекції Південно-Західної залізниці. Донедавна він мав назву «41 кілометр», але не так давно Укрзалізниця перейменувала зупинку в «Оверків хутір». Хоча чого він Оверків, якщо засновником хутора був козак Аверкій, або Аверко? Зрештою, так чи інакше, це – ще один плюсик у відродження автентичності та історичної пам’яті.

Немає на родовому кладовищі могили засновника хутора Аверкія Володька.

«У віці 93 років він поїхав до доньки на Далекий Схід, де і помер», – пояснює причину насельник хутора.

Взагалі, мешкаючи осторонь цивілізаційної метушні, сприйняття часу та багатьох речей інакше. Якщо для містян час – це розкіш, то тут, у глибинці, є достатньо можливостей для роздумів. От і міркує нащадок козака Аверка, що не тією стежиною зайшла наша децентралізація, не для людей вона працює. А щоб пояснити логіку, Олександр Володько заходить здалеку: «Тут аж до 80-х років були такі розливи Десни, які перерізали Сосниччину навпіл – частина сіл не мали зв’язку з адміністративним центром, а сполучення з Сосницею були тільки на човнах. У радянські часи у Бутівці голова колгоспу працював чоловік із розумною головою. Тоді біда була з хлібом, адже сполучення з лівобережною частиною Сосниччини відбувалося через паромну переправу, а хліб возили з Сосниці. Коли починався льодостав, то зв'язок втрачався: паром не працював, лід не тримав, а відповідно не було де взяти хліба. Приходить весна, пішов паводок – села знову без хліба. Що зробив цей голова? По осені завіз борошно, побудував пекарню і, коли не було сполучення, він випікав хліб. У цьому місці сходяться три райони: Сосницький, Бахмацький і Борзнянський – за хлібом до нас їздили навіть села Борзнянського району. Про що мова? Райони треба прив’язувати відповідно до потреб населення та історичної картини, а не так, як заманеться політикам. Ну, зробили вони Корюківський район. Де та Корюківка? Як до неї доїхати? Все зроблено для того, щоб народ мучився? Чого не зробити Борзнянський район і наші села не перенести туди?».

Особлива любов – мисливські собаки

Олександр Володько – затятий рибалка та мисливець. А чого б ні? Сам Бог велів, живучи в такій красі, займатись справою, близькою для душі та серця. І якщо з риболовлею все стабільно добре, то з полюванням – навпаки. Через війну рушниця в лісі – річ заборонена. От тільки це правило, на жаль, працює переважно для простих людей. Для мажорів – закони не писані. Душать звіра безсовісно!

«Якби не нічні полювання з тепловізорами, то звіра було б іще більше. Я такого полювання не розумію і не сприймаю, – каже хуторянин. – Та й зараз полюють мажори і браконьєри, а прості мисливці в ліс із рушницею не ходять».

Через заборону полювання втрачають навички мисливські собаки, яких утримує господар. Їх у нього дві, про функції та задатки кожної мисливець може розповідати годинами.

«Мене на полювання вперше взяли у віці семи років, з 12-ти років я повноцінно полюю. Прищепив пристрасть до мисливства покійний дід Дмитро Григорович, – розказує нащадок козака. – Для роботи тримаю гончака – помісь фінської з руською гончою, а також курцхаара. До цього тримав дратхаарів. Німецькі мисливські собаки мені найбільше подобаються і найкраще підходять».

Гончаку всього чотири роки – щоправда, на полюванні він жодного разу не був.

«Ганяє будь-якого звіра, але навичок не має, – окреслює завдатки собаки. – Я його натаскав, але звіра в зубах він не тримав».

– Як же розпізнати роботу гончої? – цікавлюсь у мисливця.

– Гончак може годинами ганяти звіра по лісу. Треба орієнтуватись по темпу голосу і таким чином визначати звіра, якого він гонить. Наприклад, якщо це гін зайця, то собака періодично затихає – так він розплутує слід. Потім знову заливається, наче хто з нього шкуру знімає. Коли йде заєць, то собака однозначно вижене його на дорогу, тому, знаючи місцевість, неважко підібрати місце для пострілу. Якщо гонить лисицю, то темп гону монотонний. Якщо це коза, то гін швидкий.

Ще один мешканець Аверкового хутора і улюбленець господаря – німецький курцхаар.

«Курцахаар робить стійку, носить здобич, виганяє зайця чи козу. Але ця собака, на відміну від гончака, завжди поруч, далеко не ходить, тому й називають її підрушничною», – коротко пояснює хуторянин.

«Хочеться підтримати своїх пращурів»

Найбільше ж клопоту у Олександра Володька довкола африканських страусів. Ще до війни на родинний хутір їх завіз син. Страусів виростив із інкубатора. Нині ж найстаріші з них мають по 120 кілограмів ваги. Птаха велика і грізна.

«До молодняка ходжу без проблем, а до двох старших заходити небезпечно. Вони впізнають господаря тільки по одягу. Якщо наблизишся до них не так вдягнутий, то самець одразу ж проявляє агресію. Кажуть, африканський страус ударом ноги може вбити лева. Не знаю щодо лева, але дошку 25-ку точно перебиває», – розповідає про поведінку заморських птахів їх господар.

Життя на Аверковому хуторі спокійне та розмірене. І якби не сучасні засоби, то можна подумати, що за два століття тут мало що змінилося.



Хіба що обросло могилами родинне кладовище. Олександр Володько – представник п’ятого коліна засновника хутору козака Аверка. Свій переїзд у родинну хату сприймає і як певну місію.

«Хочеться підтримати своїх пращурів, продовжити династію. Сподіваюсь, що і мої нащадки не покинуть це місце», – каже хуторянин

Джерело: сайт газети "Чернігівщина", Віталій Назаренко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)