42 дні в бомбосховищі з Вірою

Віра Целик 8 березня 2022 року. Того дня завдяки волонтерам жінки в бомбосховищі отримали привітання зі святом

"24 лютого 2022 року вона вийшла на своє найдовше чергування - 42 дні провела в бомбосховищі, допомагаючи вагітним і породіллям". Ці слова - з анотації до книги "42 дні в бомбосховищі: як в Чернігові під обстрілами народжувалося нове життя", яку написала і видала 2024 року старша акушерка Чернігівського пологового будинку Віра Целик.

ПЕРШИЙ ДЕНЬ

«...Закінчивши 10 класів загальноос­вітньої школи, я вступила до медично­го училища. На спеціальність медсестри був дуже великий конкурс, тож я, щоб не ризикувати, подала документи на аку­шерку. Дуже боялася пологів і для себе вирішила, що, коли закінчу медичне учи­лище, ніколи в житті не буду акушеркою. Погарячкувала, адже вже 31 рік працюю в пологовому будинку,...» — пише про себе в книзі Віра Миколаївна. Зараз їй 52, а стаж зріс іще на рік.

Вона настільки віддана своїй справі, що на початку повномасштабного вторгнення
попри наполягання чоловіка Віктора і дочки Анни вирішила її не кидати.

— Керівництво зібрало нас на нараду, да­ло відповідні доручення. Нам сказали: хто може і хоче виїжджати із сім'єю — нікого не затримують. Я розуміла: жінки будуть звер­татися по допомогу, а не всі колеги матимуть змогу доїхати до пологового, у когось малі діти... Як медичний працівник, я мусила за­лишитись на роботі.

Мої чоловік, дочка, старша сестра з ону­ками поїхали в Левковичі Чернігівського району, звідки я родом. Там жила сама моя старенька мама (на той час їй було 86років). Іще мені здавалося, що в селі моїм рідним буде комфортніше в побуті. Я й уявити не мо­гла, що вони вже на третій день опиняться в окупації...

Після від’їзду сім’ї Віра Миколаївна з ко­легами почала облаштовувати бомбосхови­ще для ймовірної евакуації породіль і немов­лят. Техперсонал відносив туди наготовані нею медикаменти, витратні матеріали, необ­хідну апаратуру тощо.

«Я вирішила сходити до бомбосхови­ща і подивитися, де розміщено все, що ми туди спустили, на випадок, якщо потрібно буде там працювати. Зі мною пішли заві­дувачка, генеральний і медичний дирек­тори. Коли я побачила, що і як, то зрозу­міла, що не можу піти додому. Все стоя­ло в одній купі... Кімната, облаштована під пологову залу, була без жодної розетки. Стали всі разом перетягувати гінекологіч­не крісло, операційний стіл, кисневі бало­ни в інше приміщення. Ця апаратура бу­ла дуже важка, але сила десь бралася і ми вчотирьох нарешті впорались...»

Вибухи частішали і, здавалось, наближалися, тож гендиректор поло­гового будинку Василь Гусак наказав евакуйову­ватися до бомбосховища.

«Близько 23-їя прий­шла до приймально­го відділення і по гучно­мовцю оголосила, щоб усі взяли із собою те­плі речі, воду, докумен­ти, ковдри і спускалися для евакуації в бомбо­сховище... Щоб до ньо­го потрапити, потріб­но було пройти вулицею метрів 500. Щоб паці­єнтки бачили, куди тре­ба йти, працівники ста­ли на відстань одне від одного до бомбосхови­ща. Потім несли на но­шах жінок після операції кесаревого розтину, до­помагали нести їхніх ді­точок...»

— У бомбосховищі розмістили на двох ліжках жінок після операції (по дві на одному), на стільцях — мам із дітками і вагітних. Під стінкою на підставках розгорнули кілька нош — для жінок, які недавно на­родили і були слабеньки­ми. Дітей із реанімації по­клали на дитячі ліжечка. їх замотали в теплі ковдри, увімкнули лампи обігріву. На стільчиках жінкам ста­вало зле, вони по черзі не­притомніли. Ми з акушер­кою Мариною Черкаши- ною і лікарем Іваном Мі- клюсевичем знайшли якісь ящики і дошки, з яких зробили настили, засте­лили їх. ковдрами. На них клали по дві чи три жінки з дітками. Через усю цю метушню в повітря підні­мався старий пил, від ньо­го всі кашляли. Ми дума­ли, що перечекаємо кілька годин і повернемося в за­клад, але...

КОМЕНДАНТ БОМБОСХОВИЩА

Наступними днями в пологовий прибували ще пацієнтки. Також до схови­ща почали проситися чер­нігівці з навколишніх бу­динків.

— Я розуміла, що це не дуже добре, коли новона­роджені діти без імунітету і сторонні люди перебува­ють в одному приміщенні, але й відмовити не могла: збереження життя — це головне.

Найстрашнішими бу­ли перших два тижні. Лю­ди панікували, не всі мо­гли працювати. Згодом усі адаптувалися і поча­ли включатися, діяли згур­товано. Та з кожним днем працівників ставало де­далі менше — хтось не міг добратися на роботу, хтось виїжджав із міста... На робочих місцях зали­шалися керівники, що бу­ло дуже важливо.

У своїй книзі Віра Ми­колаївна називає імена і прізвища колег, із якими тоді самовіддано працю­вала по 24 години 7 днів на тиждень. Це вже згада­ний тодішній очільник за­кладу Василь Гусак, ме­дичний директор Галина Леник, яка зараз виконує обов’язки гендиректора, за­відувачі лабораторії, поло­гового і гінекологічного від­ділень, дорослої та дитячої реанімацій, а також лікарі, акушерки, медсестри і мо­лодший медперсонал. Де­які медпрацівники чергува­ли зміну і йшли додому, де­які жили в пологовому із сім’ями. Вони разом з інши­ми містянами, які потребу­вали прихистку, перебували в підвальному приміщенні окремо від бомбосховища.

— Ми розділили обов’язки, кожен відповідав за певних пацієнтів. Робо­ти було дуже багато: не ли­ше надавати медичну допо­могу, а й організовувати по­бут, добувати воду, їжу, за­соби гігієни тощо. На той час не було посад — усі були рів­ними, трудилися пліч-о-пліч.
Та в бомбосховищі го­ловною стала саме Віра Ми­колаївна. Вона налагоджу­вала процеси, встановлюва­ла правила.

«Хтось сказав: «Слуха­ємося, товаришу коман­дире!» І всі засміялися.

— Ну, командиром я не можу бути, бо в мене не­має військової освіти.

— Тоді будете комен­дантом, це точно підхо­дить, — відповіла мені старша акушерка Марина Кладько...»
— Відтоді всі, включно з пацієнтками, називали мене комендантом. І зараз деякі жінки, які перебували з нами в бомбосховищі, впізнають мене на вулиці й вітаються, дякують.
У якісь дні людей у ньому налічувалося до сотні. Для їх розміщення ми розгор­тали тканинні ноші. Коли на них лягали, вони вгиналися майже до самої бетонної хо­лодної підлоги. З часом при­несли матраци, подушки, то стало краще. Потім поспус­кали в бомбосховище ку­шетки з відділень.

Ми постійно робили во­логе прибирання, обробля­ли ручки туалету і кранів, де- зінфіковували посуд тощо.

Намагалися так підтримува­ти чистоту і санітарні умови.

У бомбосховищі не бу­ло центральної каналіза­ції, а резервуар дуже швид­ко наповнювався через ве­лику кількість людей. Коли зникло світло і вже не мож­на було насосом відкачува­ти нечистоти з резервуара в міську каналізацію, а не всі могли ходити до вулично­го туалету, придумали таке: у стільчику вирізали отвір і підставили відро, яке вино­сили по черзі. Вмикали вен­тиляцію, яка не тільки ряту­вала від смороду, а й трохи заглушала звуки вибухів.



На обкладинці книги Віри Миколаївни — обстріляний пологовий будинок

ДВІ ТРІЙНІ І ТРИ ДВІЙНІ

— У перші дні народжу­вали по 5-7 жінок за добу. Згодом люди почали виїж­джати, поки ще була така можливість, і кількість па­цієнток зменшилась. Бу­ли жінки з інших районів об­ласті, які перебували з нами всі 42 дні, бо рідні не змогли їх забрати. Вони доносили, народили і підростили ді­тей, а вже після зняття обло­ги і деокупації поїхали з ни­ми додому.

«Для безпеки жінок і дітей пологове відділен­ня, операційну й дитячу реанімацію розгорнули на першому поверсі. На­давали допомогу й одра­зу жінок евакуйовували до бомбосховища... Ко­ли зовсім близько луна­ли вибухи, було вражен­ня, що земля тікає з-під ніг, і шлях здавався таким довгим... Особливо бу­ло страшно вночі. Не було вуличного освітлення, а пересуватися треба було швидко. Боялися оступи­тися, бо ти ж несеш най­цінніше — чиюсь дитину. Притискаєш міцно до се­бе, вдивляєшся в темря­ву і біжиш. Несли жінок на ношах, особливо було складно, коли спускали­ся сходами в бомбосхови­ще...»



Медпрацівники, які всі 42 доби перебували в бомбосховищі постійно (на задньому фоні зліва направо), Марина Черкашина, Іван Міклюсевич, Марина Кладько, Лідія Герасименко, Катерина Силенок і Віра Целик із пацієнтками

— Бували дні, коли вибу­хи лунали щохвилини. Наро­джувати на першому поверсі було небезпечно. Всіх жінок відправляли в бомбосхови­ще. Довелося звільнити і ви­мити частину приміщення й облаштувати там передпо- логову кімнату, щоб вагітна могла усамітнитися.
«В один із таких днів на пологи жінку привів її чоловік, який залишився з нею, бо почався силь­ний обстріл. Викликали в бомбосховище на поло­ги лікарку Наталію Воло­димирівну. Майбутня ма­ма Вікторія дуже хвилю­валася за свою дитину, адже народжувала в таких екс­тремальних умовах. І це такий контраст: зовні чути вибухи, а в бомбосховищі народжуєть­ся нове життя!...Чоловік стояв поруч і своїм тілом грів дитячі пелюшки, якими потім укутали дитину, щоб вона не замерз­ла, й одночасно плечем три­мав двері, які постійно відчиня­лися... Коли закінчили всі про­цедури, жінку вивели під руки в загальну кімнату. Чоловік ніс дитину на руках. Я бачила, що очі присутніх наповнені сльоза­ми. Насилу стримавшись, щоб теж не заплакати, я голосно сказала: «У нас народилася ді­вчинка вагою 3500 г — малень­ка українка! Слава Україні! Під­тримайте батьків оплесками!» Усі підхопили і почали плеска­ти в долоні...»

За 42 дні облоги в Чернігівсько­му пологовому будинку народили­ся... аж дві трійні і три двійні.
— Трійня — взагалі рідкість, а тут ще й дві підряд (одна — 23 лю­того, друга — 24-го вранці), тож ми вбачали в цьому якийсь до­брий знак. Але за такими дітками потрібен додатковий догляд. Трійні з’явилися на світ іще наго­рі, а вже потім їх із мамами спус­тили в бомбосховище. Лежали шість діточок в одному ліжку. Ма­лесенькі. їх закутували у що тіль­ки можна, вмикали обігрівач (тоді ще було світло). У самому ж бом­босховищі народилося і0 діток.
«Одна дитина була залише­на батьками ще до воєнних дій. Ми назвали цього хлопчика Дімкою. Дитячі сестри по черзі доглядали за ним, він успішно набирав вагу. Всі по черзі но­сили на руках Дімку і наказува­ли, щоб він був щасливим...»

— Ми з колегами вели об­лік вагітних і породіль на шкільній дошці, яка висіла на стіні в бом­босховищі (свого часу там прово­дили заняття з цивільної оборо­ни). На ній записували дані паці­єнток, перелік потрібних для ви­писки документів, контакти ліка­рів, дату тощо.

«Уже після того, як росі­ян вигнали з Чернігівщини, я якось спускалася в бомбосхо­вище. Коли зайшла, мій погляд одразу зупинився на дошці. Напис, який я на ній побачила, залишається на ній і сьогодні. Це дата 6 квітня 2022, середа, а внизу написано моєю рукою «Слава Україні! Героям слава! Смерть ворогам!» Згадала, що це була 42-га доба нашого пе­ребування там...»

ПІД ОБСТРІЛАМИ

«Майже щоночі, о третій го­дині, літали літаки. Вони ски­дали на місто бомби. Бомбо­сховище на певній глибині, але, коли розривалися бом­би, здавалося, ніби зараз тебе привалить стінами...»

— 16 березня 2022 року рашисти обстріляли 2-гу міську лі­карню. Пологовий відділяє від неї кількасот метрів. З боку лікарні в нашому закладі пошкодило всі ві­кна. А 17 березня снаряд вибух­нув за кілька метрів від бомбо­сховища. Утеплений і яскраво по­фарбований перед самим втор­гненням фасад будівлі посікло осколками, з боку вибуху вибило майже всі вікна і вхідні двері. А ми ж весь час ходили тією дорогою, водили нею жінок і носили дітей... Тоді дивом ніхто не постраждав.

Прибирали бите скло й інші наслідки прильотів у відділен­нях і на території всі разом. Втім найважчим усі ті дні було заспо­коювати жінок, які пережива­ли за своїх діток, що лежали на першому поверсі, або за інших рідних, що лишилися вдома.

Я й сама страшенно хвилю­валася за свою сім’ю, яка опи­нилась в окупації. Особливо ко­ли зник мобільний зв’язок із ни­ми. Намагалася постійно заван­тажувати себе роботою, аби не думати про страшне. А потім від дочки стали приходити повідо­млення: «У нас все добре. Три­майся, ми тебе любимо!» Аня ставила дати, коли відправля­ла смс-ки, бо вони приходили із запізненням на кілька днів. Я теж надсилала теплі слова з датою: «У мене все добре. Все скоро закінчиться. Я вас лю­блю!» Зустрілися ми лише 11 квітня — коли ворога вигнали і дороги розмінували.

Мої рідні пережили власну боротьбу. Рашисти їх не чіпали, але їм доводилося з маленьки­ми дітьми ховатися від обстрі­лів у погребі, потемки на вогни­щі готувати їжу, економити про­дукти, ховати майно від обшуків окупантів, гасити суху траву, яку ті навмисно підпалили...

У своїй книзі Віра Микола­ївна описала ще багато жахли­вих і зворушливих епізодів. Як під обстрілами вони з колегами їздили через усе місто на склад по воду і дорогою назад бачи­ли поранених людей на місці, де недавно проїжджали самі... Як вона теж під вибухами єдиний раз їздила у свою порожню хо­лодну квартиру і звідти привез­ла для всіх свої заморожені на­лисники. Як після зникнення електрики їжу готували у дворі пологового на багатті і як осо­бливо смакували деруни, сма­жені під вибухи. Як пляшеч­ки з дитячою сумішшю гріли на свічках або носили під пахвами, щоб суміш лишалася теплою.

Книгу Віра Миколаївна при­святила родині і «своєму колек­тиву пологового будинку, який вистояв у той дуже складний час». І так само не вважає лише своєю нагородою орден Кня­гині Ольги III ступеня, який їй вручив Президент України Во­лодимир Зеленський у травні 2022-го.

— Я пишаюся кожним і кож­ною зі своїх колег! Ця нагорода — наша спільна. Книжку про на­ші 42 дні в бомбосховищі напи­сала тому, що мені хотілося чи­мось допомогти, аби цей жах скоріше закінчився. Зарплата акушерки не така вже й велика, після оплати власних потреб на донати залишається не так ба­гато, як хотілося б. Часу для на­писання великої книги не бу­ло, вона вийшла маленька, бю­джетна, але написана серцем і сльозами. Я вже продала 400 примірників і передала 150 ти­сяч гривень нашим військовим із різних бригад. Багато книжок придбали саме медичні праців­ники — під час моїх поїздок на медичні конференції та інші за­ходи, на яких я розповідаю про наші заклад і колектив (напри­клад, Віра Миколаївна пред­ставляла акушерську спільноту України на 33-му Всесвітньо­му конгресі акушерок в Індо­незії'. — Авт.).

Примірник своєї книжки для мене Віра Миколаївна підпи­сала так: «Разом до Перемо­ги!» Завершує її вона словами: «Продовжую жити й вірити в мирне та світле майбутнє!»


Джерело: газета "Гарт", Аліна КОВАЛЬОВА
Фото з альбому Віри Целик

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)