Олександр Горлатенко з Прилук - фанат «тихого полювання»

Олександр Горлатенко 

Фанат "тихого полювання"

Кажуть, якщо хтось чимось захоплюється надміру, то він цим хворіє. Прилучанин Олександр Горлатенко хворіє грибами. Збирає їх з раннього дитинства, знає всі їх види і допомагає іншим відрізнити їстівні від отруйних, розповідає про властивості кожного. До лісу ходить навіть взимку. Навіть, ризикуючи власною безпекою і здоров'ям (чого іншим, до речі, робити не радить). Олександр Миколайович хворіє грибами, і при цьому вони його лікують. Така ось гра слів. Вони дарують грибнику спокій і умиротворення. Те саме останніми роками дає, до речі, і плетіння сіток для ЗСУ. Так, у перервах між походами у ліс грибник ще й волонтерить!

З учительської династії

Горлатенко - прізвище канівщинське. Батько героя нашої розповіді народився на хуторі Галаганівщина. Мама - козацького походження, мала прізвище Чайка. Предки її були родом з Богданівки і Стасівщини. То все, каже Олександр Горлатенко, козацькі поселення. Мама його була наймолодшою у сім'ї. Мала трьох старших братів. Батько її закінчив вчительську школу, і сама вона пішла по вчительській ниві. Старший брат Олександра Горлатенка Володимир народився у Канівщині, він сам - у 1966 році у Прилуках, куди мама переїхала на роботу. Батько ще лишався у селі, працював у колгоспі, а потім перейшов працювати у військове містечко у Прилуках, вивчившись на електрика.
«Мама розказувала, коли народився старший брат, вона невдовзі вийшла на роботу, - розповідає Олександр Миколайович. - «Приходжу зі школи, каже, додому до свекрухи, дивлюсь колясочка стоїть на вулиці, красивою фіраночкою завішена, а у ній лежить мій Вова маленький. А поряд - ночви напівіржаві, а у них на мішковині лежить ще один онук свекрухи, на півроку старший. Питаю її, як вона могла дитину у ночви покласти. А вона і каже: «То - син вчительки у колясочці, а то - колгоспниці, свинарки. Отаке було тоді ставлення до вчителів!»

У Прилуцьку школу № 3 Олександр пішов у неповних 7 років, хоча тоді так не можна було, зізнається. «Пішов виключно через те, що демократії тоді не було, і у дитсадку примушували пити кип'ячене молоко, а я його не переносив», - жартує. Насправді ж у дитсадок прийшла вчителька з третьої школи підбирати дітей. Герой нашої розповіді, незважаючи на те, що 7 років йому мало виповнитись у листопаді, тоді вже не раз сидів у матері на уроках. «Мама працювала у початковій ланці, - згадує прилучанин. – / коли після обіду у неї у виховній групі залишались третьокласники-лобуряки, я сидів разом з ними і розв'язував задачі з математики. Тож математику вже перед школою трохи знав». Крім математики, у школі йому подобались географія, біологія, праця і фізкультура. У будинку піонерів, який тоді розміщувався у самому центрі міста, відвідував гуртки з малювання і шахів. А після закінчення школи цілком очікувано поступив у Прилуцьке педагогічне училище. «Старший брат вмовив, - каже. - Тоді там, крім диплома, видавали посвідчення водіїв, столярів, слюсарів. Хто займався спортом і їздив на змагання, отримував «корочки» тренерів. Ми проходили практику на меблевій фабриці, працювали на механічній обробці деревини».

Спеціальністю молодого вчителя стали праця і креслення. Мав би червоний диплом, якби не одна четвірка з української мови. Викладачці, каже, чимось не сподобався, а вмовляти її поставити п'ятірку не захотів.

Школа – армія – школа

«Після училища дівчата залишились у міських школах, а хлопці, оскільки нам все одно йти в армію, пішли на роботу на дальні точки, - розповідає Олександр Миколайович. - Так я потрапив у село Липове Талалаївського тоді району. Дуже цікаве село, яке стоїть на пагорбах. Я відразу пішов подивитись, що робиться на природі. Побачив торфовий завод, археологічні розкопки і таблички «Охороняється державою». А на вигонах – великі півкулі, напівсфери. Господарка квартири розповіла, що то - старослов'янське кладовище, якому більше двох тисяч років. Питаю, чи знаходили щось археологи. Каже, що меч металевий і ще щось. Думаю, що «чорні археологи» його за цей час переколошматили».

Якось молодому вчителю праці дали завдання позгрібати з дітьми листя. «Коли діти біжать і кричать, що згрібати табір, згадує грибник з великим стажем. - Вчителі збирали за школою не будуть, бо там могила розмита, - згадує колишній педагог. – "Потоки дощові її розмили... Я років зо два тому гуглив про це село, мені дуже цікаво було. Виявилось, що там і сотня козацька стояла, як у Прилуках. І Магдебурзьке право йому, як і місту, давали. Більше не згадаю, бо тричі лежав під загальним наркозом, а після того пам'ять почала потрохи пропадати. Кому цікаво, раджу почитати українську «Вікіпедію».

Армійську службу Олександр Миколайович проходив у Луганську - тодішньому Ворошиловграді. Каже, що випадково там залишився, а вся його команда пішла на Афганістан. Хоча насправді не випадково, а через свій талант до малювання. А ще тому, що був вчителем креслення, і у частині шукали такого, бо потрібна була людина для роботи з картами. Малювати почав ще у військкоматі, а потім у поїзді, яким новобранців везли з Києва у Ворошиловград. Всі прилучани поряд з ним, каже, були «міченими», бо робив їм на спинах фуфайок малюнки на армійську тематику. «Витягнув сердечник з ручки і видував пасту, - розповідає. - Один офіцер бачив, як я малював, а потім мене «здав».
Ті розмальовані фуфайки у частині міняли на нову форму. Хлопці їх викидали, хоча художнику було і дуже шкода. «Можна ж було додому речі відіслати, - каже. - А ще у рюкзаку було дві палки гарної ковбаси. Вона називалась тоді «Московська». Не викидати ж її! Я знайшов дерево неподалік і запхнув ті дві палки між гілок».

Спочатку офіційного приводу залишити вчителя праці і креслення у частині не було, але через пару тижнів, протягом яких він з товаришами переносив з місця на місце цеглу, у нього стався маршовий артрит. «Нога напухла, відправили мене у санчастину, пригадує. А офіцер радіє. Є, мовляв, привід залишити... А про ковбасу я згадав лише через місяць, коли нас чорним ерзац-хлібом годували. Знайшов те дерево, а вона ще і всохлась, бо якраз зима була. І ми з хлопцями потрохи різали і під язик, як зараз сухарики, кидали. Згадували дім».

Є у прилучанина спогади і не зовсім приємні. Згадує, як повернувся з Афганістану замполіт-підполковник і захотів, аби здібний солдат Горлатенко вступав до Львівського політичного училища. Але прилучанин був категорично проти, тому кілька разів сидів на гауптвахті.

Крім роботи з картами і малювання, він в армії також робив стінгазету, фотографував, сам проявляв плівку, носив кореспонденцію. Звісно, доводилось і важкою роботою займатись - довбати землю ломами чи носити ту ж таки цеглу. Після армії працював на прилуцькому «Будмаші» у фарбувальному цеху. Потім гукали на роботу на м'ясокомбінат, але зрештою він все ж повернувся у школу. Спочатку працював у Мазках, а потім у Знам'янці. Викладав працю, креслення, математику і початкову військову підготовку, заочно вчився на вчителя математики у Полтавському педінституті. «Коли мені запропонували працювати у Знам'янці, погодився, бо і так їздив у той бік автобусом на роботу, згадує. - Погодився, та так, не думаючи до пенсії і допрацював. При виході на пенсію мав 29 років стажу».

Його дружина Ольга Володимирівна - також вчитель. Але життя так склалось, що після двох декретів їй у школі місця не знайшлось. Дітей стало менше і класи звели. Та і син хворів, потрібно було з ним вдома бути. Згодом вчителька початкових класів стала підприємцем, нині торгує на ринку. На синах Горлатенків Володимирові і Михайлові вчительська династія обірвалась. Вони працювати у школі не захотіли обрали інші професії.

Царство грибів

Захоплення грибами у Олександра Горлатенка почалось з молодших класів. «У третій школі влітку діяв оздоровчий табір, згадує. - Вчителі збирали дітей і на поїзді (тоді ходив не дизель, а «махновський») їхали у Коломійцеве і там збирали гриби. Ходили з розкладними рибацькими сачками - це я зараз розумію, що тоді від грибниць нічого після них не залишалось. Вдома мама перебирала ті гриби і готувала. Ніхто збирати їх не вчив. Була лише розкладна книжечка. По ній і вчився. Було й таке, що старший брат з сусідом їдуть по гриби, а мене не беруть. Мені приблизно років 9 тоді було. «Не берете - не беріть», - кажу. А сам у кватирку вискочив — і у поїзд. А їм вже тоді діватись нікуди».
Зараз у ліс Олександр Миколайович старається їздити частіше, але ноги часто не пускають, або, як сам каже, «паспорт підводить». Бере з собою велосипед, аби більше грибних місць побачити. Але кошик у нього вже, каже, не трьох-, а півторавідерний.

Грибу, за його словами, він радіє, як рибалка - спійманій рибі. Буває, що гриб випадковий, а буває, що саме його шукаєш - і знаходиш. А ще грибник відчуває їх... за запахом! «Раніше дружина зі мною їздила, - розповідає, зараз має проблеми з ногами. Якось шукали ми білі. Я їй кажу: «Отут вони є, я за запахом їх чую». У кожного гриба - запах свій». Останні 10 років прилучанин їздить у ліс ще і взимку. Каже, що тоді також є що збирати. «Тихе полювання», каже, радив би всім. Воно заспокоює нерви. «А ще чи ви бачили коли повних грибників? - запитує. Знайома якось спитала, як їй схуднути. Кажу: візьми чотири яблука і йди до лісу на весь день». Сам він, каже, раніше і з ночівлею ходив. «Коли є гриби, то ходиш менше, - продовжує. Але виконуєш фізкультурні вправи. Не лише нахиляєшся до них, а і оминаєш перепони - кропиву чи дерево».

Бувало, що і блукав трохи, і на поїзд чи автобус запізнювався. Тоді «намотував» по 30 кілометрів. Раніше брав з собою фотоапарат. Зараз - мобілку. Світлин грибів у його телефоні більше, ніж фото рідних. До заборони «Однокласників» скидав на сторінку «Гриби» у соцмережі свої фотографії, пояснював користувачам, які можна їсти, а які - ні.

Зараз його дуже непокоїть, що дехто почав, як він каже, робити бізнес на людському горі. Мова про гриб веселку. Хтось вигадав, що він лікує онкологічні захворювання і їх почали продавати для настоянок. «Я читав, що він якусь форму онкології пригнічує, але це не значить, що лікує», - пояснює грибник.
Сам він вживає у їжу лише чотири види: білий, лисичку, сироїжку і опеньок.

А з іншими що робите? - питаю
Надлишок я раніше консервував, а згодом роздавав. А потім кажу дружині: «Ні, Олю, так не правильно. Ми ті маслюки сидимо і чистимо-чистимо, потім у банки закриваємо. Давай краще зразу віддавати». Віддаю то кумі, то сусідам, то знайомим. А ще беру у лазню, товаришам на сковорідці у власному соку тушу.
Гриби за ці багато років знаходив різні не лише за видами, а і за формою. Було, що один гриб ріс на іншому, а були і «трьохярусні». А у 1994 році він знайшов семикілограмовий головач (дощовик). Тоді щойно народився син, і грибник фотографував його поряд з грибом-гігантом. А ще хотів зробити на грибові кросворд і відправити на «Поле чудес», але через пару днів головач почав всихати.

Що зупинить грибника?

З початком війни грибник почав займатись ще і волонтерством. Починалось все з пластикових кришечок, які відкручував з усіх пляшок, які знаходив у лісі. На четвертий день після повномасштабного вторгнення, коли почув, що потрібен метал, позбирав у себе вдома всі профілі, прив'язав на велосипед і повіз у волонтерський штаб. Потім туди ж передавав електроди і продукти.

А плести почав через дружину-рукодільницю. Якось Ольга Володимирівна сиділа на ринку і плела гачком ковдру. Те побачила одна з волонтерок і поцікавилась, чи можна так само плести химери. Відтоді подружжя почало плести їх вдома. «Першу химеру плів 11 днів, згадує волонтер. По 10 годин на день. Світла не було, то ліхтарик на лоба чіпляв». А потім перейшов з химер на сітки. «Вимушено, - пояснює. - Була операція на руці, на зв'язках. Після того, коли у Києві її зробили, у мене вдома було багато нарізаного матеріалу для сіток. Я приніс його у волонтерський штаб і запитав, що можу у них робити. «А що Ви зможете з однією рукою?» - відповіли дівчата. А я почав з того, що різав стрічечки для сіток. І так місяця півтора, а тоді потрохи став руку піднімати, розробляти, плетучи сітки».

За цим заняттям я грибника-волонтера і застав. Робоче місце Олександр Миколайович, аби зі мною поговорити, залишав не дуже охоче. «Сидимо, плетемо, розповів. Кожен має свої думи. Може, хто і замовляння робить. Бо ми ж плетем не для того, щоб людину вбити, а щоб зберегти їй життя. Жінки більше люблять поспілкуватись, а я тихо відпочиваю».

Вплинула війна і на основне його захоплення. Але у ліс ходити не перестав. «Колись у квітні 2022 року мене наша тероборона у полон брала, зізнається грибник. - У мене тоді кум, нині покійний, якраз на передовій воював, у Новоселівці. Мав лише бронежилет поганенький. А я якраз знайшов у лісі, на позиціях окупантів, яких тоді лише вигнали з Чернігівщини, кевларову каску. Думав, йому передам. Тут назустріч наші військові. А я якраз одягнувся у чорне і червоне, аби видно було, що стріляти не треба. Але кошик був ще порожнім».

Спочатку тероборонівці перевірили у чоловіка, який незрозуміло чому (на їх думку, звісно) гуляв у замінованому лісі та ще і поряд з покинутими окопами і бліндажами окупантів. А потім спитали, що у рюкзаку. «Нічого хорошого, хлопці», - відповів, - згадує грибник.- Щойно витягнув каску, а вони затворами автоматів — «клац-клац». Ще раз перевірили паспорт і телефон. Що за Мішаня і Вованя у телефонній книзі, спитали, чиї це позивні. Пояснив їм, що це - сини. Вони запропонували зателефонувати. «Давайте краще дружині, бо вони не зрозуміють», - кажу. Бо сини перед тим мені сказали у ліс не ходити».
Та хіба ж можуть зупинити фаната грибної справи «якісь» міни?! Але «техніки безпеки» він таки дотримувався. Дивився по слідах, де пройшла косуля, там і йшов.

Джерело: "Прилуччина + Прилучаночка" Андрій Бейник

Хочете отримувати головне у месенджер? Підписуйтесь на наш Telegram.

коментарі (0)