Ліана Білоус: «Сину, я збережу твоє світло»

Єгор Білоус загинув 8 вересня 2024 року на Луганщині. Йому назавжди 28. Невимовним болем прокотилась по Городнянщині звістка про загибель Героя. Єгора у місті знали й любили. Відкритий, чесний, затятий правдолюб, готовий у боротьбі за справедливість відстоювати її до кінця, безумовний лідер серед молоді, друг, чиє плече було надійніше за найміцнішого кременю – ця втрата вилилась у рану, яка не загоюється й кривавить і зараз, через рік після того, як Єгор здійнявся янголом у Небесне військо. Ще більшими тортурами його смерть лягла на плечі матері Ліани Білоус, у якої Єгор був єдиною дитиною, її сенсом життя, її сонцем, її надією і її безмежною гордістю. З того дня, як надійшла звістка про загибель сина, життя Ліани Петрівни чітко розділилось на дві половини. Перша – та, що наповнена світлими спогадами про дитинство й шлях становлення Єгора як мужнього воїна, патріота своєї країни й окрилена безмежною материнською любов’ю. Друга – присвячена продовженню справи сина, підтримці його побратимів, збереженню пам’яті про Єгора не на словах, а справами – так, як робив би він, як того прагне його світла душа.



ОДНА ДУША НА ДВОХ

– Третього листопада 1995 року у нашій маленькій родині з чоловіком Василем з’явилось маленьке янголятко, яке зробило мене найщасливішою матір'ю у світі, – ніжно згадує Ліана Петрівна. – Чоловіку було 27 років. Мені – 30. Бачить Бог, як довго я чекала свого маленького хлопчика, щоб пізнати безмежне щастя материнства. І хоч Єгор народився у важкі і для країни, і для родини часи – був тотальний дефіцит усього на світі, я працювала сестрою-господаркою у пологовому відділенні міської лікарні, Вася – водієм у поштовому відділенні, мізерні зарплати нам віддавали з великими затримками. А ми тільки починали зводити власний будинок, тулилися у врем’янці, зведеній на земельній ділянці по вулиці Молодіжній. Але не було щасливіших нас людей у світі.

Єгору вже було шість років, коли сім’я нарешті змогла перебратися у свій будинок. Щоправда, завершена була тільки його частина, решта робіт розтягнулися ще на довгий час, але то вже був свій, власний куточок. На той час вся вулиця була новобудовою. Тут здебільшого селилися молоді сім’ї з дітьми.



– Наш Єгор був дуже жвавою дитиною, мав багато друзів серед ровесників, – каже Ліана Петрівна. – Звісно ж, і бешкетували хлоп’ята, і пустували. Було в них улюблене місце – закинута недобудова на вулиці. То була їхня підпільна явка. Там вони гралися у схованки, в партизанів, у війну – хто ж знав, що колись ті дитячі уявні бої стануть страшною дійсністю? Але було й те, що вирізняло Єгора з поміж усіх інших дітей – він був дуже тісно пов'язаний зі мною. Навіть малесеньким він грався-грався з дітьми на майданчику, а потім періодично поглядом шукав мене. І якщо раптом не зміг віднайти мої очі серед інших матусь, я бачила, як його огортала паніка. Ще як малесенького принесла з пологового і зустрілась з ним очима, одразу зрозуміла: у нас одна душа на двох, ми з ним – єдине ціле.

Мати згадує, що в неї часто виникало відчуття того, що Єгор неначе народився вже дорослим, зі сформованою свідомістю – з ним ніколи не було серйозних проблем ні в сім’ї, ні у школі. Він не робив шкоди, бережно ставився до своїх іграшок і речей – його просто не було за що сварити, незважаючи на його нестримну енергію й непосидючість. Батьки за десять років його навчання в школі не отримали жодного зауваження від вчителів за поведінку сина.

– Єдине, чого він боявся з дитинства – це того, що нас може щось розлучити, – крізь сльози каже Ліана Петрівна. – Було, що ми з Васею їздили торгувати продуктами в білорусь, щоб заробити копійчину. Єгорку залишали з бабусею Ганною, моєю мамою. Приїдемо, а вона до мене: «Більше Єгора не залишайте. Нема сил дивитися на його дитяче горе, як він за вами сумує – нічого не їсть, не грається, лежить тихесенько і в стелю дивиться. Ніби боїться, що ви десь подінетесь». А у холодні зимові вечори, коли надовго відключали світло, у нас із ним була своя гра – театр тіней. Я рухом тіней від власних рук на стіні відтворювала казку про двох лисичок – добру і злу. Щоразу придумувала новий сюжет, але фінал повинен був бути один – добро перемагає зло. І він ту казку переніс у життя – завжди вступав у боротьбу зі злом, за правду, за торжество добра.



Шкільні роки у міській школі №2 пролетіли миттю. Єгору навчання давалось легко. У вільні вечори ходив з друзями у підвал школи-інтернату, де займався силовими видами спорту. Брав участь у всіх спортивних шкільних змаганнях. Мріяв про військову службу в прикордонних військах. Але у ті часи потрапити туди служити було непростою справою.

– Що там приховувати, тоді всі знали, що щоб пройти у «прикордонники», треба було заплатити, – каже Ліана Петрівна. – Ми тоді багато говорили з Єгором про це і прийшли до висновку, що принципово хабара нікому давати не будемо. Але син все таки вирішив спробувати потрапити на службу чесним шляхом. Звісно, йому це не вдалось – навіть тести не пройшов. Тож пішов у будівельне училище. А через рік настав 2014-ий. На той час я була депутатом міської ради і бачила, як люди збирають наших хлопців на війну. Яке тоді було забезпечення? Ніяке. Все купували за свій рахунок. Тоді в місцевій газеті працювала журналісткою Анастасія Немирова. Вона була разом зі мною в соціальній комісії, де я головувала, і бачила ці постійні запити від людей, які відправляли своїх синів на війну. Вона тоді мені сказала одну фразу: «Ліано Петрівно, я знаю, що крім тебе, ніхто… Тож давай, включайся!». І я включилась.
Разом з Тетяною Савченко, яка однією з перших організувала збір речей і коштів для воїнів, Ліана Білоус активно включилась у волонтерство, яке тоді тільки зароджувалось на Городнянщині. Єгор бачив, як мама у добі не бачить ані дня, ані ночі, як турбується за кожного воїна, як за рідного, і його серце переповнювала гордість за неї і за свою маленьку Україну, яка бореться зі вселенським злом в особі сусідньої держави. Ліана Петрівна брала свого вже майже дорослого сина з собою у поїздки в Чернігів – коли вони відправлялись туди, щоб зустрічати наших воїнів, які повертались зі сходу. Саме тоді й відбувався гарт його особистості, яка має міцну життєву позицію і незламне бажання побороти всіх, хто зазіхає на святе.

Тож коли Єгор, перебуваючи у 2015-му році на строковій службі, підписав контракт, для Ліани Петрівни це не стало великою несподіванкою. Місцем служби йому було визначено Гостомель.

ВИБІР, ЯКИЙ СТАВ ПОКЛИКАННЯМ

Свій перший бойовий досвід Єгор отримав у 2017 році в Маріуполі. Після успішного закінчення ротації повернувся у Гостомель, де продовжив служити у військах Національної гвардії, і продовжив контракт на службу. В іншій сфері він себе вже не бачив – у країні тривала війна, а не Операція Об’єднаних Сил, в яку перейменували АТО. Країна потребувала захисту і він повинен був бути на своєму місці.
Повномасштабне вторгнення застало Ліану з чоловіком вдома, у Городні. Єгора – у Гостомелі.



– Як тільки у нас почулися перші вибухи, я одразу зателефонувала сину, – каже Ліана Петрівна. – Він мені так спокійно і впевнено сказав: «Мамо, це війна. Нас підняли по бойовій тривозі». І не зізнався, що того ж ранку їхню частину жорстоко розбомбили. Сказав про це вже пізніше. Цілий місяць, доки тривала облога, син з побратимами відбивав окупантів на Київщині, вів бої в районі Гостомельського аеропорту. Він був командиром відділення строковиків – по суті, вчорашніх дітей. Він відчував свою колосальну відповідальність за них. Хоча й сам був не набагато старшим. Я відчувала, як йому було непросто. А він ще й мене підтримував під час коротких дзвінків: «Мамо, ми переходимо туди й туди. Тут ми вже розбили рашистів! Скоро і вас звільнять» – ми ж на той час перебували в окупації. Спочатку просив мене, щоб я виїхала – тоді ж через білорусь був «зелений коридор». А коли зрозумів, що я на це ніколи не погоджусь, лише сказав: «Ти хоч мої речі поховай – форму, нагороди…».

Коли ворога відігнали з Чернігівщини й Київщини, Єгор подзвонив додому і сказав, що йому треба їхати на Луганщину. Мовляв – наказ такий прийшов. Мати плакала й просила не їхати, якщо можна. Син сказав: «Не можна!». Це вже потім побратими розкажуть Ліані Петрівні, що тоді командир їх зібрав і чесно сказав: «Хлопці, не приховуватиму: це може бути квиток в один кінець. Там пекло. Але комусь треба йти. Тому якщо є добровольці – крок вперед…» Єгор був одним з небагатьох, хто одразу ж зробив той крок…

ТОЙ, ЩО ВИВОДИВ ІЗ ПЕКЛА

Їхній підрозділ вів бої поблизу Рубіжного влітку 2022-го. Натомість обіцяного місяця вони там тривали оборону понад три. Сказати, що було складно – не сказати нічого. На відносно невеличкій ділянці фронту утворилась ціла «солянка» з бійців різних підрозділів. Ворог оточував з усіх сторін і нещадно обстрілював усім, чим тільки можна було. Про підвіз води і їжі навіть мови не було. У розтрощених підвалах як вдалось знайти банку огірків – то вже було за щастя. Це вже потім Ліана дізнається, що основним завданням її сина, який мав псевдо «Білий», було виведення невеликими групами бійців з оточення.

– Коли Єгор приїхав додому в короткотривалу відпустку після тієї ротації, я випадково стала свідком телефонної розмови, – каже Ліана Петрівна. – Єгор так зрадів і майже кричав: «Ой, «Дєд», я такий радий тебе чути! Я зараз вдома, ось, мамуля біля мене!». І той «Дєд» каже: «Ану ж, Єгорка, дай мамі трубку!». Я взяла, а мені звідти чути: «Мамо, я вклоняюсь тобі до землі за твого сина. Пишайся ним! Якби не він, мене б не було серед живих. І багатьох інших хлопців!». А тоді вже до Єгора: «Синку, не ображайся, що рідко дзвоню. Знаючи, який ти ризикований, я понад усе боюсь почути погану звістку…». Тоді ж я дізналась ту історію – коли серед групи бійців, яких Єгор виводив з оточення, був той самий «Дєд». Він такої повнуватої статури і невеликого зросту. А щоб вийти, треба було подолати стіну висотою два метри. До того ж дуже швидко. Єгор каже: «Я дивлюсь – «Дєд» став перед тою стіною, і розуміє, що він її нізащо не перескочить. І таке було в його очах… Приреченість… Ми вже стіну перескочили, відбігли метрів на 50. А в мене перед очима той погляд. Я й кажу: «Хлопці, стійте! «Дєд» не впорається сам. Хто зі мною?» І таки знайшовсь один. Ми повернулись, хоча це було дуже ризиковано. І таки удвох перекинули його через ту стіну. Який він був щасливий! Казав: «Хлопці, я ж уже Богу помолився, з життям попрощався!»…

Не всіх, звісно, вдавалось врятувати. І кожну втрату Єгор переживав як особисту. «Мамо, це так важко. Це досі в мені живе, розумієш? І житиме до останнього…» – казав він Ліані.

Там же, в Рубіжному, Єгор отримав сильну контузію. Мав змогу поїхати на лікування. Але не скористався нею – продовжив воювати. Ліана її наслідки помітила під час чергової короткої ротації, коли син приїхав додому – він мучився безсонням, війна не полишала його ані на мить. Навіть вже на звільненій Городнянщині, поруч з мамою.

«МАМУЛЬКО, Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ В ТИСЯЧУ РАЗІВ БІЛЬШЕ!»

Тривале перебування в зоні бойових дій давало Єгору можливість залишатися служити в більш безпечному місці поблизу Києва. Але непримиримість до військової бюрократії, невиправданих наказів призвело до того, що він прийняв для себе рішення, що йому простіше бути на полі бою, ніж у чиновницьких кабінетах.

– У Єгора друг був Рома Мурзановський, – каже Ліана Петрівна. – Коли син воював на Луганщині, Роман бився з ворогом на Донеччині. «Мурзик» у нього псевдо. Хлопці тісно дружили, у них навіть і дні народження в один день – так співпало, і дівчат, з якими зустрічались, обох звали однаково – Алінами. І Єгор взимку 2024 року перевівся туди, до товариша, у підрозділ розвідки, старшим розвідником. Вони «працювали» у посадках, які звільнялись від ворога. Казав – «Знову йдемо на «зачистку». Було, по п’ять днів не виходив на зв'язок. Але я знала – він попереджав мене, що зв’язку під час виконання завдань не буде. Те очікування було мукою. Але він завжди, як повертався, першим ділом дзвонив мені. Я ніколи не скупилася на ласкаві слова. Завжди говорила сину, що дуже-дуже його люблю, що він – найдорожче, що є у мене в цьому світі. А він жартував: «Мамулько, я тебе люблю в тисячу разів більше! Бережи себе, рідна!». Хлопці розповідали, що багато хто заздрив таким словам – адже у багатьох з них війна відібрала все – домівки, батьків, родини.

Єгор щоразу у відпустку приїжджав додому з побратимами. Адже не всім хлопцям було куди їхати. Тож коли Єгора назавжди привезли додому, декому з його побратимів Городня була знайома не з чуток.
– Я бачила, як плакали сильні, мужні воїни на могилі мого сина, – каже Ліана Петрівна. – Женя, його бойовий побратим, не стримуючи сліз, все повторював: «Єгоре, братку, пробач мене… Ти мене врятував, пораненого з поля бою виніс, а я тебе не зміг…» Олег, який у останню відпустку приїжджав до нас з Єгором, бо він родом з окупованої частини Запоріжжя, того взагалі треба було від могили відтягувати. Він і вночі туди їздив – щоб поплакати наодинці…

«ВАШ СИН ПРИКРИВ СОБОЮ КОМАНДИРА…»

Перед своїм останнім боєм Єгор був на бойовому завданні протягом семи днів. Напередодні він подзвонив матері і сказав, щоб не хвилювалась, бо певний час зв’язку не буде. «Це наша остання посадка, мамулю, ми її зачищаємо – і все, ми свою бойову задачу виконали» – сказав він. А сьомого вересня Ліана знову почула його змучений і втомлений голос:
– Все норм, мамо. Ми справились. Ми повернулись. Завдання виконали. Я відпочину і тобі ввечері передзвоню.
Але ввечері Єгор вже дзвонив знервований. Піхота не втримала звільнену ними посадку і вона знову перейшла до рук ворога. Новий, нещодавно призначений комбат дав наказ підрозділу Єгора знову йти на завдання – відбивати той рубіж.

– Я чула по голосу, наскільки Єгор втомлений і виснажений, – каже Ліана Петрівна. – Я плакала, розуміла, що він сім днів не їв і не спав і його сили, як і сили хлопців, були на межі. Просила, щоб відмовились виконувати той наказ. Щоб не йшли… А він заспокоював – мовляв, не хвилюйся, нам підкріплення надішлють… Та їхня група потрапила під шквальний обстріл… Я у повідомленні потім прочитала, що Єгор отримав поранення у голову. Смертельне. Не сумісне з життям. А у день похорону до мене підійшов його побратим і сказав: «Ваш син… Він… Він прикрив собою командира…». Сину мій, сину… Я знаю, що інакше Єгор би не зміг… Якось пізнім вечором йшов по парку, бачить – його знайомий хлопець стоїть, розгублений. На запитання що трапилось, сказав, що до його сестри причепилася ватага малолітніх хуліганів з ножами. Він боявся підійти, а Єгор сказав: «Біжи, клич поліцію. А я пішов». Він підійшов до зграї, дівчинку відсторонив, закрив собою і стримував нападників, поки не підоспіла підмога. Я про це дізналась лише згодом… Він завжди був таким… А війна загострила його і так завищене почуття відповідальності і справедливості…
Ліана була на роботі, коли пролунав дзвінок зі страшною звісткою. Кілька слів розкололи її світ навпіл. Вона лише пам’ятає, як кричала у телефон і питала чи забрали тіло її сина з поля бою. Це було найбільшим її страхом, який переслідував підсвідомість весь час, доки Єгор воював – втратити його назавжди, ще й так, щоб тіло залишалось на чужій землі… Нещасна мати від неземного горя билася, мов голубка крилами об землю… Її сина, її дитину ніяка сила у світі не могла їй повернути. Але кожного дня й кожної миті вона відчуває невидиму нитку зв’язку з його душею.
– Я знаю, він – тут, він – поруч. Мій Єгор ніколи мене не залишить, – каже Ліана, сумно посміхаючись крізь сльози.

І СВІЧКА ЗНОВУ СПАЛАХНУЛА

Ще коли чекали у Городні траурний кортеж, який віз Єгора останньою дорогою додому, пізнім вечором Ліана побачила крізь сльози, як нервово затріпотіла свічка біля його портрету у вітальні. І згасла. «Синку, я знаю, що тобі не подобається, коли я плачу. Я триматимусь – обіцяю. Дай знати, якщо мене чуєш», – у відчаї прошепотіла мати. І раптом свічка загорілась знову сама по собі. Ліана каже, мабуть, Єгор відчував, що може трапитись непоправне – сказав якось: «Мамо, ти якщо щось – тримайся!». І зняв зі своєї руки годинник та одягнув їй на руку. Неначе хотів, щоб залишився на пам'ять про найкращий час біля найріднішої.

– Я щодня їжджу велосипедом на кладовище, – каже Ліана Петрівна. – Буває, сиджу над могилою до пізнього вечора. Я відчуваю, що син чекає мене, хоче, щоб я приїхала і говорила, говорила, говорила до нього… Якось кажу: «Єгорчику, ти поруч?». А довкола тиша така, спека, ані травиночка не колихнеться. На могилах Героїв поруч – жовто-блакитні знамена опустились і застигли нерухомо. І раптом після моїх слів прапор над Єгоровою могилою неспішно піднімається і починає легенько тремтіти, ніби від вітерця. Один-єдиний серед усіх. Хіба це може бути співпадінням? Я знаю – душа Єгорова тут, між нами, занадто сильно він любив цей світ, мене, Україну, людей, щоб так просто все це полишити. Тому я намагаюсь жити і робити все так, як би він того хотів, як би заповіла мені його душа.

«Я ЖИТИМУ ЗА ДВОХ, СИНУ, ЯК ТИ ЗАПОВІДАВ…»

Перше, що вона зробила, як отримала виплати від держави за сина – Героя – перерахувала пів мільйона коштів підрозділу, де служив Єгор і де нині його бойові побратими продовжують нищити ворога. «Щоб інші діти залишились живими, – каже Ліана. – Це найменше, що я можу зробити для того, щоб інших матерів не спіткало таке страшне горе, щоб вони дочекались своїх синочків додому».

Вона обіцяла сину жити за двох. І зробити все для того, щоб Єгора пам’ятали, щоб пам'ять про нього жила – а, значить, житиме і він. Тому у міський дитячий садочок, який колись відвідував Єгор, Ліана Петрівна вирішила закупити речі, необхідні для тих малюків. Які відвідують його зараз. Вона вже придбала й передала великий плазмовий телевізор для вихованців. Обом міським ліцеям і спортивній школі Ліана Білоус запропонувала за її фінансової підтримки облаштувати стенди для учнівських нагород. У обидві місцеві церкви вона замовила лави для сидіння для тих прихожан, кому важко стояти на ногах всю службу.

– Це тільки перші кроки, перші ідеї, які я хочу реалізувати, – каже вона. – Можливо, ще започаткую якусь іменну стипендію для підтримки обдарованих дітей чи юних спортсменів. Я весь час про це думаю. Я знаю – Єгор би хотів саме так. Щоб робити когось хоч трішечки щасливішим. Багато хто зводить великі пам’ятники на могилах загиблих. А що пам’ятник? Його я завжди встигну поставити. Зараз мені місцеві майстри Анатолій Лепень і Віктор Штабний зробили металеву арку біля могили сина, там будуть викувані з заліза соняшник і журавлик, який злітає увись… Як душа мого Єгора…

Весь сенс життя нині матері загиблого Героя – це теплі спогади, в яких син живий. І збереження пам’яті про нього, бо доки живе пам'ять – доти Єгор буде серед нас.
– На сороковини до сина приїхали у гості його побратими, – каже Ліана Петрівна. – Я дивилась на цих дітей, кожен з яких мені рідний, і серце стискалось від жалю: хлопці після складних поранень, операцій, ще зі свіжими ранами, у бинтах, на милицях… Олег казав: «Ми з Єгором у бій завжди йшли зі сміхом. Він усіх налаштовував на позитив. Кине ото мені через плече: «Малий, за мною!» – і все здається наче грою з дитинства. Як не важко було йому самому, а він намагався підтримати інших».

ЙОГО СВІТЛО ЗАВЖДИ БУДЕ З НАМИ

– Він прожив таке коротке, але таке яскраве життя, – каже Ліана. – Він горів, як метеорит. Як його перше кохання – таке ж сліпуче, нестримне і наповнене сяйвом. І дуже хотів, щоб я ним пишалась. Ой, сину, сину, чи треба було мені те? Я і так пишалась тобою завжди, кожного дня й кожну годину. Прокидаюсь вранці, і перше. Що кажу до портрета: «Доброго ранку, синку…» Дивлюсь і думаю: які хлопці гинуть, яких своїх дітей втрачає Україна… Мої сльози – то маленька крапля в океані сліз українських матерів. Моє горе – то малесенька частинка вселенського горя, яке котиться Україною…

Триває четвертий рік спопеляючої війни. Горе від втрати кращих синів котиться Україною. Горе ніколи не зникає повністю. Воно просто вчиться жити поруч з нами. У материнської скорботи нема терміну придатності. І серед нас все більшає жінок у чорних хустках.

– Не спиняйте солдатську матір чи вдову, коли бачите, що вона плаче, – каже Ліана Білоус. – Нам не завжди вдається стримати свої сльози, навіть коли пройшло вже багато часу після втрати. Нам важливо знати, що нас розуміють, що наш біль відчувають, не проходять повз. А наших синів пам’ятають…

Від 2014-го року Городнянщина втратила вже 97 своїх синів. Сімдесят сім з них – від початку повномасштабного вторгнення, з 2022-го. І війна продовжує вести свій страшний лік. Навіть коли вона скінчиться, ми не маємо права забути імена тих, хто своє життя поклав на вівтар нашої свободи, хто загинув заради того, щоб жили ми. Бо то є наша історія, написана болем і кров’ю. То є наш найдорогоцінніший спадок, який повинен передаватись наступним поколінням на генетичному рівні.



Джерело: "Новини Городнянщини", Світлана ТОМАШ

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)