У свої 90 Марія Приходько плете шкарпетки для війсьскових і порається на городі

Ювілярка з онукою Наталею і правнуком Максимком

А ювілейний день наро­дження (він 5 серпня) свят­кувала в барі. Була в бірюзо­вій шифоновій сукні, із за­чіскою. Приїхала розкішною машиною. Подавали руки, допомагаючи вийти з автівки, і супроводжували до за­ли помітно молодші чолові­ки. Хоча й вона нівроку: ніх­то більш ніж 70 не дає. Збо­ку виглядало — мати із си­нами. Красива позитивна картинка. Таку в Городні по­бачиш нечасто. Незнайо­мі оберталися: живуть же люди. Знайомі раділи: пре­красне свято, яке влашту­вала для Марії Приходько дочка Надія, чи не єдине та­ке в її довгому житті. А воно було непростим із першо­го дня.

— Мама знайшла мене в житі, — каже Марія Олек­сандрівна. — Пішла жати ниву в жнива — там і наро­дила.

Без медичної допомоги — навіть без повитухи. В ан­тисанітарних, як сказали б зараз, умовах. Усі необхідні при пологах процедури жін­ка зробила собі сама. При­несла додому немовля пря­мо з поля — надворі стояв 1935 рік.

— Тоді ми жили в Борзні. Я стала третьою дитиною в сім’ї. А всього нас четверо. Молодший братик народив­ся незадовго до війни.

У 1941-му батька за­брали на фронт. Повернув­ся тяжко пораненим. Заче­пило легені. Безперервно кашляв.

Він був знаним чобота­рем. Шив взуття для всьо­го району. Назбирає замов­лень у якомусь селі й жи­ве там, поки всього не зро­бить. А ми з мамою вдома господарюємо.

У І947-му маму зааре­штували. За те, що сказа­ла щось проти влади. Хтось доніс. Тоді це було звичним явищем. Дали сім років. Розказувала потім: коли за­бирали, у хаті все перевер­нули догори дном. Стояла скриня із зерном — усе ви­сипали під ноги.

Мама відбувала строк у Чернігові — в жіночій коло­нії. Старша сестра на той час уже вийшла заміж. За­лишилися в хаті ми втрьох — я і брати.

— А батько?
— Як і раніше, ходив по людях. Через пів року в Прачах пристав у прийми. Там і жив.
Марії тоді не було й 12. Довелося стати за хазяйку в хаті і за маму братам. Сама топила піч, варила їсти.

— Було хоч із чого го­тувати?
— Був запас борошна. Робила з нього затирку (це коли борошно розводять водою, розтирають руками, поки не утворяться кульки, а потім варять їх. — Авт.). Це була наша основна страва.

Вдягались у те, що бу­ло. Порветься — латаю. Об­новками батько нас не балу­вав. Так ми жили майже два роки. На уроки ходили, але багато пропускали. Мої од­нокласники планували, що робитимуть після школи. А я боялася, що не зможу і в ній довчитися.

Згодом старшого бра­та батько забрав у помічни­ки. Я потім теж пішла про­ситися пожити в них — по­ки закінчу сім класів. Обіця­ла робити по господарству все, що скажуть. Мабуть, че­рез це й погодилися. Споді­валася, що заберуть і Яшу, нашого наймолодшого, не залишать його самого в по­рожній хаті. Але братові бу­ло всього 10 років, який із нього помічник? Тож батько з мачухою Яші й не забрали. А він, було, прийде до нас і сидить біля хати. Я підгодо­вувала його чим могла. Хлі­ба, що в школі давали, сама не їм, бережу для братика. Та що для нього той окраєць — хлопчик росте, постійно хоче їсти. У мене серце кра­ється. Плачу, прошу батька зглянутися. А він — ні в яку. Тільки місяців через три, як уже стало холодно, Яшу та­ки забрали.

Інший би затаїв образу, а він усе життя боготворив батька. Матері соромився через те, що сиділа в тюрмі, а тато був для нього як ікона.
У подальшому в Яші все склалося непогано. Відслу­жив в армії, одружився з племінницею першого се­кретаря райкому. Працював водієм. Але не простим — возив головного лікаря міс­цевої лікарні. Побудував дім, завів велике господарство.

Усе це було як винагоро­да за важке дитинство. Але тоді Марія і подумати про та­ке не могла. Знала тільки од­не: всього в житті має досяг­ти сама. Тож вона з усіх сил надолужувала пропущене — сиділа над уроками до ночі.
І не лише успішно закінчила семирічку, а й вступила до Борзнянського сільсько­господарського технікуму на агронома-овочівника. За рік до закінчення технікуму з тюрми повернулася мама.

— І зразу — як гора з пле­чей. Дарма що жили бід­но. Маму — як ворога народу — не брали на роботу. Во­на продавала соняшникове насіння, саморобні льодяники-півники. Але між нами були тепло і любов, яких я не знала без неї. Було, знайду в кишені бублика чи цукерку, які мама непомітно підкла­ла, і так розчулюся, що ма­ло не плачу... Вона прожила 94 роки.
Після навчання Марія за розподілом потрапила на Городнянщину. Тут і вийшла заміж. Чоловікові (він на 2 роки молодший) було всьо­го 19. Весілля не гуляли — розписалися, і все. Не всти­гли пожити — Валентина забрали в армію. Дочка на­родилася без нього.

— Коли демобілізувався, Надя вже бігала, — згадує.
Жили в Городні у малень­кій квартирі, яку винаймали. Ростили дітей (згодом наро­дився син Анатолій). Чоло­вік заочно закінчив той же самий, що й Марія, технікум, потім — Київську сільгоспакадемію. Працював у ра­йонному сільгоспуправлінні агрономом із захисту рос­лин. А вона — на різних по­садах: у контрольно-насін­нєвій лабораторії, в магази­ні, у Держстраху, в заготкон­торі. Будували своє житло. Здавалось, ще трохи, і мож­на буде видихнути. Але доля не жаліє сильних жінок.

У 1979-му (Марії було 44 роки) не стало чоловіка. Це був страшний удар. Він спустошив душу. Опустили­ся руки. Та сподіватися не було на кого — треба було всюди встигати самій. Пра­цювала, а вихідними їзди­ла торгувати в Гомель. Потім купили з доччиною сім’єю хату в закинутому хуторі. Розвели господарство.

Далі — біда за бідою: смерть сина, інсульт. Вижи­ла, але права рука майже перестала слухатись. Із до­машніми справами допома­гала дочка — вона живе за 15 хвилин ходьби. Та жінка не хотіла залишатися інвалі­дом. Постійно робила впра­ви, засіла за плетиво. І ма­ло-помалу рука почала від­новлюватися. До 86 років Марія Олександрівна жила сама. У перший день повномасштабного вторгнення Надія забрала маму до себе.

— Вона не могла повіри­ти, що почалась війна. По­тім не знаходила собі місця
— переживала за всіх нас. Казала: «Я свій вік віджила, а у вас іще стільки життя по­переду». Знову взяла в руки спиці. Увечері завісить вікно ковдрою і плете. Це її відво­лікало, заспокоювало.

Коли у квітні 2022 року в Городню після окупантів зайшли наші військові, я від­везла їм цілий пакет мами­них шкарпеток, — розказує Надія Валентинівна . — Від­тоді вона постійно їх плете, а волонтери передають хлоп­цям. Раніше ми рахували, та після 200-ї пари перестали. Це для мами вже — як робо­та на дистанційці. І згорта­ти її вона не збирається. Мої свати з Херсона як дізнали­ся, то передали нам п’ять ящиків ниток: плести не пе­реплести.

Іще одне незмінне захо­плення Марії Олександрів­ни — книги. Бібліотекарки приносять їх одразу по пів­тора десятка. Різної темати­ки — у читачки широке коло інтересів. А ось дивитися те­левізор вона не любить. Хіба що окремі програми, такі як «МастерШеф».
Читає в окулярах. Слух теж із роками погіршився. Мучить тиск. І ходить із дво­ма ціпками. Та, попри це, склавши руки не сидить.

— Хоч і на «чотирьох но­гах», а все одно бере сапу — і на город. Виполює навіть те, що найважче, — буряки та моркву, — каже Надія Ва­лентинівна.

— На ювіле ї ж була без ціпків?
— Без. Вони не вписува­лися в програму.

— Хто ті чоловіки, що супроводжували її на свя­ті?
— Три племінники і прав­нук. Правнуків у мами вось­меро. І четверо онуків.

— Що дарували іме­нинниці?
— В основному гроші. Вона захотіла нове зручне ліжко.
Іще одним подарунком від гостей було музичне ві­тання (наживо) з підтанцівкою — таку послугу надає один із місцевих ФОПів. Ви­ступ ряжених «циганів» до­дав святу емоцій.

— Дуже гарно погуляли, — усміхається Марія Олек­сандрівна.

Джерело: газета "Гарт", Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)